Відомий польський етнограф Оскар Кольберґ з 1861 по 1880 роки неодноразово навідувався в Чортовець на Городенківщині, збираючи матеріал для свого тритомного «Покуття». Саме з цієї хрестоматійної праці, яка дає розлогу географічну, мовну, історико-етнографічну панораму регіону, вміщує детальні описи їжі, одягу, щоденної праці, святкових обрядів покутян, тексти казок, прислів’їв, ігор та пісень, по суті, Європа і дізналася про Покуття.

У Чортівці Кольберґ мешкав у домі власника села, етнографа та археолога Владислава Пшибиславського, якому «в знак поваги і дружби» і присвятив свою розвідку. Саме в Чортівці Кольберґ зібрав найбільше етнографічного матеріалу про Покуття і навіть планував укласти окрему етнографічну монографію цього села. Головними його «інформаторками», як дізнаємося з кореспонденції, були прості покутянки Ільчицька і Софія Олійничка. Більшість ілюстрацій «Покуття» теж походять із Чортівця.

Пропонуємо читачам переклад вибраного з Оскара Кольберґа, зокрема тексти про святкування Пасхи в Чортівці понад 150 років тому. Тим більше, що в цьому селі досі зберігся унікальний великодній обрядовий танець сербен (серпен), описаний польським етнографом ще в ХІХ ст.

(З авторських приміток Оскара Кольберга)

(…) На етнографічній виставці в Коломиї 1880 р. було представлено надзвичайно багату колекцію (понад 800 штук) писанок із різних сіл (…) Кожна писанка мала свою особливу назву. Таке багатство дало можливість порівняти малюнки і стилі фарбування в різних повітах; писанки з Городенківського – найчастіше мають прямі лінії і досить яскраві кольори; у Косівському часто з’являються образки з природи. (…)

Пан Влад. Пшибиславський, в 1877 році пересилаючи до Краківської Академії майстерності кількадесят таких писанок, роз’яснив, що «всі ці яйця малювали жінки, що проживають у Чортівці, який славиться такою художністю, а ще звідти походила значна частина писанок, пропонованих графові Влодзімєжу Дзєдушицькому, які вже на Віденській виставці (а відтак на Паризькій) привернули до себе неабияку увагу (…)

Чортовець

Після Служби Божої всі хутко поспішають додому, господар тричі обносить паску довкола хати і ставить посеред столу. Перед тим, як вже починати її їсти, господар спочатку ділить свячені яйця на стільки частин, скільки є голів родини, і кожному до рота подає його шматок просто з ножа. Робить так, щоб відігнати пропасницю, проказуючи: «Аби вона сі так не взєла до хрестіння, як сі нічо не бере до зеліза». Відтак він ділить паску і роздає шматки по старшинстві всім присутнім; врешті, споживають й інші страви, попиваючи горілкою.

Перший день святкувань починають парубки – дзвонінням у церковній дзвіниці. Хто першим задзвонить, той цього ж року першим і ожениться. І так дзвонять три дні.

Після обіду на церковному цвинтарі відбуваються гри і забави (…)

Сербен

У другий день Великодня ошатно вдягнуті парубки і новоженці (ті, що в шлюбі лише перший рік) приходять на подвір’я до ксьондза і загалом до тих, кого вони хочуть вшанувати. Вишикувані в ряд, взявшись за руки (найчастіше через ліску), вони просуваються ходою: два кроки вперед і один назад.

Так підходять до двору, на подвір’ї якого виконують різні рухи: то звиваються і розвиваються змійкою, а то закручуються досередини, як шуруп, і назад розкручуються, а то знову в різні звиви, ходячи по подвір’ю. А за ними, як хвіст, ідуть молоді учні, малі хлопці, які також тримаючись за руки, наслідують старших. На чолі кожної колони завжди старші, а за ними – все молодші. Цей танцювальний похід називається сербен; йому підігрує музика – скрипка і малий бубон.

Спершу парубки обходять із сербеном церкву довкола, і коли кожен отримає від дівчат (а вони стоять у ряді на церковній площі) по одній писанці, ідуть із сербеном до двору, де їхній старший, голова походу, віддає пану на тарелі зібрані парубками писанки, бажаючи вдалих свят. За отримане від пана почесне (зазвичай кількох гульденів) вони бавляться в корчмі. А ввечері знову тричі обходять церкву.

«На мори, на мори, на синим камини…»

Відчитування Євангелії на гробах у Великодній Понеділок збереглося лише в деяких селах. Хто відбуває такі поминки на родинному гробі, приносить з собою їжу: кілька печених пшоняних пляцків (перепічки) з сиром, які з кількома писанками і запаленою свічкою, встромленою в ці пляцки, ставлять на гріб. Ксьондз із книгою ходить від гробу до гробу і коротко відправляє молитовку. Відтак ці калачі і писанки разом із рештками недопалених свічок дяк забирає як власність ксьондза, але з неї дяк теж отримує частину.

І тут є звичай на другий день свят обливатися водою. Дівчата, яких обливають парубки, відкуповуються від такої купелі писанками. Часом поливаються ще й у вівторок, і то набагато більше й уже без відкупу.

Цікавою є молитва, що відмовляється на Великдень. А переслав її нам Ян Нікітишин із Городниці під Городенкою з приписом: «У нас люди декотрі із старших людий відумали собі молитву таку, що її нима нігде в писмах і говорі так:

«На мори, на мори, на синим камини, – на тім камини цирковця стоїт, – а в тій цирковці Христос лижит, простер ручки і ніжке. Прийшов до Него світий Питро і світий Павло, впали на колінці. Кажи їм Христос: світий Петри і світий Павли, биріт клучі в рукі, тай ідіт і по цілім світі проповідайти всім людим:

Хто тоти молитви буде говорити на Великдень до схід сонці, на Різдво до Служби Божої і кождої днини по три рази рано, в полудни і у вечір, хто тоту молитву буде говорити, то єму буде Небо отворени, а пекло замкнени. Амін!»

Вибрала та переклала з польської Наталя ТКАЧИК

P.S. Нещодавно в Києві за сприяння уродженця Чортівця Михайла Кучірки вийшов друком 500-сторінковий літопис села «Град над Сагою». Автори, а це Л.Соловка, Б.Купчинський, М.Кучірка та В.Чорнописький, на основі широкої джерельної бази розкривають образ села в історичній тяглості віків: від перших поселень пізнього палеоліту до сьогодення. Більше про книжку читайте в наступних номерах «Галицького кореспондента».