Втікачі в нікуди

  • Завдяки франківським волонтерам ще одну сім’ю врятували від домашнього насилля.

     Цьогоріч 15-літній Іван уперше в житті мав у хаті новорічну ялинку і гірлянди. А ще спокій і тишу. Ось уже місяць, як його маму більше не лупцюють, не тицяють її обличчям у каструлю з супом і не доганяють з сокирою. Тепер не треба ховати під ковдрою ковбасу. Батько-тиран добряче понівечив Іванове дитинство, але так і не зміг посіяти зло в його серці.

    • Добрий день… Ви волонтерка? Нам із сином нема де ночувати. Люди дали ваш номер.
    • Що у вас сталося? Де ви зараз?
    • На франківському вокзалі. Вже третій день. Приїхали з Коломийського району. Втекли. В нікуди. Нас дуже лупцювали. Ми більше не можемо так жити. Допоможіть, будь ласка.

    Коли вони приїхали до волонтерів БФ «Час добра і милосердя», ті аж зойкнули. Змордовані, невиспані, обшарпані, брудні, з промоклими ногами.

    «Коли почали розмовляти, одразу стало ясно, що це нормальні, порядні люди, –згадує волонтерка Валерія Кушніренко. – Просто сильно понищені бідою».

    Такими вони прийшли до волонтерів

    Сама винна

    43-річна Наталя Гануш родом із Запоріжжя, виросла в інтернаті. Вийшла заміж дуже молодою. Шлюб виявився невдалим, чоловік її лупцював.

    У 24 роки познайомилася з Іваном. Той приїхав у Запоріжжя на роботу – працював зварювальником. На 22 роки старший, здався спокійним і мудрим. Часу не гаяв – одразу набивався в кавалери: купив Наталі красиву сукню, туфлі, сережки.

    Дівчина не звикла до такої турботи – повірила в почуття. Думала, чоловік уже з досвідом, життя побачив, коло нього точно буде надійно.

    Поїхала з нареченим у Дніпро – він мав там підробіток на будівництві. Та й жив у цьому місті вже не один рік, мав сім’ю, троє дітей, але сімейне життя не склалося – з дружиною розлучився.

    «Якось мені довелося побачитися з його колишньою жінкою, – розповідає Наталя. – Вона тоді мене хапнула за руку і швидко прошепотіла: «Тікай від нього, поки ще можеш». Я тоді подумала, що наговорює зі злості, бо ми щасливі». 

    Пара поїхала жити на батьківщину Івана – на Коломийщину. Перших кілька років було все добре. Чоловік називав її фіалкою. Разом займалися господаркою, працювали. Аж поки Наталя не народила дитину – тоді почалося пекло, яке тривало 15 років.

    Спершу чоловік заявив, що сидітиме з дитиною, а дружина нехай іде заробляти гроші. Вона тинялася по заводах, будівництвах, фабриках. Працювала важко, а вдома все частіше вибухали скандали. Іванові весь час щось було недогода. Чіплявся за будь-що: не так помила ложку, не туди поклала відро, не так випрала одяг.  

    Вперше побив за те, що позичила в сусідки гроші – не мала за що підгузки купити, а до зарплати треба було чекати кілька днів. Вочевидь, йому це сподобалося, бо з того часу рукоприкладство стало нормою в хаті. Спочатку вибачався наступного дня, а з часом просто шипів: «Сама винна – заробила».

    у новій домівці

    Знали, але мовчали

    Улюблений прийом тирана був намотати довжелезне Наталине волосся на руку і гепати нею об стінку. Міг тицьнути її обличчям у каструлю з супом. Частенько доганяв з сокирою або ножем. І якось таки встромив ножа їй у ногу. Лишився шрам.

    Смачніша їжа була дозволена тільки господареві. Скільки разів Наталка з сином мусили їсти ковбасу під ковдрою – аби він не уздрів.

    Всі гроші, які жінка заробляла, він жорстко контролював. Кожну копійку. Коли Наталя приносила продукти додому, чоловік ішов у сільський магазин і звіряв, скільки коштів витратила. Якщо сума не збігалася бодай на гривню, карав.

    А якось Наталі вдалося наскладати трохи грошей і купити синові на іменини мобільний телефон, який зрештою всім виліз боком. Коли батько дізнався, зчинив скандал, мовляв, краще би замість цих дурничок придбала йому побільше тютюну.

    Син у свій бік тільки й чув «придурок, недоумок». Коли з Дніпра приїжджали інші його діти, то Наталку з Іваном тиран виганяв у кухню спати, а гостей поселяв в їхню кімнату. Жінка мала всім наварити їсти, перемити посуд, випрати їхні речі, попрасувати, порядок у хаті зробити.

    Сусіди все знали, але мовчали, бо боялися, що навіжений Іван їм вікна поб’є.

    Не раз Наталя писала заяву в поліцію – без результату. Чоловіка забирали у відділок на кілька годин, відпускали додому, і він ще лютіше лупцював дружину – за те, що знахабніла і забагато патякає.

    Піти геть не мали куди: ні родичів, ні друзів – Наталі заборонялося мати навіть знайомих. Коли ставало геть зле, втікали з сином до Коломиї, орендували якусь злиденну кімнату, але тиран вже через кілька днів знаходив їх і зі скандалами повертав додому.

     

  • Там, де не знайде

    Остання крапля була напередодні Миколая, коли чоловік відгамселив Наталю за те, що на роботі у неї вкрали телефон і гроші. Син попхався захищати маму – теж отримав на горіхи. Обоє вибігли надвір. Тиран з ножем вилетів услід. Не догнав. Вернувся до хати, заснув.

    Бідолашні позбирали найнеобхідніше і втекли. В нікуди. Спершу вирушили до Коломиї. Попутками. У кишені лише 30 гривень. І ще захопили стару машинку для підстригання волосся. Продали її за 100 гривень і купили трохи їжі й шкарпетки – ноги дуже намокли.

    Далі Наталка згадала про своє волосся – довге і густе. Його теж продала. Заплатили 1500 гривень. Казали, якби не було сивини, дали би вдвічі більше.

    Спершу втікачі тулилися на коломийському вокзалі – грілися. Тоді вирішили їхати до Франківська, там він точно їх не знайде. Жінка планувала влаштуватися на якусь роботу і так заплатити бодай за якийсь дах над головою.

    «Чи було мені страшно їхати в нікуди? – замислено каже Наталя. – Жити з ним – страшніше».  

    На франківському вокзалі тинялися зо два дні. З роботою геть не щастило. Всі вакансії, які Наталя знайшла в газетних оголошеннях, вже були зайняті. Долав страшний розпач.

    Завдяки Наталчиній привітності познайомилися з працівниками вокзалу, які зрештою і стали рятівною соломинкою. Вони перейнялися моторошною історією, нагодували їх бульйоном і напоїли чаєм. Порадили звернутися до волонтерів «Час добра і милосердя», знайшли номер.

     

    Мрії збуваються

    Волонтери дали одяг, оселили Наталю з сином в орендованій квартирі. Також відгукнулися кілька благодійників: підтримали продуктами і грошима. Вже через кілька днів Наталя влаштувалася прибиральницею в супермаркеті.

    Почали звикати до спокою і тиші вдома. Що більше не треба нічого боятися. Частіше усміхаються.

    Іван зараз вчиться на кулінара в аграрному училищі, що на Коломийщині. Протягом тижня живе в місцевому гуртожитку, а на вихідні – до мами у Франківськ. Хлопчина хоче здобути освіту психолога, аби допомагати жінкам, які пережили домашнє насилля. Батько хоч і понівечив його дитинство, але так і не зміг поселити ненависть у серці хлопця. Іван ніколи не бажав зла горе-татові, просто хотів піти геть – аби більше його не бачити.

    Недавно в Наталі був день народження. Син наскладав 30 гривень і купив мамі сережки смарагдового кольору. Скільки щастя було.

    «Пам’ятаю, як приїхали до них без попередження – часто так робимо, – пояснює волонтерка Наталя Іващенко. – Ви ж розумієте: ми щойно познайомилися, добре не знаємо цих людей, тож мусимо перевіряти ще на початках, аби потім не попектися. Так ось, коли зайшли у квартиру, були просто вражені: ідеальні чистота і порядок, їсти наварено, речі випрані… А в кімнаті розцяцькована новорічна ялинка, на стіні мигтить гірлянда – атмосфера затишку і любові».

    «Син за все своє життя ніколи не мав ялинки на Новий рік, – каже Наталя. – Та й я вже забула, що це. Чоловік не дозволяв нам. Іван попросив, щоб ялинка постояла в хаті аж до 26 лютого – до його дня народження. А на Святий вечір ми собі вдвох посиділи за накритим столом – так добре було. Наготували вареників і дерунів. Ми ніколи не могли про таке навіть мріяти: їсти, що захочеш, і за це не поб’ють».

    Ще коли жили в тому пеклі, мама з сином іноді таки наважувалися трохи фантазувати. Уявляли, як на різдвяні свята у їхній хаті буде виблискувати прикрашена ялинка, на столі стоятимуть смачні страви, а ще буде багато усмішок і зовсім не страшно. Тепер вони точно знають, що мрії збуваються. Навіть найсміливіші.

    Наталя МОСТОВА

    P.S. Протягом певного часу волонтери «Час добра і милосердя» будуть підтримувати цю сім’ю: оплачувати оренду за квартиру, комунальні платежі, даватимуть необхідний одяг, а ще помагатимуть Іванові розвиватися у навчанні.

    Рахунок для допомоги: IBAN UA313366770000026005052549009

    EGRPOU – 42732425. Найменування отримувача – Благодійна організація “Час добра та милосердя”. Призначення: для Наталі та Івана. 

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!