71-річна жителька Перегінського Ярослава Халус (Ганцюк) – творча особистість. Вірші почала писати ще в дитинстві. Тоді їй було 11 років. Сім’я жила бідно, у хаті бракувало не лише паперу, але й ручки. І ось уже минуло 60 років, як перегінчанка творить поезію.

Пише навіть молитви

Цю скромну жінку у селищі знає багато хто. Її поважають за життєву силу та бадьорість духу, на жаль, фізичне здоров’я з роками жінка втратила. Щира та людяна, привітна і дружелюбна – саме так відгукуються про неї односельчани. Вона активістка і справжня патріотка свого селища. Ще до карантину жінка була частим гостем масових заходів, що проходили у Перегінському.

“Мені слави не треба, – каже Ярослава Семенівна. – Я й так Слава (сміється – авт.). Я люблю Бога, вірю в Нього, тому найбільше в мене віршів про Всевишнього. Декілька років тому я тяжко захворіла. Лікарі не давали надії, що я виживу. Але Він – Всемилостивий Господь – мене зцілив, і я жива”.

Жінка виховала чотирьох дітей. Ростила їх і ставила на ноги, як могла. У молодості їздила на сезонні роботи – просапувала буряк, наймалася садити і копати картоплю у сусідів та знайомих. Два роки тому не стало її чоловіка. Нині вдова проживає у батьківській хаті зі своїм сином.

У перегінчанки понад тисяча власних віршів. Основна тематика її поезій – Бог та прощі. Пише пані Ярослава й молитви, у віршованій формі навіть склала Хресну дорогу Дем’янового Лазу. Описує у своїх віршах і красу Карпат, околиці рідного Перегінського, святі місця, навколишні села, весільні та похоронні обряди і звичаї. За її словами, найдовшу поезію вона склала аж на 90 строф.

Мудрі татові настанови

“Моє життя пройшло, мов та вишиванка, – переплетене червоними і чорними нитками, – розповідає Ярослава Халус. – З самого дитинства я тяжко працювала. Крім мене, у сім’ї було ще троє дітей. Старші бавили молодших і гарували фізично: у нас була і корова, і свині у господарці”.

Жінка розповіла, що завжди відчувала себе улюбленицею у батька, бо той жалів малу Славцю, давав мудрі настанови й батьківські поради. “Батько був шанованою людиною у селищі, добрим майстром і господарем, – каже Ярослава. – Він зводив людям будинки і будував місцеву церковцю. Пригадую, пішла на базар синові купити спортивний костюм. Мій син був активним хлопчиком, любив спорт, а спортивну форму соромився носити, бо вже геть стара була. Грошей у нас тоді було обмаль. Я прийшла на базар, а там продавали малі поросятка, тож я замість спортивного костюма купила двоє поросят…»

Прийшла додому і пояснила батькові, мовляв, матимуть діти що їсти і вся сім’я разом з ними. Тим більше, що картопля вродила на славу і годувати буде чим. Але тато тоді став на бік внука. “Дитино, ти добре подумала? – спитав він. – У стайні вже росте одна свинка. Люби дітей, поки вони ще малі, віддавай їм найкраще, що можеш на цей час, бо виростуть і розбіжуться по світі від тебе. Невідомо, як їм доведеться жити в дорослому житті”.

Невидана збірка

Свої вірші пані Ярослава пише скрізь: у дорозі, на полі – там, де приходить муза. Має багато дитячих поезій. Можна було би вже видати не одну збірку.

“Живу вбого. І дах хати протікає, і пенсії не вистачає на ліки, майже не бачу на одне око, – розповідає перегінчанка. – Але не жаліюся і не нарікаю, за все дякую Богу. Коли почався Майдан у 2014 році, то я виступала на мітингах у Перегінському, декламувала свої патріотичні твори. Вчителі школи-інтернату тоді навіть зібрали мені гроші, щоб я дала в друк вірші і упорядкувала їх збірник. У той час на акціях протесту у селищі були хлопці-майданівці, то одному з них я й віддала ті гроші, що були призначені на випуск збірки поезій. Я підійшла до майданівця з Богородчан і сказала: “Бери, синку, ці гроші тобі більше потрібні…” А згодом я дізналася, що той молодий хлопчина загинув”.

Пані Слава Халус у поважному віці, але вона досі пише вірші. Пише про все, що пам’ятає. Дивовижно, але чимало людей впізнають у героях її поезій своїх близьких та сусідів, люди постійно говорять їй слова подяки. Перегінчанка пише без прикрас, буває, на папір лягають і рядки про людську жорстокість, про хворобу, що підкорила фізично, та не зламала дух, про любов, дитячі пустощі і складну родинну історію, в якій кожен може упізнати себе.

Мар’яна ЛОКАТИР