Мірек БОДНАР: «Мої почуття щодо цієї війни коливаються від одного полюса до іншого»

  • Мірек Боднар – український поет і перекладач. Народився 22 вересня 1985 року в Івано-Франківську. Автор поетичних збірок «Хороші вірші, погані вірші» (2010), «Не для продажу» (2010), «Фраґменти свободи» (2011), «Молитовник-путівник для прочанина» (2012), «Поґо» (2012), «Самотні жінки, розлучений чоловік і ще дещо про буденні речі» (2012), «Нульовий меридіан» (2013), «Філандія» (2013), «Видіння любові і смерті» (2014), які вийшли друком під назвами «Ще, ще, ще, не зупиняйся!» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2012), «Пожертва на світло» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2014) та «Видіння любові і смерті» (Тернопіль: Крок, 2014).

    Учасник фестивалів «Потяг до Яремче», «Екле», «Meridian Czernowitz», «Березневі коти», «Книжковий арсенал». Засновник і учасник музично-візуальних проектів «Франшиза» та «11 вересня». Перекладає поезію з польської й англійської мов.
    З жовтня 2010 року до липня 2014 жив і працював у Львові. Зараз повернувся назад до рідного міста.

    «Галицький кореспондент» розмовляє з Міреком Боднарем про еміграцію з Івано-Франківська, фальшивий Львів та театральну війну.

    – Понад чотири роки ти жив у Львові, а тепер повернувся додому. Що тобі дав Львів як поету?

    Вважаю це питання трохи некоректним, бо не факт, що, проживши ці чотири роки деінде, я б не написав той масив текстів, який написав у Львові. Ці тексти, звісно ж, могли б бути зовсім не такі, як ті, що написані у Львові, але в тому, що вони були би, я не сумніваюся. Вважаю, що місто не має жодного стосунку до того, що я пишу. Це по-перше. А по-друге, ти наголошуєш на тому, що я поет, і питаєш, що дав мені Львів як поету. У таких випадках я люблю цитувати слова Яцека Подсядла, якого в одному інтерв’ю запитали: “Як ти ставишся до сучасних анархістів?”, на що він відповів: “Як і до колишніх. Важко сказати, бо я не сприймаю людей як анархістів чи неанархістів. Це все одно, що запитати мене, як я ставлюся до футболістів познанського “Леха”. Я не знайомий близько ні з тими футболістами, ні з анархістами. А якщо когось і знаю, то він мене цікавить не як анархіст, а як людина”. І якби ти просто запитав, що дав мені Львів як людині, якби ти попросив мене дати якусь свою візію Львова, то я б охочіше про це поговорив.

    – Ну що ж… Давай тоді продовжимо нашу некоректну бесіду. Можна розцінити твоє повернення додому як програш в умовному бою зі Львовом?

    Можна розцінити, звісно ж, і як програш. Для мене переїзд до Львова був своєрідною еміграцією. Почавши у ньому жити, я зрозумів, що це зовсім інше, відмінне від Івано-Франківська місто, з іншим ритмом, з іншими законами, зі всім іншим. А, як казав Жадан, еміграція – це досвід поразки. Ну, якось так.

    – А що тебе змусило емігрувати з Франківська?

    Я вжив слово “еміграція” в метафоричному сенсі, а не в прямому, тому, відповідаючи на це запитання, не хотів би, знову ж таки, давати якісь серйозні пояснення, бо це би виглядало смішно. Переїхав жити до Львова через дівчину, з якою згодом одружився, а ще згодом розлучився.

    – Що таке Львів для нас, галичан, зокрема для франківців, які не завжди визнають його умовну зверхність? Столиця Західної України чи ще щось на кшталт цього?

    Тут слід виходити з того, що, намагаючись описати Львів, моє у ньому перебування, мої відчуття його, мені так чи інакше неминуче доведеться в певних моментах порівнювати його з Івано-Франківськом, оскільки це єдині два міста, в яких мені довелося наразі жити. І на глобальному рівні я собі це бачу так: і Львів, і Івано-Франківськ є провінцією. Різниця між ними полягає в тому, що іванофранківці відчувають свою провінційність, відчувають за замовчуванням, вони, знаючи те, що є провінціалами, не думають про це, не надають цьому жодного значення і, відповідно, зовсім цим не переймаються. Львів’яни ж навпаки – чомусь дуже гостро відчувають свою провінційність і намагаються повсякчас це самим собі та всім іншим заперечити. Виходить і смішно, і сумно. Видно, що у львів’ян присутній комплекс провінційності, а як казав Кароль Войтила, комплекс, хоч би який він був, демонструє брак справжності. Мені буває інколи дуже ліньки думати і, як людині постмодерної культури, постмодерного світовідчуття, натомість часто легше вдатися до цитування, щоб проілюструвати певну ситуацію. І в контексті Львова мені пригадуються слова двох людей, які певний час жили в ньому. Сергій Кузьминський в інтерв’ю для журналу “Наш” сказав про Львів таке: “Про мертвих або добре, або нічого”. А Зиґмунт Гаупт в оповіданні “Єзуїтський сад”, першодрук якого датований 1944 роком, змалював проблему ось якими словами: “Це місто – то село, яке сюди примандрувало. Надмір людності з присілків, надмір ярів, пагорбів цього краю, який поволі просякає та набуває міської мімікрії…” Саме тому від Львова постійно тхне якимось фальшивим месіанством, яким просто прикривають свої бізнесові інтереси, і звичайною шароварщиною. (Щодо месіанства і бізнесу, то добре написав Вітольд Ґомбрович: “Колись одна куртизанка сказала мені: “Кожний із нас щось продає. Я продаю тіло”. Але вона принаймні не виголошувала рефератів про автентичність як фундамент перспективи розвитку культури”.) Всі ці “свято пампуха”, “свято вареника”, народні гуляння у вишиванках у Шевченківському гаю яскраво показують, як сильно село у Львові домінує над містом. А ще Львів просто перенасичений джазом і джазовими фестивалями, і так як джаз є “музикою товстих”, товсті, в свою чергу, стоять недалеко від старих, а старі – від мертвих, то пазл, озвучений Кузьминським, складається правильно. Найсмішніше те, що переважна більшість тих львів’ян, які кричать про свою львівськість, львів’янами не є, а приїхали з районів чи з інших областей. Тому мій Львів дуже приватний і локальний, мій Львів – це ті кілька “місць сили” (за Кастанедою), де я провів найбільше часу, – майстерня художниці Гриці Ерде, моя хата на Погулянці, яку я орендував останніх два роки життя у Львові, і два бари-паби – “Буковскі” та “Христофор”.

    – Давай тепер поговоримо про Франківськ. Чи не здається тобі, що той Станіслав з усіма його феноменами і шармом теж потихеньку вбивають зайди, яким він як живий організм до дупи? І як від цього нищення захистити місто і атмосферу навколо нього?

    Ну, перш за все, ці зайди, які є в Івано-Франківську, видаються мені не такими страшними і небезпечними, як львівські. Бо, насправді ж, проблема Львова не тільки у тому, що він перенасичений зайдами із села, а й у тому, що він також перенасичений зайдами з міст – з Ужгорода, Тернополя, Луцька, Івано-Франківська, які переїжджають жити до Львова як до якоїсь культурної чи бізнесової Мекки, що є далеко не так. А щодо Івано-Франківська, то думаю, що навпаки, мені здається, що з кожним роком в Івано-Франківську стає чимраз цікавіше жити, появляються якісь варті уваги ініціативи, місто модернізується і йде в ногу з часом. Я тут не говорю про архітектуру, про якихось конкретних людей, які творять мистецтво чи займаються якимись бізнес-проектами, що мали би змінити обличчя міста, я говорю про своє сьогоднішнє відчуття цього міста, про те, що мені є і завжди було комфортно у ньому перебувати, про атмосферу, яку ти згадуєш у запитанні. Тому мені наразі важко відповісти, бо не бачу того, про що ти питаєш. Можливо, через те, що прожив останні чотири роки у Львові і просто чогось не знаю, не помічаю всіх нюансів.

    – Без цього запитання не обійтись… Зараз в країні війна, що ти відчуваєш з цього приводу, що підказує тобі твоя інтуїція? Тобі пишеться зараз?

    Мої почуття щодо цієї війни коливаються від одного полюса до іншого. З одного боку, здається, що це не моя війна, я би не пішов воювати туди (і не йду), бо не відчуваю того, що ті землі аж так потрібні Україні, не відчуваю, що у мене і тих людей, які там проживають, однакові цінності та інтереси. Тут у мені просто прокидається звичайний галицький сепаратист. З іншого боку, я розумію, що там є багато нормальних людей, які би хотіли залишитися там жити, розумію, що якщо ми втратимо цей регіон, ці дві області, ця війна обов’язково перекинеться на сусідні області. А ще мені здається, що, як і кожна війна, ця війна має свого сценариста, свого режисера, і все відбувається, як у театрі, ми ж тільки глядачі, від яких нічого не залежить, які можуть тільки встати і вийти. Щоправда, можна ще просто вибігти на сцену і заважати грати акторам, і для мене ті українські солдати, які там воюють і гинуть, є саме такими людьми, що заважають комусь здійснювати його сценарій. А говорити про те, чи це виправдано чи не виправдано, снувати якісь теорії, давати якусь свою оцінку цій війні ще дуже-дуже рано.

     

    Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!