Тетяна Павлик та Ростислав Кондрат: «Митець – це особливо чутливе сприйняття, яке є відбитком його власного внутрішнього світу»

  • Виставка світлин «Місто, що дарує крила» мистецького подружжя Тетяни Павлик та Ростислава Кондрата у рамках культурного фестивалю «Французька весна», яка нещодавно відбулася в Палаці Потоцьких, стала їх першим спільним проєктом.

    Відібрати 33 світлини

    Як розповідає Тетяна, виставка присвячена маленькому місту Антіб та його околицям. Під час подорожей Францією за чотири роки вони зробили біля тисячі світлин, робили їх для себе, щоб зафіксувати враження, і навіть не думали ніде їх виставляти. «Для мене багато з цих світлин були також важливі як ескізи для майбутніх акварелей», – розповідає художниця Тетяна Павлик.

    «А я тоді ставку робив на стокові сайти, – доповнює Ростислав Кондрат. – Але після відвідин Франції вже роки виношую мрію про виставку з містечка Божоле про збір винограду. Але це тема більше для осені».

    Цю виставку їм запропонував зробити голова ГО «Парі-ІФ» Сергій Єрьомін. Пара радо погодилася, бо це прекрасно, коли робота полягає в тому, щоб відібрати й відправити роботи, а потім просто прийти на відкриття. Зупинилися на 33 світлинах, вибирали за змістом і якістю, хотіли передати дух містечка і розповісти про людей, які в ньому живуть.

    «Мені цей наш спільний досвід сподобався, і якщо такі умови будуть пропонувати частіше, то ми з радістю робитимемо такі спільні виставки», – ділиться враженнями Тетяна.

    Тетяна Павлик

    Головне – малювати, а не виставлятися

    Для Тетяни Павлик фотографування стало другим захопленням після живопису. Вона все життя малювала, спочатку в художній школі, потім під час навчання у відділі оформлення та ілюстрації книги Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова у Львові.

    Її дипломна робота була по «Лісовій пісні» Лесі Українки. Саме тоді й відбулася її перша персональна мінівиставка в Будинку вчителя у Львові. Тетяна отримала замовлення на художнє оформлення збірки лірики Лесі Українки «Хвилі моєї туги», що вийшла у видавництві «Каменяр» 1990 року, яке було відзначене другою премією на всеукраїнському конкурсі книговидання.

    «Книжку одразу розкупили. Я, щоб мати її на подарунки, їздила шукати її по сільських крамницях», – згадує художниця.

    До Івано-Франківська Тетяна повернулася на початку 90-х років, виховувала сина. З 1995-го почала виставляти окремі роботи у групових виставках, і її помітили, бо акварелістів тоді взагалі не було. Перша персональна виставка у рідному місті відбулася 1998 року, але мало пройти ще досить часу, щоб аж у 2005 році, на своїй ювілейній виставці, вона зважилася представити на вікнах виставкового залу обласної спілки художників свої світлини. Саме ті роботи побачили Ростислав Кондрат та Ярема Проців, і того ж року вона вступила до Національної спілки фотохудожників України і стала першою жінкою в осередку.

    Маючи такий великий мистецький досвід, на запитання про різницю між фотографуванням і малюванням Тетяна відповідає, що для неї фотографія – це швидше, бо ловиш мить, а малювання – це довгий процес, який починається з ескізу… «Світлина чудово підходить як майбутній ескіз для роботи в майстерні, – каже художниця, – особливо високо в горах, коли не маєш з собою жодних засобів для малювання. Так я писала свою карпатську серію робіт великого формату, яку я б ніколи не зробила в горах з натури».

    Попри захоплення фотографією, акварель залишається її великою пристрастю, вона віртуозно опанувала всі нюанси цієї складної і примхливої техніки. Роботи Тетяни Павлик впізнаються за глибоко індивідуальною манерою, за вмінням висловлювати кольорами найтонші порухи людської душі – від тривожної драматичності людського страждання до яскравих і переповнених митей любові до життя. На сьогодні у неї відбулося понад два десятки виставок, серед них – участь у таких проєктах, як «Дні України в Баварії», «Рік України в Російській Федерації», «Українське сучасне мистецтво у дзеркалі віденського модернізму».

    «Зрештою, виставок не так багато, як би могло бути, якби я їх сама шукала, – каже вона. – Мені малювати важливіше, ніж виставлятися. Взагалі складно на виставках, я не дуже публічна людина і люблю бути тихенько збоку. А на відкритті тебе всі вітають і співають тобі дифірамби, і це трохи важко витримувати. Але в парі, як я переконалася, все це простіше й легше, і це один із великих плюсів спільних проєктів».

  • І, на переконання Тетяни Павлик, можна оволодіти технікою, але суть не в ній, бо техніка – лише засіб. Можна малювати чи фотографувати, і за цими роботами нічого не буде, бо митець – це особливо чутливе сприйняття, яке є відбитком його власного внутрішнього світу. І з цим повністю погоджується Ростислав.

    Робота Тетяни Павлик

    Найкращий фотоклуб України

    Для Ростислава фотографування було невід’ємним атрибутом життя змалку – його батько керував фотогуртком у Тисменицькому будинку піонерів, і свою першу плівку татовим ФЕДом від відзняв у 13 років під час шкільної екскурсії. Потім були івано-франківський фотоклуб «Ватра» та обласний кіноклуб у підвалі теперішнього «Люм’єру», були щотижневі четвергові зібрання, де можна було дізнатися багато корисного і цікавого, куди приходили запрошення на виставки з різних міст колишнього Радянського Союзу.

    Ростислав Кондрат

    Ростислав Кондрад на початку 80-х закінчив виш у Львові. І повернувся до Тисмениці, де створилася група молодих ентузіастів фотосправи – Богдан Мохняк, Ростислав Кондрат, Юрій Кукудяк, Іван Постоловський, Володимир Струк, Юрій Медвідь. Богдан Мохняк, який на той час був заступником начальника  ідеологічного відділу Тисменицького райкому партії, ініціював до якоїсь звітно-виборної конференції фотовиставку. Хлопці вирушили по селах фотографувати трактористок, доярок, квіти і пейзажі, а Богдан по партійній лінії організував кошти на папір, скло та рамки. Виставка була пересувна, з нею їздили селами району.

    Їхню виставку побачив функціонер із Києва – з республіканського науково-методичного центру, який курував фотоклуби і приїхав до Тисмениці проводити семінар з фотолюбителями. Виставка чоловікові сподобалася, і з його легкої руки у 1983 році був зареєстрований народний фотоклуб «Колумб», який очолив Богдан Мохняк. (На жаль, він передчасно пішов з життя 2010 року. А очолює його зараз Ростислав).

    «У ті роки ми розгорнули бурхливу діяльність, – пригадує Кондрат, – стали і залишаємося по сьогодні одним з найкращих фотоклубів України. У 1988 році вийшли на міжнародну арену, і наступні десять років у нас були дуже насичені: практично ми щотижня на якусь виставку надсилали пакет зі світлинами, брали участь у 50-60 виставках щороку – від всеукраїнських до міжнародних.

    Серед «колумбійців» – члени Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP) та міжнародного фоторуху «Образ без кордонів» (ISF). На різноманітних конкурсах в Україні та за її межами здобуто чимало дипломів і медалей. Серед важливих проєктів «колумбійців» – фотопленер, який проводять уже сім років поспіль у рідному селі Павла Дроб’яка Дмитровичах, що на Львівщині. Свого покійного незабутнього товариша, фотохудожника Павла Дроб’яка «колумбійці» вшановують фотовиставкою «Best of ФотоПавло». Тут просто неба демонструють відеофільм про фотохудожника та про попередні пленери.

    За ці роки тут із творчими виступами побувало багато відомих осіб, з якими товаришував Дроб’як, – Юрій Андрухович, Віктор Нагорний, Тарас Прохасько, Марія Вайно, Володимир Пушкар, етно-рокгурт «Перкалаба». Пленер вже став невід’ємною частиною культурного життя села. Також одна з вулиць, де жив фотохудожник, названа його іменем, на могилі Павла встановлено символічний знак – металеву фотокамеру на тринозі, аналогічну до тої, що у Івано-Франківську, в скверику біля медуніверситету.

    У планах «колумбійців» – встановлення меморіальної дошки на вулиці Гординського в Івано-Франківську, де була робітня Павла Дроб’яка, і перетворення фотопленеру на мистецький фестиваль.

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!