Василь ІВАНОЧКО: «Мені не пасує здаватися»

  • Василь Іваночко – учасник «Студентського братства», пластун-сеньйор, видавець. Виріс у мистецькій родині, в дитинстві мріяв бути художником. Часто уявляв, як ходить по горах з етюдником. І коли випускник художньо-графічного факультету тоді ще педагогічного інституту почав працювати вчителем малювання та креслення у Микуличинській загальноосвітній школі, то здавалося, що його мрія майже збулася.

    Гірська ідилія

    «Мені там дуже подобалося: прекрасна природа, гори, улюблена робота, – розповідає Іваночко. – У вільний час я займався пластовими справами: організовував мандрівки, влаштовував табори. У центрі Микуличина мені дали двоповерхову дерев’яну хату, на осінь привозили цілу машину порізаних дров. До мене друзі приїжджали табунами, і життя здавалося прекрасним та спокійним. Так минуло два роки, і якби в мене дружина була з тих країв, я б до сьогодні працював у тій школі і був би найщасливішим чоловіком».

    Паралельно у Москві засідав ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану), Україна проголосила незалежність, і «братчики» почали готуватися до партизанської війни, бо були певні, що свободу доведеться відстоювати зі зброєю в руках. Десь дістали стару австрійську друкарську машинку для друкування листівок, збирали медикаменти та антисептики.

    «Це, може, був найкращий час у моєму житті – коли ти максимально довіряв своїм друзям, міг на них покластися і всі всіх розуміли з пів слова, – згадує Василь. – А потім, коли вже почався бізнес, то почалися й якісь дурниці, і я не міг повірити, що це ті ж самі люди. І це був жах».

    Коли одружився, дружина на той час ще вчилася у виші в обласному центрі, тож Іваночкові довелося переїжджати до Івано-Франківська. Тут разом із товаришами зі «Студентського братства» створили акціонерне товариство закритого типу «Прайд Інвест». Василь став одним із співзасновників. Певний час це була одна з найуспішніших фірм на Західній Україні.

    Від «Лілеї» до «Лілеї-НВ»

    Згодом Іваночко зібрав команду молодих пластунів – своїх вихованців, вони вирішили заснувати видавництво. Оскільки не мали жодного досвіду в цій царині, то вирішили звернутися за допомогою до друга-пластуна Мирослава Павловського, який тоді був станичним станиці «Тернопіль» і мав своє видавництво «Лілея». Мирослав взяв їх до себе на роботу, де вони пропрацювали рік. Восени 1995 року, коли вони вже набули досвіду, Василь Іваночко заснував в Івано-Франківську своє видавництво «Лілея-НВ». Ту ж саму «Лілею», але з приставкою «НВ», бо його пластовий гурток називався «Нічні волоцюги».

    Першою ластівкою «Лілеї-НВ» стала книжка Бориса Савчука «Український Пласт: 1911-1939», яка вийшла 1996 року. Рік вони видавали суто пластову літературу, а далі вирішили пропагувати українську сучасну літературу та завойовувати ринок художніми книжками.

    Першою такою книжкою стала «Перверзія» Юрія Андруховича. Для її дизайну Василь запросив свою колишню одногрупницю Олену Рубановську, яка співпрацює з видавництвом досі. «Перверзію» видрукували у Варшаві – це було вигідно фінансово і друк був зроблений на високому поліграфічному рівні. До того ж, тоді фактично існував безвізовий режим – книжки привезли автобусом «Варшава – Івано-Франківськ». Потім була видана «Галичина-FM» Тараса Прохаська, після якої були написані культові «НепрОсті».

    Василь згадує, як хотів зробити поетичну книжку, на жаль, вже покійному Олегу Лишезі. На той час Олег, вже відомий поет та перекладач, мав у своєму доробку тільки збірку під назвою «Великий міст», яка була на п’ятій «поетичній касеті» видавництва «Молодь» у 1989 році.

    «Я ніяк не міг переконати Лишегу, що йому потрібна книжка, – пригадує Василь Іваночко. – Олег віднікувався і говорив: «Це така хатка для віршів, а навіщо?..» Тоді я до цієї місії залучив Тараса Прохаська, сподіваючись, що він швидше й краще знайде аргументи. Ми три місяці методично їздили до Лишеги в Тисменицю говорити про збірку».

    Одного разу, пізньої осені, вони приїхали до Олега черговий раз. Він повіз їх за Тисменицю до ріки. Чоловіки розпалили вогнище, грілися, спілкувалися. Потім Олег із Тарасом купалися в річці, і після цього, можна сказати, ритуального купання Лишега погодився на книжку. Вона вийшла такою, якою її хотів бачити автор: у твердій палітурці, на екологічно чистому папері, всі заголовки написані від руки вохрою на дошках. «Снігові і вогню» готувалася до друку майже рік і побачила світ 2002 року.

    Зникає читач

    13 жовтня 2020 року видавництву «Лілея-НВ» виповнилося 25 років. До цієї дати вийшов збірник «25 есе про головне» двадцяти п’яти українських авторів, котрі написали, що для них найголовніше в житті. Ще мали бути святкування в обласному драматичному театрі, але, на жаль, ситуація з коронавірусом не дала цим намірам втілитися в життя.

    Зрештою багато хто ще пам’ятає крутий фестиваль з нагоди святкування десятилітнього ювілею видавництва в обласному театрі ляльок з читаннями відомих українських авторів та відкриттям книгарні видавництва.

    На запитання, скільки книжок та авторів видано за 25-літню діяльність, Василь Іваночко каже, що спочатку ще вів записи і намагався рахувати. Загалом це понад 2 тисячі книжок, виданих різними накладами, за які отримано не один десяток відзнак та нагород на різноманітних книжкових фестивалях.

    Теперішня ситуація на книжковому ринку вселяє більше тривоги, ніж оптимізму. Директор видавництва зазначає, що цьогоріч вони ще практично не працювали, але податки за місяці карантину платити мусили.

    «У 2014 році я думав, що немає нічого гіршого за війну, а тепер хто у нас пам’ятає, що війна? Бо всі тільки й говорять про коронавірус, – зітхає Іваночко. – І тепер, коли погано не комусь окремо чи якійсь локальній групі, а всій країні, то спад із продажем дуже відчувається».

    Пан Василь акцентує, що попри те, що книжковий ринок заповнений у широкому діапазоні – від перекладної літератури до вітчизняної, постає інша проблема – зникає читач. І якщо, наприклад, книжки серії «Моє місто» вони починали з накладу 1 тисяча примірників, дійшли до 5 тисяч, і він розходився, то тепер 500 примірників важче продати, ніж тоді 5 тисяч.

    «А якщо ти не можеш продати пів тисячі книжок за символічну ціну від 30 до 50 гривень на 300 тисяч населення, то це катастрофа, – підкреслює Іваночко. – Недавно у Львові закрилася культова «Українська книгарня» Ольги Огризло, яка продала найбільше моїх книжок з-поміж усіх книгарень України. І якщо до 2014 року ми працювали з 64 книгарнями, то тепер не знаю, чи є хоч з десяток. Але мені не пасує здаватися: ну що ж, такі умови, такі виклики, і я все життя займаюся тим, що мені приносить задоволення».

    З найвідоміших серій, які виходять у видавництві «Лілея-НВ», можна назвати також задуману до сторіччя ЗУНР історико-мемуарну серію «Звитяжці» – спогади керівників українських військових формувань, яку відкрила книжка Костя Левицького «Великий зрив», серію «Майстри української прози», в якій заплановано видати десять книжок української класики та десять сучасних українських авторів.

    Класику розпочав Василь Стефаник, сучасників – Юрій Андрухович. Серія «Галич», яка покликана нагадати про велич і розквіт княжих часів, бо «тоді тут був центр всесвіту, світ крутився довкола Галича», розпочалася однойменною книжкою за редагування доктора історичних наук, директора Центру медієвістичних студій Мирослава Волощука, і вже видано десять книжок. На жаль, ними цікавляться більше за кордоном, ніж в Україні.

    Зараз видавництво готує десяток новинок та працює над унікальним альбомом робіт Опанаса Заливахи – відомого художника, шістдесятника – для Музею мистецтв Прикарпаття, де має бути понад 260 рисунків та малюнків.

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!