Днями

АНТОН

Є у мене приятель – молодий хлопець, двадцять три роки, високий, спортивний, звати Антон. Якось я випадково в розмові з ним виявив, що він не любить воду. Це ще, звичайно, не аквафобія, адже воду він п’є, та й плавати вміє. Але воду як стихію терпіти не може. «Антоне, але ж ти на море їздиш відпочивати?» – «Ну, звичайно, лежу на пляжі, засмагаю. Як і всі». – «Тобто, як стане жарко, ти, як і всі, пірнаєш у воду, плаваєш, не до буйків, а просто пару метрів – і відразу на берег. Так?» – «Ні. Коли мені стає жарко, я заходжу у воду по пояс, присідаю і відразу на берег». – «Як столітній дідусь?» – «Щось на кшталт цього». – «А якщо ти побачиш, що хтось тоне, як ти будеш його рятувати?» – «Я роззирнуся на всі боки, пошукаю рятувальників, вони професіонали, хай рятують. Тільки якщо рятувальників ніде не буде, то вже полізу у воду. А що робити? Я взагалі не розумію людей, які лізуть у море, плавають там, пірнають і отримують від цього якесь задоволення». – «Ну, невже тобі в дитинстві чи юності десь в селі у бабусі ніколи не хотілося переплисти маленьку річечку або озерце?» – «Ні, ніколи не хотілося. Я тобі більше скажу: вдома я навіть у душі не миюся. Хіба що у вихідні. А в будні ні. І так чистий». Ось такий він непростий, цей Антон. Хоча я його цілком розумію, адже він, бідолаха, з раннього дитинства бачить цю обридлу воду по п’ять годин щодня, та й душ приймає двічі на день. Так склалось, що Антон – чемпіон світу з плавання…

Якось

ВЕТЕРИНАРКА

Знайома розповіла.

– Застудила нерв на шиї. Біль не надто сильний, але я таксистка, головою треба крутити, а я не можу. Сяк-так вийшла на зміну, і сідає до мене дівчина. Помітивши мої незграбні повороти головою, почала розпитувати, що й до чого. Несподівано просить зупинити машину. Бажання клієнта – закон. Виводить мене надвір, злегка натискає на якісь точки на шиї і потилиці – і біль вщухає! На моє здивування дівчина відповіла, що вона ветеринарка і так рятує коней.

Колись

Мій науковий керівник на роботу завжди їздив на велосипеді – і взимку, і влітку. Містечко наше маленьке, так що всі один одного якщо не особисто, то на вигляд знають. Якось йому треба було поїхати за кордон, у відрядження. У ті часи для цього потрібно було отримати купу дозволів і пройти медичну комісію. Взагалі, всі ці довідки були чистою формальністю, і видавали їх, не оглядаючи. Але цього разу лікар, який повинен був підписати дозвіл, подивився на мого керівника і запитав: «Це ви вчора по морозі на велосипеді їхали?» Отримавши підтвердження, сказав: «Знаєте, про всяк випадок зайдіть до психіатра, нехай він спочатку дозвіл підпише, а потім вже я».

 

І взагалі…

Цікаво, що таємне голосування, коли виборець заповнює свій бюлетень, усамітнившись в спеціальній кабінці, було винайдене відносно недавно: в Австралії у 1856 році. До цього в Австралії, як, наприклад, і в Англії, бюлетень заповнювали відкрито, на очах у натовпу, що зібрався. Це призводило до підкупів, примусу і насильства. І голосування часто переростало в бійку. У 1843 році було застрелено двох чоловіків під час голосування – одного в Сіднеї, а іншого в Мельбурні. Щоб припинити цей балаган, в Австралії були придумані кабінки для голосування і виборчі бюлетені почали друкувати заздалегідь. У системи таємного голосування було безліч противників. Її засуджували як «неанглійську  і неконституційну». До речі, спочатку голосування відбувалося інакше: треба було не ставити галочку навпроти свого кандидата, а викреслювати всіх інших, крім свого. Це ускладнювало фальсифікацію. З Австралії система таємного голосування поширилася на весь світ, але ще довго її називали «австралійською системою».