Колись

ГРОМАДЯНИН

Давно це було – у 1993 році. Жив я собі в Києві, займався потроху наукою і ні про що таке не думав… Поки одного разу мій приятель не запропонував: «А чи не зайнятися нам бізнесом? Вийшов на мене через знайомих один американець, він розробив тести для ранньої діагностики ВІЛ-інфекції та дуже хоче нам, українцям, допомогти, а поміж тим, звісно, ​​і підзаробити. Давай допоможемо, га?» – «Ну, чому би й ні, давай…» Словом, прилітає цей американець. Імені вже не пам’ятаю – ну, нехай буде Джон Сміт. Трохи за 50, засмаглий, енергійний – типовий каліфорнієць, і видно, що все у нього ОК. Сидимо ми у нього в номері у готелі, будуємо плани завоювання ринку, і тут він мені каже: «Слухай, я читав, що наш американський уряд оголосив про програму допомоги Україні зі СНІДу. Давай ми в це програму впишемо. З’єднай мене швиденько з американським консулом». А година вже глибоко післяобідня, шоста вечора… Я йому про це кажу, він у відповідь знизує плечима і здивовано відповідає: «Про що ти? Я громадянин Америки і хочу говорити зі своїм консулом, в чому річ?» Ну, думаю, не мені порозумітися… Іду на ресепшин, знаходжу грубезний телефонний довідник, приношу йому. Набирає він номер. Відповідають йому – а гучність у трубці прекрасна – що консул сьогодні вже своє відпрацював і, мовляв, чи не будете ви настільки люб’язні телефонувати завтра з самого ранку… На це мій американець приймає позу агресії (нога зігнута в коліні під гострим кутом на стільці) і металевим голосом говорить: «Я – громадянин Сполучених Штатів і хочу говорити зі своїм консулом зараз!» Ок, відповідають, зараз ми його знайдемо. Куди вам передзвонити? А рік був 1993-ій, і радіотелефон я бачив тоді тільки у Горбачова на фото… Словом, хвилин через десять дзвінок – знайшли-таки консула… Мій Джон Сміт викладає йому свою проблему. Так, відповідає консул, є така програма, і відповідає за неї спеціальна людина – тільки він теж уже пішов з роботи, але ось вам його телефон, завтра зранку телефонуйте… Мій американець знову йому з металом у голосі: «Я – громадянин Сполучених Штатів і хочу говорити з ним зараз!» Ок, відповідає консул, зараз знайдемо. Хвилин через п’ятнадцять дзвінок – телефонує ця спеціальна людина. Так, відповідає, є така програма, можемо обговорити післязавтра, оскільки завтрашній день у мене вже розписаний. На що мій американець відповідає: «Післязавтра я не можу. Я – громадянин Сполучених Штатів і хочу говорити завтра». Ок, відповідає той, я вас прийму завтра, вийду раніше на роботу, зручно вам буде о 6-ій ранку?» Мій відповідає: «Ок, будемо». І ось вранці везу я його кудись у консульство – як зараз пам’ятаю, порожніми тоді ще вулицями… Прийняв нас цей чоловік. У моєму уявленні – типовий цеерушник, яких нам у кіно показували: молодий чолов’яга під два метри зросту, по-діловому люб’язний, очі чіпкі… Поговорили. На жаль, каже, не потрапляєте ви в цю програму – не схвалили ваші тести в американській ФДА… Так що з цією програмою ми тоді пролетіли. Дещо вдалося, щоправда, зробити, були ми не в збитку… Тож розійшлися без образ, потім були у нас із цим Джоном Смітом і інші проекти… Але що мені найбільше в цій історії запам’яталося, це те, як гордо вимовлялися слова «Я – громадянин Сполучених Штатів» і як ці чарівні слова відкривали всі двері… Як же я тоді заздрив! А як би наші чиновники відреагували на слова “Я – громадянин України!”? Спілкувався я після цього з нашою владою за кордоном у різних країнах – і у Фінляндії, і в Іспанії, і в Німеччині… Відвертого хамства не було, були некомпетентність і байдужість… А слова ці – “Я – громадянин Сполучених Штатів”, з яким почуттям гідності вони вимовлялися і реакція на них – залишилися в пам’яті… Чи доживемо?