Відчепіться від літератури

  •             Журналісти ОТБ «Галичина» для передачі «Позиція Галичини», присвяченій Лесі Українці, провели експеримент: питали випадкових перехожих, що ті знають (пам’ятають) про цю письменницю. Картина була сумною. Так, звичайно, є страх камери, хвилювання, ефект несподіванки, люди поспішали, замислені про своє, але… Хтозна, чи у більш сприятливих умовах це все було би інакше. Можливо, згадали би «Лісову пісню», кілька цитат, кілька штампів. Більш активні користувачі соцмереж пригадали би трохи того, що вичитали там – часто псевдонаукового, викривленого, брехливого.

                А потім я собі подумала: от питали перехожих різних поколінь – і тих, хто вчився у радянській школі, і тих, хто вчився за часів незалежної України, тих, хто вчив купюровану Лесю Українку, некупюровану, тих, кому не різали програму з української літератури, і тих, кому її різали-шматували. Жодне з поколінь не змогло вразити ні своєю пам’яттю, ні своїми знаннями. Це не означає, що люди тупі, це означає, що люди не пам’ятають. Зрештою, не зобов’язані. Якщо вони не можуть назвати твори Лесі Українки ось так, з ходу, це не означає, що вони погані фахівці чи погано роблять свою справу. Це просто свідчить про те, що вони не знають (не пам’ятають), що теж не смертельно, адже для того, щоб знати, пам’ятати, нагадувати, є відповідні люди, яких, наприклад, і запросили на етер, присвячений Лесі Українці.

                Але зверніть увагу: кілька різних поколінь з різною літературною освітою показали однаковий результат. Як? Чому? І взагалі, чим ми керуємося, коли змінюємо (і змінюємо таки не на краще) шкільну програму з літератури? Чи думають ті, хто змінює, якою повинна бути кінцева мета і що на виході ми повинні отримати? Мабуть, ні, бо якби думали, не було би у нас такої кризи з читанням. «Треба робити читання цікавішим», – репетують наші інноватори. Люди добрі, читання починається з книгарні, бібліотеки, присутності книг удома, перших прочитаних сторінок спочатку батьками, а потім самотужки, а не з ритуальних танців із бубнами довкола учня, книги чи її автора. Проте це тема окремого блогу.

                Повертаємося до наших учасників опитування. Ну, не знають, то й не знають. Не зобов’язані. Але… ці ж чи подібні до них люди прийдуть додому і писатимуть обурливі дописи та скарги про те, що література в школі нудна і нецікава (о так, не пам’ятаємо, що там вчиться, але точно знаємо, що нудно та нецікаво), вчителі тупі і примітивні (о так, вони не можуть переконати моє чадо читати, а чи бачило це чадо колись маму або тата з книгою?), і взагалі оте все травмує дітей. А що саме травмує? Те, що не можна навіть пригадати? Ці люди, які не спроможні зацікавити свою власну дитину читанням, розказують, що їм не подобається у підручниках і як це все неправильно й не так. І все би нічого. Ну, кричать, то й кричать, але ж тепер це називається громадською думкою, а не безграмотністю, невихованістю і неосвіченістю. І до цих вересків прислухаються та враховують їх. І та більшість знає, що викричати тепер можна все і дотиснути можна все, але от користь з того яка? Наслідки цього маємо, бачимо, відчуваємо. І я зараз не про літературу.

  •             Тому хочеться благати: люди добрі, якщо ви не спроможні назвати бодай кілька творів Лесі Українки (Франка, Шевченка…), якщо ви не можете пригадати, коли востаннє читали книгу, я вже не кажу купували, просто відчепіться від літератури, бо безграмотний натовп не має права вирішувати, що і як має читатися у школі та як з цим всім повинен працювати вчитель. Постіть котиків у соцмережах, фоткайте свої весільні столи, хизуйтеся результатами інтелектуальних тестів (які, до речі, мають стільки ж спільного з інтелектом, як я з польотами на Марс), але закрийте роти і відмахайтеся від літератури.

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!