Знаєте, коли, чому і як опускаються руки і зникає мотивація до суспільно корисної праці? Коли ідеї, задуми, плани, візії, проекти розбиваються об глуху стіну системи. Коли молоді, чудові, фантастичні люди озвучують супер-ідеї, і в процесі обговорення мимоволі починаєш розуміти (хоч і не кажеш їм цього), що намагатися втілювати їх – без сенсу!

Бо поки бюрократична машина їде, а корупція поглинає ресурс – система жива й процвітає. І ніхто й близько не збирається її ламати. Бо тим, хто має доступ, – не вигідно, а ті, хто хотіли б, – не мають важелів впливу.

Хто має розробити, а головне – впровадити пакет реформ, якщо всі вони в результаті зводяться до рокіровки чиновників і начальників у кріслах?

Ці та багато інших далеко не риторичних запитань залишаються без відповіді.

Волонтери, які в цілому світі існують як допоміжна сила для державних інституцій, у нас ці інституції частково або й повністю замінили. Волонтери воюють, лікують, годують, одягають, реабілітують, навчають, пропонують, втілюють. Не лише без підтримки системи, а всупереч її опору. Хоча які ж вони волонтери?

В західному суспільстві волонтер – це той, хто добровільно і без особистої вигоди, не очікуючи винагороди, жертвує свій час, уміння, знання на користь інших. Середньостатистичний американець волонтерить дві години на тиждень. Звісно, хтось раз на рік виходить на благодійний ярмарок, а інший – щодня доглядає важкохворих у притулку. Це вже нюанси. Але в середньому – так. Стаття «волонтерство» обов’язкова складова правильного резюме для успішної роботи. Волонтерять молоді люди, щоб здобути досвід та практику. Волонтерять дорослі, успішні, бо це престижно і модно. Зрештою – так прийнято. Це – громадська традиція. Волонтери насправді отримують немало бонусів за свою діяльність – від статусних до фінансових, від особистісних до суспільних. Мотивація місцями аж зашкалює: «А який ваш досвід волонтерської діяльності?» – запитує потенційний роботодавець.

А як у нас?

Наважуся висловити припущення, за яке, цілком імовірно, отримаю капцем: в Україні немає волонтерів. Взагалі. Зараз поясню. У нас немає волонтерів у традиційному європейсько-американському сенсі цього явища, оскільки немає правильного розуміння самої суті волонтерства, його витоків, мотивів, призначення…

Людей, що ходять зі скриньками, збираючи гроші, називати волонтерами щонайменше неетично. Зараз ми не про чесність та прозорість їхньої роботи. Лише про саму суть волонтерства. Ці люди отримують плату за свою діяльність, отже – вони не волонтери, а наймані працівники благодійного фонду, що надав їм скриньку і платить за виконану роботу. Де ж тут волонтерство?

Тих, хто більш-менш регулярно виконує якусь суспільно корисну працю: відвідує притулки, опікується вуличними тваринами, розфарбовує стіни лікарні, прибирає берег річки тощо, – звісно, волонтерами назвати можна. От лише з бонусами проблема. Потенційний роботодавець, довідавшись про волонтерські замашки майбутнього працівника, скоріш за все відмовиться від його послуг: розуміння волонтерства у нас настільки спотворене, що він (роботодавець) переймається, що суспільно активний працівник віддаватиметься волонтерству більше, ніж роботі. Зазвичай так і є. Бо волонтерить людина у тій сфері, де горить її серце, а працює там, де вдалося. Тож неправильне розуміння суспільством мотивації до волонтерства створює людині замість бонусів та привілеїв проблеми, а в результаті – вигорання і знеохочення. Поволонтерив на свою голову…

Людей, котрі влаштовують благодійні ярмарки, концерти, тури, розпродажі, збираючи неймовірні суми на чиїсь потреби, реконструкцію замків чи порятунок коралового рифу в Північному Льодовитому океані, волонтерами називати доволі мілко. Якщо вони і волонтери, то геть іншого «космічного левелу». Це люди, яких в америко-європах прийнято називати координаторами волонтерських груп, бо зазвичай такі масштабні акції одна людина не робить. Їй на допомогу приходять інші волонтери, а завдання координатора – об’єднувати і спрямовувати зусилля. «Там» ці люди зазвичай мають поважний суспільний статус. Дуже часто – це спеціально наймані люди з певними знаннями і досвідом, які отримують платню, бо такий вид діяльності вимагає значно більшої відповідальності, часу, підготовки і фаховості, ніж просто стояти за прилавком благодійної ятки і пропонувати бабусине печиво. У нас таких немає. Просто немає. Тобто є, звичайно, але які ж вони волонтери? Це – люди-феєрверки, люди-сонця, люди-гіганти, за якими підеш у вогонь і в воду, які запалюють і кличуть за собою силою своєї харизми, любові і посвяти.

Ну і як назвати волонтерами тих, хто дістає з-під землі неймовірні речі для порятунку сотень важкохворих, тих, в кого не змовкає телефон ні вдень, ні вночі, тих, на чиїх плечах вистояв Майдан, тих, хто вже два роки поспіль не знає ні сну, ні відпочинку, ні особистого життя через війну? Тих, від кого очікують дива лише тому, що «ну ти ж валантьор, ти должен!!!»? Тих, хто перетворив своє життя на працю заради інших, поклавши на вівтар найцінніше і найдорожче – самого себе? Тих, хто давно не озирається на державу, а просто ДІЄ?

Так, ці люди самі себе називають волонтерами. Їм не потрібне суспільне визнання чи мотивація. Вони зробили свій вибір. Назва йому – служіння. Служіння іншим в ім’я чогось великого і незбагненного, коли сам Бог обирає собі на землі інструмент у вигляді людини і вкладає в її серце покликання. І таких в Україні дуже і дуже багато. Це – своєрідний український волонтерський феномен. Упевнена, колись його досліджуватимуть якісь кандидати якихось наук.

А тим часом принагідно низький уклін вам, Люди!