Приводом для написання цього поста стало те, що у місті почали відбуватися дивні події. Дивні і неприємні: хтось хоче усунути з посад людей, які роблять свою справу і роблять добре. Певно саме це комусь і не подобається.

Є людина – є справа. Таке правило діє у будь-яких обставинах.

Нема людини – нема проблеми. Таке правило залишилось глибоко в менталітеті кожного постсовкового громадянина. А може і не «пост», як показує життя…

У нашому місті є купа людей, які варті уваги й поваги. Тут і представники «феномену», і просто гідні цікаві люди. Але я зараз хочу сказати лише про двох, може, не надто публічних, але у той же час дуже пізнаваних людей. Так от.

У нашому місті достатньо давні традиції театру. Хоча на початку ХХ ст. Станиславів і відставав суттєво у цьому плані від Коломиї, наприклад, – бо так склалися історичні умови, – проте дуже швидко місто надолужило.

Одного разу, проводячи для своїх друзів невеличкий екскурс містом, мав такий випадок. Проходимо ми повз готель, виходимо на площу – і тут лунає радісний вигук: «О, у нас в Дніпрі дім скорботи такий самий!». Довелося пояснювати, що то театр…

Якось побував в одному із наших міст-мільйонників під час прекрасного театрального дійства, в шикарній світлій величезній будівлі, але відбувалося щось не те: не та публіка, не ті емоції, не та поведінка. Не театр, словом. А нас, на щастя, з кожним роком все менше людей, які забувають перед виставою вимкнути телефони, все ліпша атмосфера і кращий репертуар. Наш театр усе менше скорботний, і все більше театр. І я став активним глядачем. Пригадую, в студентські роки після кількох відвідин театру мені стало нудно. Не цікаво було бачити упродовж кількох років ті самі обличчя у тих самих виставах. Просто не чіпляло. А потім щось змінилось. У самому театрі, всередині. З’явився якийсь інший дух, атмосфера якраз така – театральна. Те, що відбувається на сцені, почало бути цікавим глядачу, бере за живе і не відпускає до самої завіси. Вистави стали сучасними, навіть в загальнодержавному масштабі популярними. І тепер я із гордістю можу привести сюди будь-кого із своїх гостей і навіть пояснювати не треба, що то таке – «Даруся» і «Нація», чи «Таксист».

Бо є людина – є справа.

Потім я провів своїх друзів до іншої будівлі, яка свого часу презентувала у місті театр. Тепер це обласна філармонія. Взагалі колись, років так чотири – п’ять тому, проходячи повз філармонію ніколи навіть і не подумав би туди зайти. Так, соромно визнати, але не був я шанувальником тієї музики – і все.

Звісно, кілька разів був у тій будівлі, бо там відбувались якісь заходи, на які примушували ходити. Десяток годин сумарного напівсонного сидіння там вважаю втраченим часом. Але…

Потім раптом щось змінилось. Мені почали розповідати про цікаві події. Мені почали рекомендувати. Виявилось, що і у філармонії можна приємно і змістовно провести час. Перша думка була такою, що – от же ж, певно, старію, починає подобатись щось таке серйозне. Потім подумалося: це ж і раніше, мабуть, тут було цікаво? Але старші і більш досвідчені колеги – віддані шанувальники симфонічної музики – пояснили, що у принципі я нічого не втратив. «Раніше я ходила виключно на гастрольні виступи, а тепер і наші показують клас!» Уф… Отже, совість чиста і і справа не у вікових змінах смаку.

А потім інші знайомі, які танцювати люблять, почали розповідати про іншу сторону діяльності філармонії. А потім поїхав до іншого обласного центру західного регіону і побачив, що філармонією може називатись і маленька сіра непомітна напіваварійна будівля. А потім я просто купив абонемент.

Бо вкотре переконався: є людина – є справа.

Люди, лишіть у спокої тих, хто щось робить. І добру справу робить. І добре робить. Я не хочу відвідувати філармонію тоді, коли мені захочеться побути наодинці. У театрі мені також значно затишніше, коли навколо всі місця зайняті.

І дякую за позитивні емоції, за справжню магію театру і музики.

Дякую, пане Ростиславе!

Дякую, пане Андрію!

Володимир Половський, вчитель