Дмитро Коцюбайло загинув 7 березня у бою під Бахмутом.
Про це йдеться на сторінці Бурштинської міської ради.
Сьогодні, 23 травня, на фасаді Бурштинського ліцею №3, де два роки навчався легендарний комбат «Да Вінчі», відкрили пам’ятну дошку Герою.
Вшановуючи пам’ять захисника, міський голова Василь Андрієшин зазначив, що його життєвий шлях увійде в підручники історії як приклад мужнього героїзму, приклад жертовної самовіддачі задля чогось більшого, задля рідної України.
«Ми пишаємося, що Дмитро Коцюбайло є вихідцем із нашої громади, що він починав шкільні роки саме тут, і що ми можемо згадувати його і рівнятися на нього. Ми дякуємо йому за його життя, за його подвиг» - підсумував Василь Михайлович.
Зі словами вдячності до родини загиблого звернулася також перша вчителька Дмитра Ольга Кобель та депутат обласної ради Андрій Іваськів.
Дмитро Коцюбайло народився у 1995 році в Івано-Франківській області, був активним учасником Революції Гідності. Пішов на фронт у 2014 році добровольцем, коли йому було 18 років.
Він був командиром взводу, а з 2015 року – роти добровольців. У 2014 році отримав важке поранення в Пісках Донецької области, після одужання повернувся на фронт.
Пізніше його підрозділ перемістився на Криворізький напрямок, потім на Харківщину і після цього на Луганщину і Донеччину. Він брав активну участь у деокупації Харківської області.
Хто б міг подумати, що навіть така тема, як створення Українського національного пантеону, може викликати дискусію: треба чи ні? Головні учасники дискусії — боти та хайпожери штибу жінки, яка називає себе психологинею Наталією Холоденко.
Погодьтеся, що в останні роки наше розуміння, ставлення до незалежності значно змінилося. Тепер це не про урочисті святкування, не коли багато жовтого і синього, а про тих, хто віддав найцінніше за те, щоб слово «незалежність» було не тільки у тлумачному словнику. Незалежність – це коли усе, що ти робиш, має тепер інший сенс, але
Якщо вам здається, що театральної награності у житті надто багато, то хочу вам сказати, що її занадто багато не лише у житті, а й у театрі. Коли сенсами напічкують постановку до too much так, що без пояснень не розберешся. Тож пояснювати беруться багато і
Я вразлива до того, як люди бачать журналістів. Так, я змирилася з тим, що люди зустрічаються з нами не так часто, як із таксистами чи лікарями, тому в них і немає нагод розвіяти стереотипи. Але мені все одно важко боротися з упередженнями, які сьогодні