Як уже було сказано у попередньому матеріалі, в серпні 1901-го Іван Франко перебував п’ять днів у Буркуті, де в той час лікувалась Леся Українка. До Криворівні на відпочинок, щоби поспілкуватися з І. Франком та М. Грушевським, приїздило немало діячів культури та науки. Любили вести розмови з великим Каменярем і місцеві гуцули. 5 серпня 1901 року, в день від’їзду письменника з Буркута, завідувачка санаторію Теофіля Лакуста з ініціативи родини Стефановичів зібрала на поштівці автографи своїх гостей.

На лицьовому боці поштівки рукою Ольги Стефанович зроблено напис «Спомин з Буркута 5/8 901». Під краєвидом «Zaklad kąpielowy w Burkucie» («Заклад купелевий в Буркуті») стоять два підписи – д-ра Івана Франка і Лесі Українки, а на звороті поштівки – підписи 21 особи, котрі на той час відпочивали в цьому санаторії. Серед них – автографи адвоката Миколи Міхновського і громадсько-політичного діяча Леся Кульчицького, які прибули 1 серпня до Буркута разом з Каменярем. Далі підписалися, як мені вдалося встановити: Теодор Коржинський – косівський суддя, приятель Марка Черемшини, брат Ольги Стефанович; Євгенія Сохацька з Коржинських – дружина судді Альфреда Сохацького (у статті Володимира Іваненка «Спомин з Буркута», яка була надрукована в журналі «Зірка», 1977 (№6), допущено помилку, замість Сохацька – Лоханка); М. Ласійчукова – сестра композитора М. Харжевського; М. Харжевський; Н. Корчевська – заможна полька; Ольга з мамою Марією Ковблянські – дочка і дружина о. Ковблянського із Розтоків; Теофіля Лакустова – завідувачка санаторію, сестра Ольги Стефанович; М. Маєвська – полька; Ф. Кобринська – дружина лікаря Володимира Кобринського; Климент Квітка – чоловік Лесі Українки; І. Богусевич – поміщик вірменського походження із Мілієва на Буковині; Теодор Рибак – учитель із Коломиї; Єлисавета Рибакова – дружина Теодора, сестра Л. Кульчицького; «Хведь Дурок» (Теодор, син Ольги Стефанович. – В. Р.); Стефанія Стефанович – дочка Ольги; Мілько Стефанович – Омелян, брат Стефанії. Праворуч – підписи Богданни Левинської з Чернівців – сестри вчителя Т. Кисілевського (1851-1936) із Жаб’я-Ільців;  Ірини та Івана Лакуст – дітей господині курорту; Стефанії Стефанович (підпис повторюється)…

На лицьовому боці поштівки «Заклад купелевий в Буркуті» є два підписи – д-ра Івана Франка і Лесі Українки, які вони поставили 5 серпня 1901 р.

 

На звороті – підписи 21 особи, які на той час  відпочивали в санаторії. 5 серпня 1901 р.

Ця поштівка є, по суті, єдиним джерелом, із котрого дізнаємося про людей, у колі яких перебували Іван Франко і Леся Українка в Буркуті. Особливо близько спізналася поетеса з Ольгою Стефанович (1866-1944), чия дочка Стефа (мама Мирослави Литвинович-Радловської) дуже здружилася з Лесею. Отож поштівка зберігалася в Ольги Стефанович із Кут, яка померла 1944 року.

«…З дочкою Ольги, Стефанією, Леся водилася по Буркуту цілісінькі дні. Стефа була мала і немала вже – ішов їй дванадцятий рік. Двоюрідна сестра Стефи, Ірина, була їй майже ровесницею і теж любила «панну Лесю», яка приїхала до них лікуватися. Ці дві дівчини не давали спокою поетесі, і за це їх навіть сварили…», – пише відомий поет, прозаїк і фольклорист з Івано-Франківська Степан Пушик.

У Буркуті Іван Франко написав чотири поезії: «Кожна кичера в млі», «Дівчино, моя ти рибчино», «Ользі С.» та «О, розстроєна скрипка, розстроєна!», їх поет включив до циклу «Буркутські станси». Криптонім третьої поезії цього циклу – «Ользі С.» – досі ще не розгаданий. Мабуть, його розкриває лист Лесі Українки до Ольги Кобилянської від 6 вересня 1901 р., в якому вона писала: «В Кутах я мушу зложити візиту п. Стефановичевій, – ми з нею пізналися в Буркуті, і мені та симпатична жінка дуже сподобалась, так що я запросини її прийняла не формально як форму ґречності, а так щиро, як щиро вони були вимовлені…»

Однак ця зустріч не відбулася, бо, затримавшись у Довгополі через дощі, Леся Українка і Климент Квітка вже іншою дорогою поспішали до Києва й ніде не зупинялись. У Стефановичів залишилася згадувана заповітна картка, що її нині друкуємо для широкого кола читачів.

Ольга Стефанович була дружиною кутського священика Володимира Стефановича і дочкою священика в Жаб’ї (нині Верховина) Теодора Коржинського. Можливо, саме в Буркуті Іван Франко познайомився з Ольгою Стефанович і присвятив їй свій вірш «Ользі С.», що увійшов до циклу «Буркутські станси» (Франко І. Зібрання творів у 50-ти т.: Поезія. – Т. ІІІ. – К., 1976. – С. 104):

Найгарніша для нас

Заграничная квітка;

Найлюбіше лице,

Що стрічається зрідка.

Найчистіша сльоза,

Причарована штукою;

Найвірніша любов,

Усвячена розлукою…

Ліричний момент у вірші І. Франка «Ользі С.» виникає внаслідок роздумів про глибину любовного почуття, суджень про цінність чогось рідкісного… Ось чому письменника Антіна Крушельницького так захоплювала ця мініатюра, яку він назвав «перлою у вінці поетичного авреолу Франка»: «Вісім стрічок – а в них чотири коротких картини, а в них вінець чотирьох почувань, що складаються на одно велике поняття: краса… Сі вісім рядків, присвячених Ользі С., стануло за цілу збірку еротиків».

Коли я готував до друку третю книгу трилогії «Місто між двома Бистрицями», то провідав в Івано-Франківську вже літню жінку Мирославу Литвинович-Радловську, колишню вихованку Українського Педагогічного Товариства (УПТ) «Рідна школа» у колишньому Станиславові, активну пластунку  (псевдонім Ромашка). Вона ще пам’ятає рядки жартівливої пластової пісні, яку любила співати разом з товаришками по навчанню:

Пусти мене, мамо, до табору –

До сонця, до волі, до простору.

Пусти мене, мати, з Пластом мандрувати,

З Пластом мандрувати до табору.

 

Вставала б я, мамо, рано-вранці,

Бігла б я по воду по полянці.

Бігла б я по воду до річки, до броду,

До річки, до броду рано-вранці.

 

Стояла б на стійці за наказом,

Всю ніч не здригнувшись ані разу.

Стояла б я певно, хоч страшно і темно,

Хоч страшно і темно – за наказом.

 

Сиділа б при ватрі кожний вечір

При любій розмові молодечій,

Гляділа б досхочу, як зірки мигочуть,

Як тріскоче ватра кожний вечір.

Пані Мирослава розповіла мені, що її мама Стефанія Литвинович (1890-1982) зі Стефановичів зберігала як дорогу реліквію поштівку з видом Буркута й автографами Лесі Українки, Івана Франка та інших визначних діячів. Стефанія, тоді 12-літня дівчина, відпочивала в Буркуті зі своєю мамою Ольгою Стефанович (бабуся Мирослави) із Коржинських (Ольга була дружиною кутського священика Володимира Стефановича і дочкою о. Теодора Коржинського), яка на згаданій поштівці зробила напис: «Спомин з Буркута 5/8-901» і попросила автографи в усіх, хто там тоді перебував…

Цікавою є така деталь. Дочка о. Теодора Коржинського (1831-1902), сестра Ольги Стефанович Теофіля, вдова по священику М. Лакусті (помер 1899  р. в Ясенові Горішньому), щоб виховати трьох дітей, винаймала у лісництві в Буркуті приміщення, в якому утримувала невеликий водолікувальний заклад.

5 серпня 1901 року з Буркута від’їжджав Іван Франко. Завідувачка санаторію Теофіля Лакуста з ініціативи родини Стефановичів зібрала на поштівці автографи своїх гостей.

Парох Жаб’я-Слупейки (нині Верховина) Теодор Коржинський і його дружина Євгенія (з Яворських) мали 13 дітей, із них шестеро померли в дитячому віці, а семеро стали відомими на Гуцульщині громадськими та культурно-освітніми діячами. Це сини: священик Володимир, суддя в Косові Теодор (приятель Марка Черемшини), лісничий Ярослав. Дочки: Ольга, яка вийшла заміж за о. Володимира Стефановича (парох Кут), Теофіля – за о. Миколу Лакусту (парох Ясенова Горішнього), Євгенія – за адвоката Альфреда Сохацького з Надвірної, пізніше він був суддею в Кутах.

Євгенія Коржинська й Альфред Сохацький. 

Теофіля Лакуста з дітьми (зліва направо): Іван, Славко (Ярослав) та Ірина.

Зліва направо: Ярослав і Мирон Харов’юки, Дарія та Ірина Лакусти.

У першому ряду (зліва направо): Ольга Стефанович, Володимира Литвинович (внучка), о. Володимир Стефанович.  У другому ряду: д-р Михайло Литвинович, Стефанія Стефанович-Литвинович, Святослав Лакуста, Омелян Стефанович. 1913 р.

Мама Мирослави Стефанія Стефанович-Литвинович (1890-1982) походила зі священичої родини. Її батько о. Володимир Стефанович (дідусь Мирослави) з 1895 до 1898 року був парохом у с. Стопчатів, а пізніше – в Кутах, де з ініціативи цього душпастиря та під його головуванням у жовтні 1924-го відновила свою діяльність філія «Просвіти», одна з найдавніших у повіті, адже заснували її ще в 1898-му.

Стефанія Стефанович-Литвинович згадувала, що в Буркуті кожного року вели «велику книжку, в яку записували свої враження всі, хто бував на курорті». На превеликий жаль, ця книжка або не дійшла до наших часів, або іще не віднайдена. А вона є вельми цікавою. У ній залишали записи про свої враження й Іван Франко, який був постійним «сезонником» Буркута, й Леся Українка, і Климент Квітка, і ще багато діячів української культури. За ґаздування Теофіли Лакусти цей санаторій був осередком, до якого з’їжджалися кращі представники нашого народу. «Під час Першої світової війни, – згадувала Стефанія Стефанович-Литвинович, – там проходили бої, і будинки в Буркуті були спалені, і так Буркут забувся». А шкода. Тут годилося б створити меморіальний музей, і ця мальовнича улоговина біля гарної гори Лукавиці притягувала б до себе численних відвідувачів.

Після смерті Ольги Теодорівни ця поштівка була у її дочки Стефанії Володимирівни Стефанович-Литвинович. Автограф Стефанії, тоді 12-літньої, також є серед надписів знаменитих людей. Після смерті С. Стефанович-Литвинович довго зберігала цю реліквію її дочка Мирослава Литвинович-Радловська. Нині оригінал поштівки «осів» у приватного колекціонера в Івано-Франківську. А він є, по суті, національним скарбом…

Василь РОМАНЮК