Штетли і штрудлі

  • Ментальний ландшафт Галичини неоднорідний і пістрявий. Тигель народностей, яким була найвіддаленіша на схід провінція Австро-Угорської імперії, мирне сусідство й взаємна толерантність українців, поляків, євреїв, вірменів, німців на поч. ХХ ст. і дотепер відгукуються міфом про «золотий вік» мамуні Австрії та татка цісаря Франца Йосифа. А ще обов’язкові елементи того міфу – штрудлі, кав’ярні, гонорові панєнки, повидла, мережива… Проте найголовніше – мирне (якщо не дружнє) співіснування народностей. Насправді ж міф про габсбурзьку Аркадію вкоренився через півстоліття після того, як мультикультурна імперія згасла – десь у 60-х рр. ХХ ст., в посттравматичному досвіді пройдених війн, геноцидів і міграцій, вже в складі іншої імперії – червоної. 

     

    Насправді в ХІХ ст. в Галичині панувала тотальна бідність, німецьких мандрівників вражали повсюдні болота, бездоріжжя та антисанітарія… Тоді офіційну назву краю Галіція і Володимирія жартівливо перекручували на Голіція і Глодомерія, натякаючи на крайню убогість. Проте з часом економічне обличчя Галичини змінюється, здебільшого завдяки розробленню нафтових родовищ і солеварень, також відбувається національне відродження, розвиток шкільництва, впроваджуються новинки техніки…

    І все ж мультикультурний візерунок – чи не головна риса Галичини, геополітичне розташування якої між Сходом і Заходом зумовило те, що вона так насправді ніколи не належала ні до Сходу, ні до Заходу, бо одночасно була й є і тим, і іншим… Як самодостатній штрудель (послуговуючись гастрономічною мовою) – з неповторною начинкою, в якій впізнається багато різних пряних смаків, posmaków, цимесів…

    Від Галичини до Галилеї не так далеко, як може здаватися. Галичина до певної міри й була Галилеєю, принаймні так інколи жартівливо називали Галіцію східну, позаяк тут жило багато єврейського люду, який в окремих селах і містечках кількісно переважав над українським чи польським. Казали, що в Галичині живуть галичани, а в галицькій Галілеї зовсім не галілейці, як у біблійні часи в Палестині, а галилеї – і це був комплімент з натяком на вченого Галілея, адже більшість євреїв були добре освіченими, інтелектуалами, творячи простір галицької Гаскали.

     

    У східній Галичині єврейські громади осідали окремими поселеннями – штетлами («містечко» мовою ідиш), які творили окремий мікросвіт, часто умовно відділений від інших, неєврейських сусідніх «світів» природними рівчаками, струмками, а то й просто натягненими мотузками. Штетли жили за своїми внутрішніми законами, які оберталися довкола синагоги, хедеру, базару з кошерною їжею, єврейським цвинтарем. Леопольд фон Захер Мазох, який часто бував на наших землях, пише: «Євреї в Галичині живуть великими замкненими громадками, заселяють цілі міста чи їх великі квартали, і тому, як у жодній іншій країні, зберегли тут повну своєрідність племені. Вже за польських королів вони отримали великі привілеї, завжди втішалися особливим захистом австрійського уряду та від часу прийняття австрійської Конституції 1861 року досягнули повної емансипації. Їхнє значення зростатиме настільки ж, наскільки вони самі звільнятимуться завдяки освіті».

    Типовими штетлами були Броди, Рогатин, Болехів, Косів, Делятин, Чортків, Бучач та ін. Ці містечка залишилися, але їхні  штетли канули в історію, проте не стерлися з пам’яті й залишаються на культурній мапі Галичини. Великою мірою до збереження цієї пам’яті й заповнення білих плям в історії штетлів спричинився проект «Шляхами штетлів: об’єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі за фінансування Європейського Союзу в рамках Програми «Польща-Білорусь-Україна».

    Громадська організація «Центр соціальних та ділових ініціатив», координатором якої є знаний блогер та активіст Віктор Загреба, долучилася до транскордонного проекту ще під час його планування у 2012 р. З того часу вдалося зібрати багато архівного матеріалу, унікальних старих фото, літературних джерел різними мовами про штетли. «Це не тільки єврейська спадщина, – зазначає Віктор Загреба. – Пам’ятки штетлів показують, що ця земля має глибоку історію, яка може бути атракцією. Цього усвідомлення зараз бракує. Ми постійно стикаємося з думкою: та це ж чуже, єврейське… Так, з одного боку, це єврейське, а з іншого – українське, адже це наша історія».

    Тож увесь зібраний матеріал, акумульований та оброблений експертами й редакторами, працюватиме на розвиток культурного туризму і виллється в книжку-путівник по 20 штетлах Західної України, Білорусі й Східної Польщі для безкоштовного поширення. До кінця літа, окрім путівника, запрацює й сайт shtetlroutes.eu, на якому можна буде не тільки почитати унікальні матеріали про забутий єврейський вимір Галичини, а й віртуально пошпацерувати вуличками старих штетлів, зустріти їхніх мешканців, навіть оглянути поселення з висоти пташиного лету. Такі онлайн-штетли в 3D-моделі розробили на основі зібраних фото та кадастрових мап. Сайт, путівник і загалом увесь доробок презентують у листопаді в Любліні, де відбудеться завершальна конференція проекту.

    24-26 квітня відбулася поїздка місцями штетлів вибраними містечками Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Рівненської областей, в якій взяли участь і франківські учасники проекту, а це, крім координатора Віктора Загреби, Володимир Бак, Ганна Гаранджа та відома письменниця й перекладач Галина Петросаняк. До речі, кілька років тому Галина Петросаняк переклала художню автобіографію «Ось іде людина» Александра Гранаха, відомого німецького й голлівудського актора 30-40-х рр., який знімався разом із Гретою Гарбо. І родом єврей Єссая Шайко Ґронах (таке справжнє ім’я Гранаха) був – звідки б ви думали? З села Вербівці з-під Городенки. А потім його сім’я перебралася в Городенку, типовий штетл. І в книзі Гранах детально й захопливо описав життя галицьких євреїв – з життя своєї родини.

    Наталія ТКАЧИК

     

    Читайте також:

    Єврейський Станиславів: Вулиця Берка Йоселевича

    Як пан Татара врятував Міцкевича

    Старий Станиславів: Вулиця Тиха

    Слава старої Коломиї

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!