Культовий гурт «Кому Вниз» був учасником фестивалю «Довбуш-фест», який проходив у Франківську в рамках святкування Дня незалежності. Варто відзначити, що перший музичний день був запланований зі смаком без нічого зайвого: знамениті косівські «Гуцули», яких мало де почуєш, молоді і драйвові «КораЛЛі» та «ТристаВісім». А на завершення – «Кому Вниз».

Також приємно, що довкола сцени не було семи кордонів охорони, а музиканти не втікали від фанатів. Після виступу «на біс» Андрій Середа ще близько години роздавав автографи, фотографувався та спілкувався з шанувальниками. А це вже була майже північ. І після всього музикант ще погодився на розмову з кореспондентом «ГК».

 

– Пане Андрію, чи завжди ви так щедро роздаєте автографи після концертів, як у Франківську?

 

Колись була ситуація з Олегом Скрипкою. Давненько це було. Вони знімали кліп на Майдані незалежності, і там зібралися їхні фани. Коли після зйомок «ВВ» вже сіли в машину, крізь кордон ментів прорвалися хлопець з дівчиною і через вікно машини попросили автограф. А Скрипка був чи то стомлений, чи що, але так м’яко послав того хлопця. Мовляв, відчепись. І хлопець, забувши відразу, що він фанат «ВВ», вцідив Скрипці у пику. Далі пішли розборки…

А потім, коли вони їхали, хтось із музикантів, не пригадую, чи Сахно, чи Піпа, втовкмачував Олегу, що тільки через таких людей, які підтримують його музику, він і існує. Це ти їм маєш завдячувати, це твоя робота.

Після спілкування з людьми є певний багаж емоцій. Ти не один на сцені, все відбувається за сценою.

 

– Як вам франківська сцена?

 

У мене є якісь трепетні відчуття від Франківська. Я ніколи не можу запам’ятати розташування його вулиць. Кожного разу приїжджаю, як вперше, уявляєш? Тільки можу шматок якоїсь вулиці запам’ятати, і все. Сьогодні цю площу (перед ОДА – ред.) таке враження, що й не знаю.

Ми колись тут були з Подерв’янським, і в нас тут є знайомі актори з театру. Справді, відчувається велика різниця порівняно з іншими містами, у поведінці як акторів, так і звичайних перехожих. Є така м’яка гідність. Якщо тебе впізнали на вулиці, то це не супроводжується якимись метушливими вигуками, а так скромно, щиро сказали з повагою «Добрий день!» і розійшлися. Класно так.

І гра акторів івано-франківського театру має свою специфіку, що теж дуже приємно. Місто має свій імідж. Не знаю, звідки це береться, але таке враження, що люди тут ходять трошки повільніше, ніж увесь світ, але при тому ця повільність – гонорова.

 

– Перед виконанням пісні «Суботів» ви згадували «східну нечисть», яку маємо перемогти. Що відчуваєте в цей час війни? Про що думаєте?

 

Ми 25 років на сцені й говорили про це всі 25 років. Про події, які мали би відбутися. Просто вони відбуваються зараз. Тому що довго терпіти важко. Весь час були спроби «йти на компроміси». А що таке компроміси? Це недоладність. І ти не довів до кінця свою справу, і той не довів. Треба нарешті розрахуватися, щоб стало зрозуміло, де наша земля і хто має стояти на цій землі, а хто не має. Нарешті це стається – пряме протистояння. Це мало бути завжди.

З іншого боку, нарешті з болем, але формується наша армія, яка була розбита. Хоч є продажність влади, але завдяки добровольчим батальйонам у нас формується власна армія, яка є символом становлення держави.

Україна – це країна індивідуалістів. Клімат допомагає. Ми можемо жити без сусіда. Але завдяки таким подіям всі консолідуються, і це є основою будування держави.

 

– Повістка вам ще не приходила?

 

Ні, не приходила. У нас були серйозні розмови і з Ярошем, і з іншими людьми із «Азова». Я тобі не розповім конкретно, це стосується радше фізичних можливостей. Але на загал скажу так: вони казали, як би то грубо не звучало, що, аби стріляти, багато розуму не треба. Але щоб із солдата був воїн, щоб він був патріотом, для цього потрібна велика підтримка. Починаючи від матеріальної і закінчуючи духовною.

Дмитро Савченко казав, що, на його погляд, таких команд, як «Кому Вниз», не так вже й багато. “Тією енергетикою, коли будеш на сцені, ти зробиш більше, ніж, коли візьмеш в руки зброю і за п’ять хвилин помреш”, – це його слова.

Енергетика Майдану довела існування незламного українського духу. З іншого боку, було забрано дуже багато людських життів. Зараз настає час функціональності, тверезості, холодного розуму, коли кожен професійно робить свою роботу, знаючи, що посилає її в бік східних кордонів України заради захисту. Тобто всі мають займатися своєю професійною діяльністю.

Солдат – вузька спеціалізація. Він тримає зброю, він уміє воювати. Але в кожній країні цивільного населення набагато більше, ніж війська. І коли солдат відчуває за собою велику підтримку, тоді він перетворюється на воїна.

Нас запрошували виступити на Схід, але ми акустично нічого не граємо, там немає ніякої апаратури. Тобто поїхати поставити галочку, що ми були на фронті, нікому не потрібно. Але всі по трошки щось роблять.

Те, на що в мирний час витрачається рік, у воєнний час робиться за тиждень. Військовий час все звужує і розставляє на свої місця. Але все, що зараз стає на свої місця, формувалося протягом багатьох попередніх років.

Люди виростали, мали вже власний погляд на життя. Тому те, що зараз відбувається з добровольчими батальйонами, – ми вважаємо, це також заслуга і такої музики, як наша та інших українських команд. І це стосується не лише музики, а й будь-якої сфери діяльності, яка існує в Україні, якщо цією діяльністю займається людина, яка справді любить свою роботу.

 

– Які проблеми бачите нині в українському суспільстві?

 

Проблема в тому, що зараз багато людей експресивно, не проходячи відповідних навчань, намагаються потрапити на фронт. Хоч знають, що там існує проблема нестачі зброї. Ліпше, коли ту зброю триматиме людина, яка вміє нею користуватися. Щоб доброволець не заважав боротися людям, які вміють це робити. Щоб дозволив битися, а не зобов’язував ще себе захищати.

Треба про це говорити, щоб не було даремної крові. Кожен має лишатися на своєму місці. Щоб не було так, що людина щиро пішла і через п’ять хвилин загинула. Чи так вона принесе перемогу Україні? Вона принесе тільки горе. Як у тому анекдоті: за нашу державу повинні вмирати наші вороги, а не наші воїни. Треба до всього підходити фахово, тоді справді все ставатиме на свої місця.

Тиждень тому загинув мій товариш Орест, він же Андрій Козюбчик з Кривого Рогу. Людина, яка була з Ярошем ще в «Тризубі». Він був вуличним бійцем, скінхедом. Вмів битися вручну й користуватися різними видами зброї, проте загинув. Якщо такі люди гинуть, то навіщо пускати тих, які не підготовлені?

Хай сила любові і ненависті до цих виродків проявляється у тій сфері, де людина може бути найбільш ефективною, до того часу, поки вона не навчиться стріляти, якщо вже так хоче це робити.

От, наприклад, волонтери, які возять на війну ліки і провіант…

Це все одно, що лікареві сказати: що ти тут сидиш і лікуєш? Ану давай на фронт! І лікар замість того, щоб лікувати поранених, загине. Кожен має займатися своєю справою.

Ми дуже багато про це думаємо, і дуже болюче це проходить. Тому що багато експресивних людей не дуже вірять в це. Бо як так? Хтось там б’ється, хтось помирає, а хтось тут ходить. Це такі глибокі проблеми, але їх треба порушувати.

Ми багато спілкуємося з вояками, які приїжджають із зони АТО, і нам дуже пощастило, що той настрій переможний. Їм треба всього-на-всього трошки більше зброї, й Росії буде кінець. Це дійсно так. В Росії не вміють битися, вони можуть тільки забити тілами, як вони це робили впродовж століть.

А тим людям, які не підготовлені, а хочуть допомогти державі, треба пам’ятати, що найскладніший період – післявоєнний. Коли солдати переможуть, тоді буде найбільше проблем в Україні. І з владою, і з усім, що треба відбудовувати, і з поверненням психічної рівноваги людей, які побували на фронті, або людей, які втратили своїх близьких.

Екстрим короткочасний: там є правда і кривда – все. А після війни буде набагато складніше й набагато цікавіше. Так що роботи всім вистачатиме.

 

– І на завершення про творчість. За яким принципом ви відбираєте тексти до ваших пісень? Наприклад, в останньому альбомі – вірші Шевченка… Як писався цей альбом?

 

Він був присвячений Шевченку. Наступний ювілей ми будемо святкувати тільки поряд з ним в іншому вимірі. У нас своє містичне ставлення до нього як до митця і людини.

Нам було дуже зле від того, що люди, які займалися організацією святкування цієї величної дати – 200-річчя від дня народження Кобзаря (тим більше, вона збіглася з подіями на Майдані – ніхто інший, як Шевченко, так не відповідає цьому, ці щити з його обличчям…), робили це за зразками совдепії. Для нас це великий біль і великий удар.

Ми не спеціально створювали цей альбом. Ці вірші відлежувалися. Наприклад, «Осії глава XIV» – я ніколи не думав, що до них можна музику написати. Все це нуртувало десь в серці, в крові. Але те, що ми почали так гарячково це робити… Ми думали одну пісню написати. Але воно так пішло, слава Богу. Ми так швидко не робили жодного альбому.

 

 

Розмовляв Василь Карп’юк