Я розкажу вам історію. Просто одну маленьку історію одного хлопчика. Таких історій – тисячі. Вона нічим не особлива. Тобто ні. Якраз особлива. Наскрізь особлива. Вона – повторюється. Вона – безкінечна.
Йому було три рочки, коли почалася війна. Він цього не помітив. Бо коли тобі три рочки, ти навряд чи розумієш, що щось змінилося. Хіба відчуваєш якусь мамину тривогу і бабцин страх, татову рішучість і взагалі напругу всіх навколишніх. Але чому так, ти не розумієш. Ти далі граєшся, спиш, їси і сердишся, що чомусь не пускають у двір, як раніше.
Тата він не пам’ятає. Вони з вагітною мамою і старшою сестричкою поїхали до бабусі і кілька тижнів його не бачили. Єдиний яскравий спогад про батька – якось серед ночі прийшов чоловік у зеленому одязі, витяг його, сплячого, з колиски і довго-довго цілував і обіймав. А він надривно верещав і плакав, бо спросоння злякався. На тому і попрощалися… Назавжди. Тоді ще ніхто не знав, що назавжди…
Додому вони ніколи не повернулися. Бо дому – більше не було. Але йому тоді було байдуже. Байдужісінько. Бо його дім був там, де була його мама. А мама була поруч. Тож усе інше не мало значення.
Про війну він теж нічого не пам’ятає. Крім того, як однієї ночі їх усіх тривожно розбудили, вони сяк-так одяглися і довго бігли кудись в поля. Довго. Безкінечно довго, крізь чорну і страшну темряву. А десь далеко палала заграва і гриміло та гупало. Бігли, доки хтось не сказав – повертаймося. І повернулися…
А потім прийшли вони: страшні дядьки, які говорили чужою мовою. Жили в їхній хаті. Жили тихо і спокійно, поруч з ними. Вони були загарбниками… Один там був – смішний такий – з великими мочками вух. Він дуже добре його запам’ятав, бо той дядько постійно брав його на руки і високо підкидав, а ще пригощав неймовірною смакотою, яка називалася «шоколад». Хлопчик весело сміявся, поки мама завмирала від жаху і трималася за піч. А далі – перестала жахатися. Просто стояла і чомусь плакала. І смішний дядько плакав. І називав хлопчика дивним іменем. Він не пам’ятає його смішного обличчя. Лише великі і товсті мочки вух, які той постійно теребив і навіть кусав.
Потім дядьки пішли. А на їхнє місце зайшли інші. Ці теж говорили чужою мовою. Але не були ні тихими, ні смішними. Мама все більше плакала, а бабця все більше лаялась. І ніхто з цих дядьків не підкидав його до стелі, не пригощав нічим і не мав таких смішних і товстих мочок. Вони не були тихими. Вони були злими. Вони були ̶з̶а̶г̶а̶р̶б̶н̶и̶к̶а̶м̶и̶ визволителями.
А потім війна взяла – і закінчилася. Принаймні, їм так сказали. Сказали, що тепер їм нічого не загрожує, а держава про все подбає.
Йому було років 8-9. Він був і далі звичайним сільським хлопчиком. Ганяв з дітлахами понад річкою, важко працював (в селі діти часто важко працюють, а особливо, коли ти – єдиний чоловік в домі. І хай тобі 8 років, але ти – чоловік…). Він пас корів у гурті таких самих хлопців і трохи старших.
Корів пасти весело, скажу я вам. Дуже весело. Улюбленою розвагою було палити вогнища. Якщо вдавалось напекти картоплі, то було взагалі велике свято. Але вдавалося нечасто. Тож доводилося придумувати, чим би то відволіктися. А відволікалки валялися на кожному кроці. Вони збирали їх жменями і кидали у вогнище. Вівдволікалки смішно бахкали і здіймали хмарку пилюки. Дуже смішно. Бух! Га-га-га! Давайте ще! Так, то були набої, які залишила по собі війна. Та сама війна, що закінчилася.
Одного разу вони знайшли особливо великий набій. Міну чи гранату. Вони не дуже й розумілися, що це було. Їх було четверо. Троє зовсім дорослих, років по дванадцять. І він – шмакодявка дев’ятилітня.
Великий «патрон» тріумфально принесли і поклали у вогнище. Зараз бахне! Мабуть, голосно бахне. Краще відійти подалі. Відійшли. Засіли.
Вогнище палахкотіло. Вони сиділи у засідці і нетерпляче чекали. Не бахкало. Вогнище догоріло. Не бахкало. «Треба докинути патиків», – додумався хтось із найкмітливіших. Всі четверо рвонули до вогнища.
«Ви куди, чортяки малі? – заволала з городу якась тітка. – Худоба в шкоді, а вони вганіются!»
О так, худоба! Корови не хотіли сидіти в засідці. Вони розбрелися з пасовища і позабрідали у сусідні городи.
Йому як найменшому наказали піти і пригнати корів. Він не хотів, ревів і впирався. Йому хотілося збирати хмиз для вогнища і робити «бабах». Але старші надавали потиличників, і він, ревучи на все пасовище, пішов завертати своїх та їхніх корів.
Бахнуло. Голосно бахнуло. Ще ніколи так голосно не бахкало. А потім стало тихо-тихо. Лише на мить. А потім страшенно кричали і голосити тітки з сусідніх городів.
А дядьки ходили і збирали пасовищем шматочки трьох маленьких тіл… І вже нікого чомусь не цікавило, куди порозбрідалися корови…
Війна закінчилася ж. Давно закінчилася…
Цьому хлопчикові майже 82 роки. Він – мій батько. Його війна – Друга світова. Той дядько з великими мочками – німецький солдат, який няньчився з ним, малим, бо вдома на нього чекав такий самий трирічний хлопчик. Цікаво, чи дочекався… Визволителі… Ви знаєте, хто ті визволителі… Чи не знаєте? Розказати? Ок. Наступного разу.
Таких історій, як ця – сотні тисяч. По всьому світу. Де хоч колись, хоч раз гриміла війна. Ці історії писані сльозами і кров’ю, переказані з уст в уста, зняті в кіно, описані у книжках. Ці історії кричать і благають – ніколи знову! Ну, будь ласка, ніколи знову!!! Ми хочемо закінчитися! Закінчитися!..
І такі історії пишуться і пишуться уже шостий рік в Україні. Щодня. Щогодини. Сльозами і кров’ю. Без кінця. По колу, по колу…
Людмила Лінник