Церква не любить забобонів

  • Релігійні традиції, забобони, вірування – часто все це аж надто сплітається і доходить до абсурду. Багатьом людям бракує елементарних знань у цій сфері. Чи треба цілувати ікони і ставати на коліна у церкві, чому священники не одружуються, нащо хреститися і чому в церкві дзвонять дзвони, а не, наприклад, грає скрипка чи барабани? Цікаво і зрозумілою мовою про все це розповідає керівник департаменту інформації Івано-Франківської архієпархії УГКЦ отець Іван Стефурак.

    Чому хрестять відразу після народження, адже тоді це не є свідомим вибором людини?

    Протестанти часто дорікають цим, називаючи таке хрещення примусовим – таким собі «ґвалтуванням» дитини. Адже в їхній традиції хрестять лише у свідомому віці.

    Перед тим, як народитися, дитина ж теж начебто не проситься у батьків з’явитися на цей світ. Виходить, ніби малюка кличуть до життя без його волі. То що, це теж можемо назвати примусом? Але є двоє людей, які стають настільки переповнені любов’ю одне до одного, що дарують життя комусь третьому. Тому батьки цілковито відповідальні за своє дитя і до його повноліття самі приймають основні рішення.

    Хрещення є важливим благословенням, отриманням невидимої Божої ласки, після хрещення дитина стає членом Церкви і звільняється від первородного гріха.

    Звісно, в житті всяке трапляється, і після повноліття ця дитина завжди може змінити релігійну традицію, але до того часу саме через хрещення батьки проводять її до духовного пізнання тим шляхом, яким самі йдуть. Людина може ділитися лише тим, чим сама наповнена.

    Тому так важливо, аби найперше батьки розуміли, для чого вони хочуть охрестити своє немовля. Бо часто ні тато, ні мама не можуть чітко відповісти, вони просто губляться. Що тільки не кажуть: аби дитина не хворіла; бо всі так роблять; щоб нарешті можна було позичати речі з хати; бо бабця казала, що не буде виховувати внука, поки його не похрестять… Тому перед кожним хрещенням у Церкві роблять коротку катехизацію – аби люди розуміли, для чого прийшли.

     Чи обов’язково цілувати ікони і хрести у церкві?

    Треба розуміти, що ікона несе у собі певний символізм, енергетику. Ми молимося не до ікони, а до Господа. Не всі це розуміють, що нерідко веде аж до абсурду. Ще у V столітті активізувалося іконоборство, тому що люди масово почали вбачати у всіх іконах чудодійність, доходило до того, що з ікон здряпували трохи фарби і додавали до святого причастя, мовляв, це додає сили.

    Колись люди були неписьменні, й саме через зображення на іконах до них доносили Святе Письмо. Тим не менше, ікона не потребує поклоніння, вона слугує лише середником. Багатьом людям, вдивляючись в ікону, значно легше налаштуватися на молитву, поринути в глибину символіки про Бога. До прикладу, якщо людина дивиться у вікно, вона не зациклюється на склі, а лише на тому, що бачить за вікном.

    Якщо людина має поклик поцілувати ікону, в цьому немає нічого поганого, однак це зовсім не є догмою і не варто це робити, бо начебто так треба. Йдеться про особисте відчуття кожного. Ось тільки теперішня епідемія вносить корективи, тому поцілунки ікон і хрестів все ж варто максимально обмежити.

    Навіщо під час літургії чи молитви ставати на коліна?

    Ставати на коліна – це символіка упокорення і знак покути перед Богом. Саме тому під час сповіді людина стає на коліна. Однак під час причастя і потім цього робити не потрібно, адже після щирого каяття Господь духовно підносить людину, а на коліна її ставить гріх.

    Також не треба опускатися на коліна під час літургії, більшість людей так звикли робити через елементарне незнання.

    Ставати на коліна під час приватної молитви не є обов’язком, важливо відчувати у собі таке внутрішнє прагнення. Якщо комфортніше налагоджувати контакт із Богом, сидячи або стоячи, нехай буде так. Під час молитви треба думати про Бога, а не про ноги, які вже заніміли або ниють від болю. Тому суть не в позі, адже головною є не форма, а зміст.

    Чому майбутнім священникам, які до висвячення не одружилися, надалі треба дотримуватися целібату?

    У Римо-католицькій церкві священники мали право одружуватися до ХІ століття. Потім внаслідок реформи Папи Григорія VII ввели обов’язковий целібат для всіх, і так залишається донині. Що спричинило таку реформу? Суто практичні міркування. Річ у тім, що на той час діти священників часто претендували на клапоть земель парохії як спадок. Виходило, що землі, які належали Церкві, просто розбазарювались. Окрім цього, тоді вважалося, що одружений священник не буде цілковито віддаватися церковному служінню.

    А ось Греко-католицька церква у цьому питанні є універсальною, вона показала всьому світові геть інший вибір. У 1596 році під час підписання Берестейської унії про з’єднання з Римо-католицькою церквою однією з вимог Київської церкви було збереження права на одружене священство. Якщо майбутній священник не одружується до висвячення, але не готовий до целібату, то має право почекати з ініціацією, аж поки не знайде собі дружину, при цьому він може бути задіяний і працювати при церкві.

    Целібат не може бути вимушеним, насправді це для того, хто дійсно в силі збагнути такий вибір, до цього шляху треба відчувати істинне покликання, в принципі, як і до будь-якого іншого. Це важливо.

  • Після прийняття священства в одруженому чи неодруженому стані священник повністю посвячується на служіння Богові. Саме тому за церковними канонами неодружений чоловік, який став священником, не має права одружуватися після прийняття сану, аналогічно і одружений священник не може одружуватися вдруге, навіть якщо й овдовів.

    Чому в церквах про важливі події сповіщають саме дзвони, а не, наприклад, скрипка чи барабани?

    Ще на початку V ст. християни стали дзвонити у дзвони. Вперше – у Західній Європі. У цей час почали використовувати дзвони, відлиті з міді. Церковною мовою дзвін назвали «кампан», оскільки найбільш розвинене ливарне виробництво було у римській провінції Кампанії. Але тільки на початку VІІ ст. Папі Римському Савиніану вдалося надати дзвонам християнського значення. З цього часу дзвони почали поступово використовуватися християнами і впродовж VІІІ-ІХ ст. у Західній Європі твердо увійшли в практику християнського богослужіння. Невипадково язичники, чуючи звуки дзвонів, часто говорили: «Це голос християнського Бога чується!»

    Дзвони видають чи не найпотужніший звук, тому ідеально підходять для заклику людей на літургію чи для сповіщення про важливі події. Звук дзвонів, як і кожен природний звук, маючи хвильову функцію, гармонізує людину, очищує її. Перед початком богослужіння дзвін допомагає людині духовно розкритися, налаштуватися на щиру молитву.

    Окрім цього, науковці вже неодноразово говорили про цілющий вплив дзвонів на людський організм. Вони стверджують, що звукові хвилі, які випромінюють дзвони, збуджують надлегкі частинки біополів людини, які, у свою чергу, блокують шкідливі елементи в організмі.

    Навіщо хреститися?

    Перехреститися – це вияв віри і належності до християнства. А ще у такий спосіб закликаємо Боже благословення на себе. До того ж, знак хреста слугує певною охороною. Три складені пальці є символом Пресвятої Трійці, а безіменний палець і мізинець, які згинаємо, вказують на дві природи Ісуса: що Він – справжній Бог і чоловік.

    А ось у римо-католиків хрестяться всіма пальцями – на пошану п’яти ран Христових, з покладенням їх на чолі, на грудях, лівому й правому плечі. Натомість у всій Східній церкві хрестяться справа наліво лише тому, що так склалося історично, це тільки традиція. У протестантських церквах взагалі немає звичаю хреститися.

    Першу згадку про звичай християн класти на собі знак хреста знаходимо в церковного письменника початку III століття Тертуліана: «Знак хреста робимо на чолі». Хрестячись, один християнин виказував іншому християнинові, що він теж вірить у Христа.

    Чому в церкві використовують саме ладан?

    Дерево ладан росте на Аравійському півострові, звідти його здавна у великій кількості експортували до Греції, де активно розвивалося християнство. Окрім цього, у Біблії пише, що три царі принесли маленькому Ісусу в дарунок миро, золото і ладан. Також ефірні олії ладану благотворно впливають на ментальний стан, налаштовуючи таким чином на внутрішню гармонію і спокійну молитву. 

    Нащо святити воду на Йордана і свічки на Стрітення?

    Багато хто шукає амулет у свячених свічках і воді, але насправді вони лише несуть у собі певний символізм контакту із Богом. Біда наших людей, що вони часто засобам надають більшого значення, ніж самій меті. Забобонів стільки, що доходить до безглуздя.

    «Пам’ятаю, як був ще малим, на Йордана священник святив воду в річці, – пригадує отець Іван Стефурак. – Після закінчення люди всім натовпом як кинулися до річки… Так бігли один поперед одного, що якась жінка аж у воду впала. Люди вірили, нібито хто перший набере собі води, той весь рік буде здоровий. А недавно чув, що святять багато свічок, аби потім на віск зливати. Також часто люди стараються без вагомої причини не запалювати удома стрітенські свічки – бо шкода. Але насправді ніяка причина не потрібна, запалена освячена свічка – чудовий атрибут під час молитви, тим паче вона наповнена благословенням».

    Для чого говорити «амінь»?

    Це єврейське слово, яке перейшло в грецьку мову і без перекладу закріпилося у наших богослужіннях. «Амінь» означає «нехай так буде» і має потужну благодатну енергетику, намолену віками. Цим людина виражає свій твердий внутрішній намір. Тому «амінь» можна вживати не тільки в молитвах.

    Наталя МОСТОВА

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!