Відправною точкою свого життєвого вибору кандидат історичних наук, член Європейської асоціації археологів, завідувач археологічного відділу Національного заповідника «Давній Галич», автор шести наукових книжок Тарас Ткачук називає шкільний підручник з історії давнього світу Федора Коровкіна, який потрапив йому до рук у п’ятому класі. Після закінчення школи шлях був один – історичний факультет Київського університету.

У радянські часи це був неймовірно престижний факультет, де навчалася велика частка тодішньої «золотої молоді». Тарас вступав шість разів і зрештою став студентом на кафедрі археології через підготовче відділення, після праці на калуському «Хлорвінілі». Після закінчення університету постало питання про місце роботи, яке в столиці не можна було отримати без київської прописки. А прописатися не можна було без працевлаштування. З цього зачарованого кола вдалося вибратися завдяки друзям. Його прописали під Києвом, і Тарас почав працювати в Інституті археології НАН України.

Тепер каже, що, якби можна було повернути життя назад, то вступав би не у Києві, а в Тарту в Естонії, де дійсно була серйозна школа і де викладала когорта прогресивних інтелектуалів-вчених з Москви та Ленінграда. Для них Тартуський університет був свого роду засланням, адже опинялися в цьому місті вони не з власної волі: з точки зору тодішніх «чекістів» за свої погляди щодо радянського режиму вони заслуговували на ув’язнення, але мали для цього ще замало «гріхів». Це були такі світила науки як В’ячеслав Іванов, Володимир Топоров, Юрій Лотман.

А в Києві наукова атмосфера була, м’яко кажучи, зовсім інша. Але була улюблена робота і захопливе, ретельне вивчення трипільської культури, або, як її ще називають, «культурної спільності «Кукутень-Трипілля» – археологічної культури часів енеоліту, назва якої походить від назви села Трипілля на Київщині та румунського села Кукутень.

З 1992 по 1995 роки тривало навчання в аспірантурі Інституту археології НАН України. Загалом матеріал для своєї дисертації Тарас Ткачук збирав шістнадцять років, але коли вийшов з пропозицією про тему дисертації «Орнаментація мальованого посуду культури Трипілля-Кукутені як знакові системи», то почув, що тема не дисертабельна. Нічого не залишалося – а це були вже «перебудовні» дев’яності – як їхати до Москви. Тарас згадує, що зайшов просто з вулиці до одного зі своїх кумирів – В’ячеслава Іванова, і той дуже високо оцінив тему. Сказав, що у них таких тем не було і не передбачається, і запропонував захищатися у Москві. Але на той час потроху ситуація у Києві змінювалася, тож Тарас таки захистився в Україні. Але досі тепло згадує В’ячеслава Всеволодовича, захоплюється його розумом і ерудицією, адже той знав всі європейські мови, а також мертві мови, зокрема хеттську, яка відома за клинописними пам’ятками XVIII-XII ст. до н. е. В останні роки свого життя В’ячеслав Іванов був професором відділу слов’янських та східноєвропейських мов і літератур Каліфорнійського університету (Лос-Анджелес). Помер у 2017 році в США…

А для молодого кандидата наук перспектив в українській столиці не побільшало: мізерна зарплата, неможливість мати власне житло, наукові можливості нульові, тож він повертається до Франківська. З 1996 року і дотепер працює у Національному заповіднику «Давній Галич» на посаді завідувача археологічного відділу. Тут він продовжив вивчення культури трипільців, які населяли також територію теперішнього Прикарпаття.

На думку вченого, ці землі цікаві як маргінес різних культур, бо саме на маргінесі відбуваються дуже особливі явища.

Про археологію

Ця наука має свою історію виникнення і свої етапи розвитку. Спочатку була так звана «культурна археологія», заснована на збиранні артефактів, їх описі та класифікації.

У шістдесятих роках минулого століття на зміну їй прийшла «процесуальна археологія», яка шукала відповіді на питання про динаміку розвитку культур минулого, зокрема, чому відбувалися ті чи інші пересування і зміни археологічних культур та їх трансформацій одна в одну. Її основними ідеологами були американець Люіс Бінфорд та англійці Девід Кларк і Колін Ренфрю. Саме цей напрямок панував у світовій археології впродовж останніх років, і головне у ньому – науковий метод, коли на основі якомога більшої кількості отриманих даних із застосованих коректних наукових підходів під час археологічних розкопок використовується дедуктивний аналіз. При цьому знайдені поселення не відкопуються повністю, а значна їх частина залишається для майбутніх дослідників, які матимуть нові методики. Після двох десятиліть багато археологів, які практикували процесуальну археологію, визнали, що вона звертає мало уваги на культуру і символізм і мало пояснює мінливість поведінки давніх людей. Так виникла «постпроцесуальна археологія» – її яскраві представники, зокрема британець Ієн Ходдер, відхилили позитивістський пошук загальних законів, які регулюють поведінку, і висунули тезу про те, що жодний окремо взятий вчений не може скласти істинне враження про минуле, бо сприймає його через призму власного життєвого досвіду, отриманої освіти, віросповідання etc. Тобто кожен вчений створює свою візію минулих подій, і кожен археолог пише свій текст: скільки археологів – стільки археологій, тож об’єктивно дивитися на культурне явище просто неможливо. І ми ніколи не знатимемо якісь речі до кінця. Цей напрямок знайшов у науковому світі багатьох прихильників, Тарас Ткачук – один із них.

 Коли Тарас був стипендіантом програми імені Фулбрайта у Стенфордському університеті у 2003-2004 роки, то саме Ієн Ходдер був його куратором. Бібліотека цього науковця справила на українського археолога величезне враження: він побачив книжки, про існування яких в Україні багато вчених, які вважають себе відомими і визначними, навіть не підозрюють. Вони й досі перебувають у путах догм радянської науки про абсолютну істину і про абсолютне пізнання, звичайно, маючи на увазі цією істиною в останній інстанції себе. Науковець скептично ставиться до так званих авторитетів і каже, що для соціальної семіотики наш пострадянський простір – рай, бо тут теми для дисертацій валяються на кожному кроці.

Тарас вивчав у США знакові системи іншої культури – Анасазі, яка не пов’язана зі Старим світом ні в часі, ні в просторі, але мала дуже яскраву орнаментику як знакову систему, що несе інформацію про стан культури. Адже саме культура несвідомо реагує на всі зовнішні подразники, починаючи від глобальних змін у кліматі і закінчуючи локальною появою нових сусідів.

Культура Трипілля теж так реагувала – кількістю своїх орнаментацій, і особлива красивість та насиченість орнаментів виникала саме перед якимись кризовими станами. І українського археолога цікавило, чи це явище властиве тільки Трипіллю, чи є характерною ознакою й інших культур.

 Про трипільську культуру

 Звичайно, печера Вертеба, яка розташована на Тернопільщині є археологічною пам’яткою загальнодержавного значення і залишається однією з яскравих феноменів трипільської культури. Тут виявлено не тільки три локальні групи трипільської культури, але й людські останки – дуже рідкісний артефакт. Її найвищий розквіт припав на період між 4900 та 2900 роками до н. е., і вона займала досить велику площу: була розташована на території Молдови та Румунії, а також від Карпат до Дніпра теперішньої України.

На Прикарпатті трипільських поселень виявлено чимало, зокрема експедиція Національного парку «Давній Галич» відкрила такі поселення у Козино та біля Більшівців. Та цього літа на археологів чекало ще одне відкриття – на території Галицького району знайдено поселення етапу В2, засноване приблизно 4000 років до Р.Х. Досі вважалося, що таких ранніх поселень тут не було, тепер на вчених чекає велика робота з його вивчення, адже кожна нова знахідка може змінити будь-яку, навіть дуже аргументовану концепцію.

Трипільці по собі залишили не тільки артефакти у вигляді залишків поселень, глиняного посуду та його фрагментів, культових предметів та предметів побуту, але й багато загадок. Від простіших і легших, які, попри свою показну легкість, ніколи не будуть відгадані. Наприклад, як після своєї появи тут вони співіснували з найранішими землеробами, які вже жили на цих землях? Ворогували, підтримували дружні чи лояльні стосунки, об’єднувалися під час спільної загрози чи кожен боронив тільки себе?.. І до найскладніших таємниць, наприклад, цієї: трипільці етапу В1В2 у своїй системі орнаментації використовували три фарби – червону, білу і чорну, якими красиво і яскраво розмальовували свій посуд. А потім щось трапилося, і буквально за два покоління – досить різко, як на історичні відрізки – залишилася тільки чорна фарба, а потім і вона зникла, вони відмовилися від малювання й почали використовувати шнур. Що спричинило таку кардинальну зміну у їх свідомості і в культурі?..

«Коли говорять про теперішню кризу, спричинену вірусом, ми навіть собі уявити не можемо, які були кризи у давні часи, коли зникали величезні імперії та культури», – переконаний Тарас Ткачук.

Археологічна карта Прикарпаття

 Її створює група ентузіастів, до якої входять археологи, історики та краєзнавці. Вони перебувають тільки на початку шляху, зараз працюють над першим етапом – розвідкою. Завдяки сучасним технічним засобам та методам можна більш точно наносити на карту розташування археологічних об’єктів. Але попереду – робота не для одного покоління археологів. Хоча такий проєкт мав би здійснюватися на рівні держави і за бюджетні кошти, як це відбувається, наприклад, у сусідній Польщі. Бо йдеться не просто про карту, а про своєрідний реєстр археологічних пам’яток, які для кожної країни є предметом гордості та об’єктами найретельніших досліджень і охорони.

В Україні цей проєкт доводиться реалізовувати самотужки, сподіваючись на волонтерів і спонсорів. Яких, на жаль, фактично немає. Як немає на Прикарпатті і достатньої кількості дипломованих археологів. Молодь не надто охоче присвячує своє життя цій професії, бо це важка робота, яка не приносить швидких результатів і дивідендів. Та, незважаючи на все, земля Прикарпаття зберігає ще достатньо таємниць, тож мають бути ті, кому до снаги ці таємниці розгадувати…

Марія МИКИЦЕЙ