Защораз багато, а може, і дуже багато друзів і приятелів під час посиденьок ностальгують за часами радянськими. Звісно, більшість моїх друзів, приятелів, знайомих загалом викинули все радянське з обігу. Але раз за разом, при спогадах про армію, школу, місто, побут, родину, таки про багато речей повідають з якоюсь ніжністю. Абсолютно зрозуміло, в дитинстві і в юності все було веселим і рожевим. Ніхто ж не заглиблювався в аналіз свого буття в есесері. Як казала одна старенька сусідка у нас на Німецькій колонії: «Та за Польщі і вода була рідша». Це зрозуміло. Але я, народжений в середині минулого століття, завше нариваюсь на звинувачення у брехні, мовляв, це ти зараз такий розумний і ігноруєш все, що було тоді. А було ж і добре. От я й відповідаю, що нічого доброго не пригадую. Все, що було позитивне, не пов’язую з тією країною. Це виключно мої батьки, дідусі, бабусі, родичі, друзі, вчителі, сусіди, знання, які завше здобуваєш сам, досвід присмаків, любові, живопису, книжок, вуличних і шкільних переживань, відкриттів у довкіллі і в собі – все абсолютно не стосується якоїсь зверхньої волі (державного укладу) і прийнятих норм поведінки. Це навіть не пряме виконання й усвідомлення суспільної дидактики, це твій власний досвід, досвід твоєї сутності в освоєнні світу. Навіть батьки, яким, мабуть, варто завдячувати всім, не робили якихось зусиль в переконуванні тебе, що ось, мовляв, це совіти, а ось так потрібно думати. Ні. Ніхто не змушував тебе любити якусь там абстрактну Україну чи її історію на противагу всьому совєтському. Очевидно, мені пощастило, що вони своїм прикладом (як і безліч інших батьків) несамохіть збудували мою внутрішню переконаність в основоположних істинах. І тоді виявилось, що є багато “якорів” в моєму особистому минулому, що й зараз актуальні, і протиріччя між теперішнім і колишнім немає. В Україні завше так було, що батьки народжувались в одній формації, а виживали і виховували дітей в іншій. А ті, в свою чергу, виховували своїх у черговій зміні середовища чи навіть держав. І якщо хтось дорікає українцям, що вони, мовляв, ніколи не готові до радикальних змін всього навколишнього, то якраз навпаки – вони завше готові до постійних змін. Здебільшого в історії інших народів зміни вимивали цілі пласти пам’яті, бо все знищувалось радикально, а в Україні пам’ять поглиблюється не простими статистичними знаннями, а глибоким вмінням жити закріпленим практичним досвідом в часи змін. Всі ці китайські премудрості тут звучать тривіально, бо це в крові і шкірі кожної людини. Нам важко вдається зберегти історичні матеріальні факти. Бо світ, шукаючи себе, постійно бреде нашими теренами, руйнуючи і міста, і матеріальні набутки, а нас “вивітрює” по своїх світах. Але й там українці переважно знаходять можливість повертатись защораз до створення, відновлення і продовження. Так от, подумав я собі, легко позбутись баластів минулого несуттєвого, якщо ти, продовжуючи звичайну історію своїх батьків, робитимеш все задля збереження ось цього найважливішого – плинності світу, розуміння його змінності і одночасно абсолютної його незмінності в засадничих речах. Важливо в часи змін не відсиджуватись, а бути навіть не їх учасником, а автором. Автором якихось суттєвих кроків. Хай тихих і рутинних, але контекстуальних і засадничих. Тоді цей болісний процес самовизначення не приведе до ностальгії за втраченим і твої щораз новітніші декларації завше будуть тобі відповідними. І не буде ностальгії за піонерським галстуком чи за тим, як ти був зв’язковим в УПА. От і Майдан показав, що ця генетична пам’ять присутня у більшості з нас, як би нам не нагадували про здобутки і “перемоги” попередньої формації. Все гаразд. Треба лише бути чесним перед батьками і собою як їхнім продовженням.