Журналіст – теж людина. Відкрию вам невеличкий секрет: обдумуючи тему чергового журналістського розслідування, я керуюся виключно географічним принципом. Поїхати туди, де ще не був. Або навпаки – туди, де вже все знаю. Приблизно так починалася моя подорож на Шацькі озера.

Кар’єрні ризики

Інтернет не особливо перенасичений інформацією про цей туристичний куточок України – навіть оголошення про оренду житла зустрічаються рідко. Серед коротких повідомлень про рибних браконьєрів і незаконну приватизацію земель мене шокував заголовок – «Шацькі озера можуть зникнути». Це скидалось на маячню, однак я вирішив перевірити.

Першу зупинку ми зробили у Луцьку для зустрічі з чоловіком на прізвище Кіндер. Це керівник Волинської екологічної інспекції і депутат обласної ради. Власне Кіндер став ініціатором звернення Волинської облради до парламенту, уряду і Президента з приводу імовірної загрози для Шацьких озер.

Кіндер у зеленій уніформі у своєму кабінеті стоїть біля зеленої карти Волині і пояснює ситуацію. Шацькі озера – карстового та льодовикового походження. За винятком Світязя, який ще називають українським Байкалом і який сягає 58 метрів глибини, більшість озер – мілкі. Останнім часом у кількох кілометрах від Світязя та інших озер, але вже за кордоном, на території Білорусі, почали готувати розробку так званого Хаціславськаго кар’єру.

На прикордонній території – одне з найбільших у Європі родовищ будівельних матеріалів: глини, піску та крейди. Цей кар’єр, як пояснює Кіндер, і становить загрозу для Шацьких озер. На підкріплення своїх слів керівник Волинської екоінспекції дістає наукові розробки початку 90-х років, проведені спільно українськими і білоруськими вченими. Виявляється, кар’єр думали розробляти уже тоді. Але, на думку науковців, при проектній глибині понад 30 метрів він призведе до суттєвої зміни геології і можливого відтоку підземних вод. Більше того – у самому проекті передбачалося відкачувати приблизно 20 мільйонів тонн води на рік. Стільки споживає ціле місто.

У 90-х роках під тиском науковців розробку кар’єру зупинили. Але нещодавно, каже Кіндер, там знову почалися роботи. Про це повідомлялося на економічному форумі в білоруському Бресті. Кар’єр презентувався як вигідний економічний проект і планувався до запуску вже в… 2009 році. Місцева влада зверталася із запитами до білоруських колег, але ті відповідали, що рішення про розробку кар’єру приймалися на найвищому рівні. Тоді Волинська облрада звернулася до уряду, та й це не допомогло – усе обмежилося перепискою між українським і білоруським Мінприроди.

Кіндер розводить руками і каже, що тут потрібне втручання на найвищому рівні, адже, за його інформацією, розробник родовища дехто Юрій Чиж – спонсор кількох хокейних команд і особистий друг білоруського президента Лукашенки. «Ми завжди все робимо запізно, каже Кіндер, ліквідовуємо, а не запобігаємо. Коли частина озер зникне, а Світязь перетвориться на велике болото, тоді почнуть махати руками, але вже буде запізно…»

Вислухавши Кіндера і, мабуть, ще не до кінця йому повіривши, я вирушив далі на північ – власне у Шацьк.

Озера-годувальники

Шацьк – маленьке містечко з одно-, двоповерховою забудовою. Загалом, той край – найменш урбанізований в Україні. За кілька кілометрів Білорусь. Діти їздять завжди порожньою дорогою на велосипедах до школи з прилеглих сіл у райцентр. Попри величезну кількість туристів, регіон цей бідний і депресивний. Годується місцеве населення з тих же туристів і з рибалки, чи то пак браконьєрства. Уночі, коли стемніє, на озера запливають човни і поволі закидають сіті. Під ранок сіті забирають. Від браконьєрства потерпає головна місцева особливість – вугор. Змієподібна риба, яка живе у Світязі (поки що), відома тим, що може перелазити з однієї водойми в іншу, а на нерест вирушає за 8000 кілометрів – у Саргасове море.

З будь-якої точки зору Шацькі озера – це основне, що годує місцеве населення (є ще ліс з ягодами і грибами, і не дуже родючий піщаний ґрунт). Тож не дивно, що інформація про розробку кар’єру у Білорусі, викликає занепокоєння як у місцевої влади, так і у простих людей. Саме занепокоєння, аж ніяк не паніку – уявити собі, як зникає велетенський Світязь, просто неможливо. Хоча у деяких селах уже серйозно переживають, що з криниць може зникнути вода – зараз вона практично на поверхні.

Шацьк, попри абсолютно сільські розміри, – насправді містечко науковців. Тут розташований національний природний парк, в якому часто збираються орнітологи, іхтіологи, геологи, лісники, лісничі. Щодо орнітологів – це й не дивно. Такого різноманіття птахів просто поруч з людськими оселями я ще не бачив. Лелеки, чаплі, ібіси, гриці, чайки і ще десятки інших, імен яких я просто не знаю. «І все це реально може зникнути, – каже один із учасників чергового наукового симпозіуму у Шацьку. – Обміління Світязя навіть на метр за принципом доміно потягне зміни екосистеми і призведе до зникнення всього біорізноманіття. Всього біорізноманіття!»

Жахливі наслідки обміління озер прогнозують і геологи. Як пояснює доктор геологічних наук Федір Зузук, кар’єр при його розгортанні перетне кілька водоносних горизонтів. Які, як і повітря, про кордон між Україною та Білоруссю нічого не знають. Один із цих горизонтів – напірний для Шацьких озер: він створює у них внутрішній тиск, завдяки чому вони і в посуху, і в дощі майже не змінюють свого рівня. Відкриття цього горизонту в кар’єрі плюс пошкодження геології плюс величезні обсяги відкачування води роблять катастрофу не те, що можливою, а невідворотною…

Після усіх цих невтішних прогнозів я вирішив на власні очі побачити кар’єр. Тож наступного дня ми рушили на кордон. У авто були – водій, я, колега з маленькою хоум-відеокамерою і місцевий провідник, заступник голови районної ради Володимир Захарко. Знаючи специфіку сусідньої держави, білоруським прикордонникам ми представилися туристами, які хочуть подивитися на Брестську фортецю.

Шацьку копають яму

За кілька хвилин після нескладної процедури я вперше у житті опинився у Білорусі. Дороги, як нам і обіцяли, у відмінному стані. Будиночки при дорозі нагадували якесь європейське село. Усі поля засаджено. Нарешті містечко – Малорита – і тут уже усвідомлюєш, куди ти потрапив. Над дорогою кумач з написом – такого то числа «день трезвости». Згодом мені пояснили – це означає, що того дня в крамницях не продаватимуть алкоголь. Крамниці, до речі, теж специфічні – вони мені нагадали Україну десятилітньої давності. Жодних тобі товарів білоруської легкої промисловості. Лише дешеве (у сенсі якості, але чомусь не ціни) китайське барахло. У продуктових крамницях вражає чорне від давності м’ясо. Нарешті ми звертаємо у бік кар’єру.

Дорога гіршає, асфальт зникає. Бачимо велику кількість вантажівок, куряву, вказівники у напрямку кар’єру. Нарешті сам кар’єр. Просто посеред поля. Непомітно доступитися до нього, щоб зняти, неможливо. Ризикуємо і під’їжджаємо впритул. Оператор фільмує великі землерийні машини, вантажівки наповнені глиною і піском. Бачимо – поки в Україні говорять про можливості, кар’єр уже функціонує. Ми зупиняємося в Малориті у родичів провідника. Двокімнатна квартира. Стіл гнеться від наїдків. Люди прості і щирі. Говоримо лише на глобальні теми – як люди знищують планету. Навіть моє запитання, з чого вони живуть, викликає легку паніку – з пенсії по інвалідності. Випадково згадане прізвище Лукашенка спричинює хвилину тиші за столом.

Нарешті ми вираховуємо, що час на поїздку до Бресту і оглядини фортеці минув. Прибуваємо на кордон. Віддаємо паспорти. І тут починається щось малозрозуміле. Білоруські прикордонники, до цього сонні, раптом оживають. Приїздить майор – очевидно, керівник посту. Підходить до нашого авто. Кілька разів перепитує, де ми були. Незворушно відповідаємо, що в Бресті. Далі слідує запитання про прикордонну зону і називається назва населеного пункту, про який ми ніколи не чули. Щиро кажемо, що там не були. Наступне запитання – про фотоапарати. Причому питання стосується не всіх, а винятково оператора. Той люб’язно простягає свій фотоапарат і дозволяє білорусові тричі прогортати усі знімки, в тому числі особисті. У цей час камера лежить у оператора під м’яким місцем і усім нам здається дуже помітною. Білоруси комусь дзвонять, не відповідають на наші запитання про причини затримки. Нарешті за якийсь час повертають документи і бажають щасливої дороги. Ще ніколи в житті я не був такий радий бачити прикордонників українських.

Власне, тут годилося б усе підсумувати. Може, сказати, що так, білоруси люблять «стукати», їхнє КДБ працює добре, але абсолютно не знайоме з сучасними технічними засобами. Кар’єр не просто у планах, він уже працює. І абсолютно реально загрожує українським Шацьким озерам. Враховуючи те, що розробник кар’єру – близький до Лукашенка бізнесмен, крики місцевих політиків і науковців чи навіть ввічливі листи Мінприроди нічим не зарадять. Таке питання в такому складному випадку можна було б вирішити лише на рівні президентів. Але розуміючи марність сподівань на це, можу вам лише порадити: якщо ви ще не бували на Шацьких озерах – неодмінно поїдьте туди. І навіть якщо бували. Вони того варті. Тим більше, що, можливо, це буде востаннє.

Олег КРИШТОПА