Коли Молодик соромливо зазирає у шпарину між фіранками, коли тихо, аж до хрусту, коли вуличні ліхтарі згасли, коли під ковдру заповзають дрижаки і ти – не спиш… Про що ти думаєш?

Пам’ятаєте притчу про таланти? Це моя улюблена притча. Не переказуватиму вам її тут – надто загальновідома. Ця притча для мене є своєрідним дороговказом. Особливо, відколи у мене є діти.

Народження дітей я для себе завжди трактувала, як великий вияв Божої довіри. Так, Бог мені довіряє. Бо чотири рази обрав мене колискою нового життя. Чотири рази послав мені ласку стати матір’ю. Тож чи маю я право Його (Бога) підвести? Чи маю я право не виправдати Його довіри?

Сьогодні дуже просто бути батьками. І водночас – дуже складно.

З одного боку, технічний прогрес і все таке… Не говоритимемо зараз про рутину і побут. Вони скрізь присутні і завжди рутинно-побутові. Поговоримо про емоції. Ми маємо безліч варіантів, як розвивати і як розважати власних дітей. До наших послуг величезний освітній ринок не лише країни, але і світу. Ми маємо доступ до найсучасніших методик та інструментів навчання завдяки інтернету. Що б там не казали про вітчизняне книгодрукування, але дитячих книжок про все на світі у нас також пребагато. Гірше у віддалених селах, місцями – таки зовсім гірко. Але в містах і містечках діє величезна кількість дошкільних і позашкільних закладів, державних і приватних, які пропонують дітям танці, співи, шахи, айкідо, робототехніку, суперпам’ять, мегашвидкочитання, екстраматематичні здібності і ще купу всього.

Люди, ще тільки готуючись стати батьками, уже начитуються книг із категорії «Геній з пелюшок» та «Після трьох років уже пізно». І щойно у них народжується первісток (так-так, особливо дістається саме бідолашним первісткам, а одинакам взагалі не позаздриш), беруться його інтенсивно розвивати у всіх напрямках. В результаті малюк ходить по 3-4 рази на тиждень на різні розвиваючі групи, вчить дві іноземні мови, займається трьома видами спорту і відвідує недільну школу (для годиться).

Про розваги… Ви пам’ятаєте, як чекали щовечора на «Вечірню казку», бо там показували мультик? Один мультик. До десяти хвилин. Сьогодні ж дворічка може у будь-який момент включити мультик у телефоні чи планшеті. А другокласник може сам замовити квадрокоптер з Аліекспрес.

Здавалось би, зараз дуже легко бути щасливими. Адже у наших дітей і справді є для цього все. Або майже все. А коли чогось немає, то це дуже легко здобути. Зовсім просто. На задоволення більше не треба чекати. Воно ось тут: в межах одного кліку мишкою, на кінчику вказівного пальця. Немає черг, дефіциту, «не більше двох в одні руки». Існує тільки всюдисущий маркетинг, розрахований на наші споживальницькі заскоки. Були б лиш гроші. Але часто навіть не в них справа.

Що не так з нашим світом? Куди поділося щастя, яке намагається роздивитися Молодик за твоєю фіранкою?

Ми боїмося. У нас дуже багато страху. Нам страшно, що сусідський Василько з 3-ох років грає на скрипці, а Галинка з 4-Б перемогла на олімпіадах з природознавства, інформатики, англійської мови та християнської етики. Ми боїмося, що дитина влаштує істерику в супермаркеті, якщо не отримає черговий «кіндер» або 148-му машинку з нової серії улюбленого мультфільму. Ми налякані до дрижаків у колінах, що наше золотце, наше манюсіньке дитятко занудьгує за 20 хвилин в автобусі дорогою додому.

Ми – дорослі. І ми – боїмося. Боїмося власних дітей. Ми не встановлюємо їм меж і правил. Ми даємо їм безкінечну можливість вибору і забаганок. Ми даємо їм простір для маніпуляцій. І боїмося, боїмося, боїмося. А потім починаємо тиснути. А далі – зриватися. І все того ж: через страх.

Ми боїмося не впоратися. Боїмося не вписатися в суспільний стереотип: якими мають бути хороші (читайте – правильні) батьки. Ми порівнюємо-порівнюємо-порівнюємо. А тоді знову боїмося. І – відступаємо. Відступаємо перед маленьким монстром, у якого самі ж перетворили власну дитину.

Ми даємо нашим дітям все, але їм це не потрібно. Ми захищаємо їх від всього світу, але вони потребують іншого. Ми докладаємо величезних зусиль, які штовхають нас у прірву! Ми творимо навколо наших дітей бутафорний, ідеально захищений світ, у якому немає головного: справжнього щастя і нас – батьків. Реальних, а не інфантильно-панібратсько-розгублених.

Я теж боюся. Боюся тієї велетенської відповідальності за талант, яким обдарував Бог моїх дітей. Так, я почуваюся відповідальною за те, щоб він примножився, розвинувся і послужив своїм власникам.

Я не впевнена, що знайшла тонку грань між заохоченням і тиском, між їх обдаруваннями і власними очікуваннями, між їхнім талантом і моїми амбіціями, між їх прагненнями і моїми власними нереалізованими мріями.

Так, я дуже боюся, що син-підліток з докором запитає мене, чому я не натиснула на нього свого часу для досягнення ним кращих результатів. І ще більше боюся, що 20-річний син мені скаже, що я вкрала у нього дитинство.

Я дуже-дуже боюся. А ще більше – люблю. І сподіваюся, що любов, котра довготерпить і всепрощає, поставить усе на свої місця.

А там – їм все одно буде за що мене ненавидіти…