Днями

ПЕРЕЛІТ

Знайомий розповів. Вам ніколи не спадало на думку, що у Всевишнього своєрідне почуття гумору, помножене на справедливість. І якщо вам випадково “обломилася халява”, то дуже скоро з вас запитають по повній програмі. Я, наприклад, давно вже став побоюватися всіляких “подарунків долі”, але іноді їх просто не вдається уникнути. Що в результаті виходить? Кілька років тому мені довелося літати у відрядження в Китай. І поїздка почалася з великої халяви: при реєстрації з’ясувалося, що в економ-класі закінчилися місця, і мене пересадили в бізнес-клас. Ну, що це таке на довгих рейсах, пояснювати не треба: розкладаються в ліжко крісла, стюардеси танцюють довкола тебе з шампанським і т.п. Словом, для молодого фахівця, який до цього ніколи бізнес-класом не літав, це було приблизно як для селянина початку минулого століття покататися на автомобілі. Але сприйняв я все спокійно, як належне. Мабуть, дарма. Тому що через три дні почалися пригоди з поверненням додому. По-перше, коли в аеропорту я спробував зареєструватися на рейс, мені ввічливо сказали, що мій літак давним-давно приземлився в Києві і скоро полетить назад у Пекін (подальше розслідування вже у Києві показало, що, бронюючи квитки, секретарка банально переплутала дні). По-друге, китайські партнери, яким я тут же зателефонував, сказали, що радо допоможуть вирішити мою проблему, але тільки вранці (а це було близько 8-ї вечора), а зараз вони вже пішли додому і нічим допомогти не можуть. По-третє, картка всенародно улюбленого банку виявилася раптом заблокованою («Вашою карткою намагаються розплатитися в Китаї». – «Дівчино, це я ж і намагаюся!» – «На жаль, вам необхідно під’їхати у відділення для розблокування». – «Дівчино, я з вашої ласки повинен буду пішки йти кілька тисяч кілометрів!» – «Нічим не можу допомогти»). По-четверте, дружина у відповідь на прохання оплатити мені квитки з Києва ощасливила, що залишені мною гроші вже скінчилися («Чекай, я ж чотири дні тому залишив тобі кілька тисяч доларів?» – «Ну, так вийшло. Не сердься»). Зрештою, доля вирішила на якийсь момент зглянутися наді мною і дозволила розплатитися за квитки кредиткою банку. Грошей на кредитці було якраз на найдешевший квиток китайських авіаліній. Далі були дрібниці: ніч в пекінському аеропорту практично без копійки; переліт на стародавньому «Боїнгу» тих самих китайських авіаліній (Ніколи не літали разом з натовпом китайських туристів? О, ви багато втратили: масове поїдання мівіни, чиїсь шкарпетки, що сохнуть на сусідньому кріслі, і багато інших дрібниць); моторошна бовтанка десь у районі Тибету. Загалом, коли наша каструля, через непорозуміння названа літаком, нарешті приземлилася в Києві, я готовий був впасти на землю і цілувати її з криками: “Здраствуй, Батьківщино, твій син повернувся!” Додому добирався з пересадками на двох маршрутках. Я був щасливий. Набагато щасливіший, ніж після перельоту бізнес-класом у Пекін.

І взагалі…

Йде мужик пустелею. День, два, три. Вода закінчилася, він помирає від спраги. Коли дивиться – оазис. А там ставок, фонтани, готель… Ну, мужик відразу в готель – дайте номер!  А йому кажуть: сорі, готель тільки для негрів. Що робити? Пішов мужик, купив вакси, писок натер, тіло натер, весь чорний. Приходить у готель – йому дають розкішний номер. Ну, він каже портьє, мовляв, розбудіть мене завтра о 6-ій ранку, поспішаю, треба йти… Будить його портьє в 6 ранку, мужик схоплюється, бере рюкзак на плечі і вперед. День йде, два йде, три – та сама ситуація: оазис, готель. Він у готель, а там кажуть: вибачте, готель тільки для білих. Ну, мужик думає – фігня, йде до фонтану змити ваксу, тре-тре, а вакса не змивається… Портьє не того негра розбудив…