Днями

ПРОГРАМІСТ

Днями зустрів я однокласницю Юлю, яку бачив останній раз, коли ми ще носили піонерські галстуки. Поговорили, вона дорікнула мені в «комп’ютерній відсталості», тому що я не зареєстрований в «контактах» та інших «однокласниках». А ось Юля похвалилася, що давно освоїла комп’ютер і працює програмістом, отримує пристойні гроші. З’ясував, що Юля зі своїми колегами за допомогою програми-конструктора скриптів клепає однотипні сайти для інтернет-магазинів – такий-от «програміст». Я не став сперечатися на цю тему, розповідати про асемблер і машинні коди, нехай вважає себе справжнім програмістом. А мені тут згадалася цитата з мемуарів Дениса Рітчі, головного розробника мови Сі, якою, швидше за все, написана програма, що намалювала на вашому екрані цей текст. Дослівно перекладаю з англійської: «Коли я був студентом Гарварду, я написав на фортрані гру в “хрестики-нулики” і вважав себе найкращим програмістом. Коли молодим фахівцем я влаштувався на роботу в Bell Labs, моїм першим завданням було переписати програму управління автоматикою так, щоб ця програма займала в два рази менше пам’яті і працювала в чотири рази швидше. І ось тоді я усвідомив, що я не програміст, а повне лайно».

Якось

БАНКИ

Знайомий розповів.

– Ну, історія така. Живу з 16 років у Штатах… Зараз мені майже 40. Так от, мій дід, який тут ще довше, ніж я, якось телефонує і просить приїхати. Каже, кондиціонером його продуло, застудився. А в Союзі він працював заступником директора лікеро-горілчаного комбінату в нашому місті. Я приїжджаю… Словом, випили ми вже по двісті, і дід просить поставити йому банки… Мені якось у дитинстві їх ставили, пам’ятаю трохи… Та й горілка ще дала знати… Дід лягає на живіт, я намастив банки (дід з Союзу їх віз) спиртом, і… зважився. Але подумавши, що там спирт підпалюється, одягнув рукавиці. Почав гріти першу банку… Грів хвилини зо три і вирішив, що пора. Ох! Ви коли-небудь бачили гімнаста у 86 років? Коли він животом увійшов в диван, а голова торкнулася пальців ніг?! І як його потім підкинуло до стелі?! Я спочатку впав у ступор, а потім вирішив сховатися в туалеті, бо дід був сам не свій… Результат: розбиті двері, у мене шість скріпок над бровою, у дідуся опік… От і роби людям добро після цього…

Колись

ІЄРОГЛІФИ

Історію читав десь і колись давно. Загалом, махрові радянські роки. Дружина посла СРСР, сидячи з китайськими колегами в ресторані та намагаючись всіма правдами і неправдами видати себе за освічену тонку натуру, почала висловлювати захоплення, яке, мовляв, у вас, китайців, все витончене і висококультурне, усюди ієрогліфи розвішані… Потік цих вихвалянь китайської культури був настільки бурним, що ввічливі і не схильні до емоційності китайці просто були не в змозі пояснити екзальтованій дамі, що ієрогліфами можна зображувати не тільки цитати з Конфуція і Лао-Цзи, а й просто рекламу ресторану, в якому вони сиділи. Мадам послиця довипендрювалась до того, що попросила подарувати їй кілька сувоїв з ієрогліфами. У посольстві якраз мав бути прийом, і, не бажаючи з’ясовувати, що ж означають ці ієрогліфи, вона зажадала вишити їх на своїй сукні, в якій мала намір вийти на прийом. Очі присутніх на прийомі китайців стали, як тарелі, коли вона увійшла. Спереду у неї було написано “Дешево”, а ззаду – “Швидко”…