“Це не він убив, убивала хвороба”, – так прокоментував головний лікар обласної психіатричної лікарні №3 Мирон Мулик недавній випадок в Івано-Франківську, коли від руки психічно хворого загинуло двоє випадкових перехожих.

Тоді, на початку серпня, 32-річний мешканець Тернопільської області у стані загострення психічної хвороби заподіяв ножові поранення жінці та її 8-річній дитині, котрі поверталися з крамниці й опинилися на його шляху. Обидві жертви психічно хворого чоловіка померли. Убивцю затримали і відправили для проведення судово-психіатричної експертизи у Львів. Тепер він або відбуватиме призначене судом покарання на “зоні”, або примусово лікуватиметься у спеціальній психіатричній лікарні, якщо його буде визнано неосудним.

Цей трагічний випадок ще більше розбурхав той підсвідомий страх, який супроводжує ставлення суспільства до людей із психічними розладами. “Чому вони безборонно ходять вулицями? Псих повинен сидіти в психушці!”, – майже за Жегловим вигукують обивателі. Репортерові “ГК” розповіли, що в одному з приміських з Івано-Франківськом сіл місцеві мешканці тепер не дозволяють дітям та жінкам увечері виходити з дому, якщо в той час на вулиці стоїть ТОЙ, про якого знають, що у нього не все гаразд з головою…

 

Скелет у шафі

“Ментально ми всі боїмося людей, які мають ті чи інші психічні розлади, – пояснював головний лікар обласної психлікарні №3 Мирон Мулик. – На психічно хворого ми переносимо страх того, що є всередині кожного з нас, бо кожна людина, як кажуть англійці, має свій “скелет у шафі” – те, чого вона найбільше боїться”.

Кажуть, що поки не було психіатрів, не існувало й психічно хворих людей. Принаймні в дохристиянський період всі були а пріорі здорові, а в деяких арабських країнах дотепер не створено психіатричної служби, там люди з якимись відхиленнями у поведінці та світосприйнятті й надалі вважаються просто дивними. Але їхні дивацтва є варіантом норми, тому їх сприймають такими, як вони є, – без осуду і переслідування.

Найжорстокішим, як відомо, було ставлення до психічно хворих з боку католицької церкви, інквізитори якої знищували всіх людей, які були чимось “не такими”. Східний варіант християнства був поблажливішим – таких “ненормальних” вважали блаженними чи одержимими, з них щонайбільше виганяли бісів.

Як каже Мирон Мулик, у сучасному суспільстві розвинулося багато умовностей і норм, які не всі люди можуть виконувати. Тому й з’явилася вся ця психіатрія, психотерапія та психоаналіз, щоб розкласти людей по поличках, спробувати розмістити їх у свої ніші в суспільстві, аби вони не шкодили один одному. На жаль, не завжди це вдається. Хто в цьому винен?

Непрогнозована агресія

“Той трагічний випадок в Івано-Франківську – це трагедія тієї сім’ї, де знищили дитину з мамою, трагедія тієї мами, яка має психічно хворого сина, це, зрештою, трагедія самого пацієнта, хоча він того не розуміє, – розповідав головний лікар психлікарні. – Це робила його хвороба. У хворого, очевидно, була певна параноя, він бачив у перехожих небезпеку для себе. В його розумінні він захищався”.

Проте, за словами Мирона Мулика, відсоток пацієнтів, які несуть безпосередню загрозу оточенню, дуже невеликий. Агресію може викликати, насамперед, параноя переслідування, коли хворий захищає себе від переслідувачів, або параноя “голосів”, які наказують хворому, що він повинен зробити.

“У первинних пацієнтів, які досі не перебували на психіатричному обліку, такі зриви спрогнозувати неможливо, – говорить лікар. – Але симптоматика завжди є, важливо її помітити і вчасно звернутися за медичною допомогою. На жаль, як свідчить практика, людина потрапляє в поле зору психіатра лише десь через три роки від початку захворювання. Якби до нас зверталися швидше, на ранніх етапах хвороби, суспільно небезпечні дії можна було б упереджувати ефективніше”.

Примушування до норми

Як свідчить статистика, не більше десяти відсотків первинних пацієнтів звертаються до психіатричної лікарні добровільно. Разом з тим на Івано-Франківщині два відсотки населення – хворі з діагнозом шизофренія. Нерозвинуте бажання лікуватися у шизофреніків часто пов’язане з тим, що їм цілком комфортно і навіть добре із хворобою. Він має свої манії, які не хоче втрачати. “Якщо в нього це забрати, то він каже: “Докторе, що ви зробили! Я мав крила, а ви мені їх обрізали”, – розповідав Мирон Мулик.

Окрім того, статус самої психіатричної служби в Україні ще досить низький. Психлікарню досі в народі називають “дуркою”, і потрапити сюди є принизливим. “Нічого не зміниться, поки суспільство не виробить до психіатра такий самий ступінь довіри, як і до терапевта”, – вважає Мирон Мулик.

Ще однією проблемою є те, що психіатрію досі ідентифікують з правоохоронною системою, частиною якої вона, зрештою, й була в радянський час. Хоча чинним законодавством, яке орієнтується на європейські норми непорушних прав пацієнта, якісь репресивні заходи щодо осіб із психічними розладами не передбачені. Звичайно, існує механізм примусової госпіталізації, але здійснюється він тепер через органи судової влади. Причому законодавець, як видається, аж занадто дбаючи про права пацієнта, відвів дуже обмежені терміни для вирішення питання про примусову госпіталізацію: 24 години на те, щоб свій вердикт виніс лікар, і стільки ж часу – для винесення судового рішення. Зрозуміло, що в такому цейтноті виникають організаційні труднощі. Адже учасниками такого судового процесу, згідно ЦПК, мають бути і прокурор, і два народні засідателі, і лікар-психіатр, і, зрозуміло, сам пацієнт. Зібрати усіх впродовж доби часом буває нереально. При цьому лікарі нарікають на необхідність робити виїзди в суд із пацієнтом, який схильний до скоєння суспільно небезпечних дій (не “буйного” не доставили б у лікарню для примусової госпіталізації).

“Чому ми маємо везти небезпечного пацієнта, саджати в машину з двома жіночками-медсестрами, лікарем, і везти в суд? – риторично запитував Мирон Мулик. – І не факт, що в суді справа буде вирішена за десять хвилин. Були випадки, коли по 4 години пацієнти сиділи по коридорах. Виконуючи закон, ми свідомо наражаємо себе, пацієнта, представників суду та просто людей, які там перебувають, на небезпеку. Логічніше би було, якби суддя сам приїжджав до лікарні – так прийнято, скажімо, в сусідній Польщі”.

Проте, за словами головного лікаря, пацієнти, які потрапляють до лікарні і визнані психіатром такими, що потребують примусової госпіталізації, перебувають під наглядом медиків весь той час, поки справу не буде розглянуто судом. Тож боятися того, що вимушене зволікання з винесенням судових рішень призводить до збільшення кількості психопатів на вулицях, не варто.

Богдан СКАВРОН

P.S. У минулому номері “ГК” було вказано неправильну кількість не розглянутих Івано-Франківським міським судом справ про примусову госпіталізацію до психіатричної лікарні. Справді, з початку року від психіатричних закладів надійшло понад двісті таких справ, всі вони закінчилися винесенням судового рішення, але частина – з порушенням термінів розгляду. У трьох випадках суд виніс ухвалу про порушення прав пацієнтів, яких утримували в лікарні без рішення суду. Однак Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував ці ухвали, не виявивши в діях лікарів-психіатрів порушення закону.

До речі

В останні роки в Україні та світі спостерігається тенденція до зростання кількості тяжких суспільно небезпечних дій психічно хворих, спрямованих проти життя та здоров’я інших осіб. За даними деяких дослідників, частка тяжких агресивних дій у структурі правопорушень, скоєних неосудними психічно хворими, може становити від 45% до 75% випадків, з яких більше половини складають вбивства, спроби вбивства або тяжкі тілесні ушкодження, які нерідко мають летальні наслідки.

Найчастіше психічно хворі виявляють жорстоку агресію до осіб з найближчого оточення, як правило, до членів своїх сімей. Спрямованість тяжких агресивних дій проти членів родини сягає понад 80% випадків з високою вірогідністю загибелі потерпілих. Психічний стан депресивного хворого може бути небезпечним для його оточення, оскільки він здатний вчинити не тільки самогубство, але і заздалегідь убити своїх близьких (дітей, батьків) – так званий розширений суїцид.

Довідка

• Ймовірні ознаки психічного розладу:

• наявна зміна особистості;

• нездатність вирішувати свої проблеми і виконувати повсякденну діяльність;

• дивакуваті або величні ідеї;

• підвищена тривожність;

• тривале зниження настрою або апатія;

• помітні зміни звичного режиму сну та апетиту;

• розмови або думки про самогубство;

• помітне зниження або поліпшення настрою;

• дратівливість, ворожість або неправильна поведінка;

• зловживання алкоголем або наркотиками.