Волонтер та боєць ЗСУ Віталій Дзібій помер унаслідок поранення, яке отримав в бою у Запорізькій області.
Про це на своій сторінці повідомив міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків.
У Крихівцях вшанували пам’ять відомого активіста та волонтера, солдата ЗСУ Віталія Дзібія.
Анотаційну дошку захиснику відкрили на фасаді Крихівецького ліцею, де навчався загиблий Герой. Тут зібралися рідні, товариші, активісти та односельці Віталія Дзібія. Він був веселим та добрим, коли почався Майдан, одразу став у ряди самооборони. А далі АТО, повномасштабна війна, під час якої активіст у складі «Спілки волонтерів Прикарпаття» допомагав відвозити все необхідне хлопцям на передову.
«Коли почався Майдан, він був на Майдані в самообороні Івано-Франківська. У 2014 році, коли створилась Спілка волонтерів, він був у Спілці волонтерів, постійно з нами їздив на схід. А в 2023-му навесні пішов воювати», – розповідає голова ГО «Спілка волонтерів Прикарпаття» Ігор Лукинів.
Допомагаючи хлопцям, Віталій Дзібій і сам вирішив стати на захист і зі зброєю в руках боронити Україну. Мати загиблого пані Галина каже, розуміла, що після активного волонтерства, молодший син прийме рішення йти на війну, а тому переконувати залишитись у тиловому місті було марним.
«З перших днів війни пішов допомагати, чим міг допомагав. Їхав хлопцям допомагав постійно. Коли вже написав, що хоче йти воювати, я розуміла, що прийде час і він піде воювати. Після того, як він поволонтерив, він буде рухатися далі. Я це розуміла. Він нам сказав через пів року, що написав заяву, бо не хотів, щоби ми знали. Дуже переживав, щоби не турбувати нас. Так сталося, бачите…», – каже мати загиблого Героя Віталія Дзібія Галина Дзібій.
Старший брат загиблого Роман розповідає, Віталій кілька разів намагався потрапити до нього у полк, тоді ще «Сафарі». Після кількох спроб Віталію Дзібію таки вдалося поповнити ряди 1 полку спецпризначення «Сафарі», а згодом «Лють». Після чого перевівся до 78 десантно-штурмового полку, де проходив службу на посаді гранатометника.
2 січня Віталію Дзібію мало б виповнитись 31. Однак через московського окупанта захиснику назавжди 30.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює