Володимир МУЛИК: «Намальована картина – вже самодостатня річ»

  • Володимир Мулик малював змалечку. Він дотепер пам’ятає своє велике здивування, коли пішов у дитячий садок і там з’ясувалося, що не всі діти вміють малювати. Бо був певний, що з таким вмінням народжується кожна людина. А потім, коли в шість років потрапив до типової радянської багатоповерхівки, то не менше здивування в нього викликав той факт, що в цьому будинку є однакові квартири. І все допитувався: «Що, і на третьому поверсі, і на четвертому теж такі?» Бо жив в австрійській кам’яниці, і його друзі теж жили в старих будинках, у всіх були різні помешкання, а тут виявляється, що є й однакові…

    Школа: комікси і «Бітлз»

    У п’ятому класі почалося захоплення коміксами. Цей жанр, м’яко кажучи, був не надто поширений у той час. Почалося все випадково, як зазвичай такі речі і трапляються: один знайомий віддав йому свій недомальований комікс про такого собі бандюка Джексона Меніса. Хлопця це так захопило, що він не тільки домалював уже розпочату історію, але й намалював її продовження, а потім ще одне продовження – вже про дітей Джексона. Комікси мали великий успіх серед однокласників, і якось на уроці малювання, коли він вкотре їх малював, а весь клас завмер в очікуванні, як далі будуть розвиватися події, товстезний зошит відібрала вчителька. Щоб наступного дня віддати зі словами: «Тримай, шкода твоєї праці…»

    Попри захоплення малюванням, Володимир не планував бути художником, натомість хотів бути рок-музикантом – збирати величезні стадіони, нищити меблі в готелях, викидати через вікна телевізори. Але швидко зрозумів, що народився не в тій країні, тож тут таке неможливо. Зате, на щастя, була інша можливість – у 1978 році створити свою маленьку рок-групу, яка спочатку називалася «MAG» (абревіатура від «Music Aero Group»), а потім «Magnet». Їх було троє хлопчаків, з яких лише один був майже професійним музикантом, бо відвідував музичну школу по класу скрипки. Збиралися вони у помешканні Володі, він придумував тексти, а вони на ходу вигадували мелодії. А тексти придумувалися досить своєрідно: брався словник іншомовних слів і вибирався якийсь вислів, як правило, латиною. Наприклад, «advocatus diaboli» чи «veni, vidi, vici», і навколо нього вирували якісь асоціації, що складалися в текст. Чи було навпаки: підносили мікрофон до магнітофона, і виникала така мелодія, наче цвірінькають пташки – довга психоделічна музичка, під яку Володя вигадував слова. Пам’ятає, що одного разу це була композиція хвилин на п’ятнадцять про «канарейські острови».

    «В одного з друзів була касета, записана з репетицій ранніх The Beatles, і вони тоді грали нічим не краще, ніж ми, і тексти, відповідно, були такі самі – прості й зрозумілі, без якогось там філософського чи громадянського навантаження, – сміється Володимир. – The Beatles, до речі, почали писати серйозні тексти лише після того, як познайомилися з Бобом Діланом. Це він їх надихнув».

    Група «Magnet» проіснувала досить довго, юні музиканти навіть записали три магнітоальбоми, один з них – подвійний. Але вони, на жаль, не збереглися.

    Все, що стосується рок-музики, дуже легко осідало в його пам’яті, наче само собою. Навіть історія, якою він цікавився, з її датами і подіями, вимагала певних зусиль для запам’ятовування, а музична інформація наче відразу потрапляла в заздалегідь відведені для цього місця в його мозку. Незважаючи на радянські часи, тоді було достатньо різних джерел для того, хто вмів і знав, де шукати. Починаючи з передачі «Рок-Посєв» Сєви Новгородцева на радіостанції «Бі-Бі-Сі» і закінчуючи радянським журналом «Ровєснік», де також друкували дещо про зарубіжну музику. А ще були диски з Америки, які надсилали одному приятелеві раз на рік, чи англійські журнали – в іншого друга. І один з таких журналів був повністю присвячений британській рок-групі Sweet. Потім навіть вийшла друком радянська рок-енциклопедія, один примірник потрапив хлопцям до рук, і вони з неї щось записували-переписували…

    Аналогічна ситуація була з сучасним мистецтвом, яке ще зі школи подобалося Володимиру і якого фактично тоді теж не було в Івано-Франківську. Місто мало єдиний виставковий зал Спілки художників, і роботи там експонувалися винятково в дусі того часу, тобто в дусі соціалістичного реалізму. Але були польські журнали, наприклад, та ж «Panorama» польської Кіноакадемії, які вільно продавалися в кіосках. Якось вже пізніше він придбав журнал, бо побачив велику статтю про The Beatles. Лише коли прочитав пів статті, почав усвідомлювати, що це не польська мова: журнал виявився чеським. Польські та чеські журнали рятували ситуацію, бо в них було багато публікацій про культуру, вони давали можливість ознайомитися з європейськими та світовими шедеврами, знати імена відомих художників і їхні роботи, бути в курсі визначних подій, як-от міжнародна виставка плаката з ілюстраціями розкішних робіт учасників.

    Зрештою, багато пізнавальної літератури можна було знайти серед макулатури. Володимир дотепер зберігає книжку з мистецтва без обкладинки і з чорно-білими ілюстраціями, знайдену у школі. Звичайно, вона була написана в традиційному радянському стилі, мовляв, усе так зване авангардне мистецтво – погане, чуже і вороже, але в ній були імена, дати, назви, ілюстрації, і це було цінне джерело корисної та цікавої інформації. І так, це був зовсім інший спосіб пізнання, який навіть складно порівняти з теперішнім інтернетівським…

    Писав він теж з дитинства, як і малював. Якщо не подобалося закінчення в якійсь дитячій книжці, то сідав і переписував його. І сам писав історії про індіанців. А в старших класах написав три детективи про британського художника, який випадково вбиває на вулиці людину, а потім потрапляє у різні карколомні пригоди. Написав і проілюстрував написане. Може, ці детективи, написані від руки, десь і досі лежать десь серед старого мотлоху…

    Рок-самвидав

    Як художник, який не тільки малює для себе, але й творить мистецький простір довкола, Володимир почав реалізовуватися в другій половині 1980-их років, коли ілюстрував самвидавський журнал «Гей-Гоп», що виходив в Івано-Франківську. Згодом цей часопис було занесено до переліку самвидавських рок-журналів видання «Контр Культ Ур’а», що зберігається у бібліотеці митця. Також найкращі враження залишись від часу, коли ілюстрував київський самвидавський журнал «Гучномовець», який видавала та редагувала Тетяна Єжова і який був рупором київського року. Героями цього журналу були групи «ВВ», «Раббота ХО», «Коллежский Асессор» і інші. А його назва була запозичена з пісні «ВВ», де є такі слова: «Хлопці грають в гучномовець». Володимир був не тільки ілюстратором журналу, але й – великий привіт з юності! – малював для нього комікси. Редакція надсилала художнику світлини музикантів, того ж Олега Скрипки, Сергія Поповича чи їх продюсерів, сценарій, а він за світлинами малював персонажів.

    Перший номер «Гучномовця» вийшов навесні 1988, проіснував він до 1991 року, ставши пам’яткою епохи розпаду УРСР. Тетяна Єжова тепер живе у США, декілька років тому вона зняла двосерійний фільм «Дайте звук. Будь ласка» про ті київські часи. У цьому фільмі Володимир Мулик двічі згаданий у титрах: перший раз як художник, а вдруге – як оператор.

    Історія з коміксами мала ще одне продовження набагато пізніше, коли на початку 2000-их років одне з івано-франківських видавництв замовило Володимиру комікс за мотивами української народної казки «Пан Коцький». Була ідея створити комікси за сюжетами багатьох українських казок. Роботу художник виконав, але проєкт, на жаль, не вдалося реалізувати…

    Час «Імпрези» – час кардинальних змін

    Та ось настав в Івано-Франківську час першої «Імпрези» – міжнародної виставки творів сучасного мистецтва, що проводилася кожні два роки з 1989 по 1997 роки. Вона вдихнула нове життя у місто, зробила його мистецьки багатогранним і виявила багатьох творчих людей, бо дала можливість не тільки творити, але й демонструвати створене публіці. Однією з перших публічних акцій була вулична групова виставка мистецького об’єднання «St.ART», яка відбулася між стоматологічною поліклінікою Медакадемії та банком «Аваль» – на місці теперішньої парковки.

    Восени 1991 року водночас із офіційною «Імпрезою-91» відкрилася виставка «Імпреза. Провінційний додаток №2», на якій Володимир Мулик був одним з ініціаторів та активних учасників і яка стала місцем багатьох знакових знайомств, зокрема з Юрієм Іздриком. У цій акції митці реалізували своє бачення мистецтва з елементами самоіронії, гри та театралізованого дійства.

    У 1992 році в Пасажі Ґартенбергів відбулися виставки «Пасаж» та «Рубероїд №1», після яких обласна рада передала митцям приміщення «Пасажу Гартенбергів» як вияв підтримки незаангажованих художників. Тепер про щось схоже навіть немає сенсу мріяти…

    Саме тоді, під час підготовки виставки «Рубероїд», з уст Володимира Єшкілєва вперше пролунало сакральне «станіславський феномен», і це визначення стосувалося насамперед художників.

    Як спогад про ті незалежні творчі часи, сповнені драйву, натхнення і творчої самореалізації, минулого року вийшов альбом «Перший відмінок».

    А попри мистецьке життя були ще й навчання на вечірній формі в Інституті нафти й газу і праця на івано-франківському заводі «Промприлад» – спочатку лаборантом у центральній заводській лабораторії, а з часом – художником-оформлювачем в одному з цехів. Із 1987 до 1992 року Володимир працював художником-оформлювачем на лісокомбінаті – малював стенди соціалістичних зобов’язань та змагань, де відзначав показники цехів, а також плакати і транспаранти на першотравневі та жовтневі свята. 1992 року його посаду скоротили, певний час він отримував кошти з центру зайнятості, а потім його скерували на дворічні курси керамістів при «Малій академії мистецтв та відродження народних ремесел». Його викладачем був уже, на жаль, покійний Орест Голоневський. Група займалася в одному з приміщень радіозаводу, де пан Орест вимурував пічку і вчив своїх студентів працювати з глиною. Тож теоретично Володимир міг би бути й керамістом, але практично для цього принаймні потрібно було мати хоча б маленьку муфельну пічку…

    У 1994 році відбулася його перша персональна виставка в Художньому музеї на вулиці Низовій, яка викликала справжній фурор: відвідувачі навіть стояли на сходах, бо в залах вже не було вільного місця.

    Щоб довго не розповідати про всіх митців, які так чи інакше впливали на його творчість, художник колись вибрав собі двох і тепер каже, що його картини – це симбіоз Далі та Пікассо. Хоча насправді все набагато складніше, бо велику роль у його становленні мала ще й музика. А мистецтвознавці говорять про символічність наративного контексту його картин, де дія перетворюється на знаковість, фрагмент на алегорію, а час отримує колір. Де за легкістю і простотою композицій приховуються складні живописні прийоми – лесіровки, лакування в декілька шарів, гра фактур. Незважаючи на часто строкатий контрастний колорит, зображені образи сповнені нотками туги і драматизму за тим, що безповоротно минає…

    Володимир Мулик не має художньої освіти, натомість наприкінці 1970-х він був вільним слухачем на декількох заняттях у Ореста Заборського – художника-модерніста, вчителя малювання Івано-Франківської дитячої художньої школи, і цього виявилося досить для розуміння тонкощів кольору та композиції. А ще вчитель утвердив його підсвідоме переконання, що мистецтво – це вільний дух, а на цій території собі можна дозволяти все.

    Про багаторічну дружбу з Орестом Заборським, якого знав з дитинства, бо дружили їхні батьки, та його вплив на своє життя Володимир Мулик може говорити багато і з великою вдячністю. За два роки до Володимирового народження Орест поїхав до Одеси вчитися в Художньому училищі ім. М.Грекова, потім було навчання у Львівському поліграфічному інституті ім. І.Федорова, тож додому приїжджав зрідка. Але в його домі завжди панувала особлива атмосфера, батьки і молодший брат часто згадували про Ореста, який вчиться на художника, та розповідали якісь історії з його життя. А коли після завершення навчання Орест повернувся до Івано-Франківська, то малий Володя охоче бував у його майстерні. І запах фарби, і картини на стінах, і якесь особливе світло, що лилося з них, щораз справляли незабутнє враження. І отак якось ненавмисно і підсвідомо Орест Заборський своєю присутністю відіграв певну роль у житті, у становленні Володимира як художника, бо все почуте та побачене відкладалося і нашаровувалося у глибині душі…

    Але й письменницька муза не покидала свого улюбленця: 1997 року у київському видавництві «Генеза» вийшла упорядкована Володимиром Даниленком антологія прози «Квіти у темній кімнаті: сучасна українська новела». До неї ввійшли найяскравіші зразки української новелістики за останніх п’ятнадцять років, і одним із текстів у цій книжці була суто «лаґерквістівська» притча «Бог» Володимира Мулика. Пізніше її було перекладено декількома мовами, зокрема польською та німецькою. 1998 року у журналі «Плерома» в рамках проєкту «Повернення деміургів» були надруковані його вірші.

    Також відбулося ще декілька персональних виставок у Києві та в Івано-Франківську, остання – у 2013 році в галереї «Арт на мур», були також групові виставки за кордоном.

    Письменницьку працю замінила журналістика – спершу в газеті «Анонс-контракт», потім у «Версіях». В «Анонс-контракті» Володимир був колумністом, а також щосуботи готував свої фірмові «Подорожі в рок-н-рол» – історії про маловідомі у нас групи, першою з яких була публікація про «Bijelo Dugme» – групу, з якої почав своє сходження на музичний Олімп Горан Брегович.

    А потім він почав писати колонки про так звані «групи одного альбому», серед яких були неймовірно талановиті, що після випуску одного чи двох альбомів з різних причин зникали з музичного небосхилу…

    Теперішність – нові горизонти

    Останнім часом наче відкрилася якась космічна торба, і в житті Володимира Мулика відбулося досить багато приємних подій. Зокрема, Орест Заборський попросив зробити ксерокопії графічних робіт – буде показувати своїм учням, як малювати графіку. Почути таке з уст пана Ореста – це найвища похвала. Вийшла друком книжка з десяти оповідань, написаних в період з 2004 по 2011 роки, під назвою «WITH A LITTLE HELP FROM BOB DYLAN» за мотивами пісень знаменитого музиканта.

    Задум книжки почався з пісні «It’s alright, Ma (I’m only bleeding)», яка справила на нього велике враження. Вже є позитивні відгуки про цю книжку, шанувальники чекають на презентацію.

    На запитання, коли йому найкраще пишеться, Володимир відповідає, що вночі, коли всі сплять. Тоді наливається склянка червоного вина, присувається до себе ближче аркуш чистого паперу, береться в руку ручка і так гарно починається писатися… Втім, так було раніше – до тотальної комп’ютеризації людства. При писанні за посередництва комп’ютера, як з’ясувалося, вино не таке вже й необхідне. Головне – тиша, темрява та самота.

    До книжок Володимир повернувся ще в один спосіб: зараз він працює в департаменті культури міськвиконкому, і в його обов’язки входить відновлювати і реставрувати пошкоджені книжки.

    А в підземному переході «Ваґабундо» незабаром відкривається шоста персональна виставка «Хитка рівновага», на якій будуть представлені графічні роботи, створені за останніх два роки.

    Попри багатогранність талантів чи завдяки їм Володимир Мулик залишається самоіронічним та самодостатнім, дотримуючись свого основного кредо – не гризти себе незробленим і недосягнутим, а бути щасливим з того, що робиш, і, як сказав Кіт Річардс, не зловживати міцним алкоголем, бо можеш вистрілити в податкового інспектора і не поцілити.

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!