Відома українська акторка театру та кіно Ірма Вітовська останній тиждень провела в рідному Івано-Франківську, будучи спеціальним гостем фестивалю сценічних мистецтв “Час театру”. На закритті фестивалю в неділю вона зіграє 86-річну бабцю у виставі “Сталкери”.

“Галицький кореспондент” поговорив з акторкою про культуру, війну та  чиновницьку бюрократію. А почали ми з того, як Ірма Вітовська відмовилася зніматися в російських серіалах…

 

– Це був дуже мужній вчинок – послати москалів зі своїм кіно. Тим більше, що артист завжди має відмазку: я поза політикою… Відмовитися від такого кавалка роботи – треба мати мужність. Як це сприйняли твої колеги?

Вони знали, що я вперта. Я ніколи не знімалася в будь-якому кіно, тільки щоб зніматися. Особливо це стосується історичного кіно. Тому що вони вже вели лінію ідеологічної пропаганди проти України, ще з 2004 року. Я сказала, що в цьому не буду брати участі!.. Мені вистачає того, що є, щоб не продаватися. Зараз 80 відсотків мого бюджету “улєтєло”! Але це ніякий не героїчний, це нормальний вчинок, так має бути. У нас війна!

Російський ринок – це дуже великий рекламний оборот, там продавати було вигідно. Тим більше, що за стільки років в Україні не створено законодавчо інвестиційний клімат для старту внутрішнього продукту. У нас рекламний ринок дуже маленький, ми не спроможні підняти телеіндустрію без внесення певних законодавчих ініціатив. Квоти, які позбирані з телебачення, повинні вернутися. У нас молода країна, яка запускає все заново. Досвід радянського кіно зараз не працює, бо є нові технології, нові бачення, нові темпи.

У 2004 році, коли починається Помаранчева революція, ми запускаємо “Леся + Рома”. Він з Лисичанська, я з Галичини. Тобто “Схід і Захід разом!” Якби ми купили російський формат “Маша + Саша”, його б сприйняв Схід, а далі б він не пішов. Якби взяли польський формат – та сама ситуація. Нам потрібно було зробити український проект, і нам це вдалося! Ми були, як два крила, які відчували один одного. Я пишаюсь тим, що наш формат і формат французів визнані найкращими з 33 країн. Але за чотири роки, які я віддала цьому серіалу, він мене вже забембав! Бо я була заручницею одного образу і стилю!

– Ти давно працюєш у Молодому театрі?

Я не випускала нічого в Молодому театрі. Репертуарно у мене – пробіл, тому що вийшла на зйомки. Вийшов серіал “Леся і Рома”, потім шоу… Зараз повернулася в театр. Голосно!

– Ти театральна актриса чи актриса кіно?

Я не можу це порівнювати, це різний спосіб існування. У кіно актор – не найголовніший. Є режисер, сценарист, художник… Актора можна прикрити, не зняти крупно. А в театрі без актора нічого не буде! Тут важливий сильний актор, а режисер може бути слабшим.

Я мрію ставити в парі, у співпраці. Сама поки що не можу, мені потрібні додаткові очі. Мені потрібен режисер.

– Ти багато читаєш?

Багато. Читала навіть, коли в підлітковому віці мала друзів-рекетирів, що тоді було модно. Вони мені казали, що я “дуже умна”, бо читаю. Вдома у мене було багато книг. У мене хороша школа, Держипільський – мій однокурсник. Він досить цілісно сприймає сьогоднішній театр, розуміє, яким він має бути, реформує його. Сподіваюся, що у нас вийде співпраця з Ростиславом.

Я за ринок, за жорстку реформу в культурі! Виживуть найсильніші, це буде рух, і це буде якісно! Мене за це не люблять, бо я це кажу відверто й агресивно. Моє покоління мене підтримує більше. А чому моє покоління ходить зніматися в пропагандах?.. Не можу на ці речі відповісти. Може, це відсутність історичної освіти, відсутність розуміння громадянства. Не хочу вихвалюватися, але в тусовках з письменниками, художниками одна я буваю.

– Їм не цікаво?

Вони живуть у своїх “колхозах”! Вони не виходять за рамки свого радянського ума!

– Кого більше: акторів-невдах чи лінивих акторів?

Проблема школи. У нас дуже довго була погана театральна школа. Пішов Олійник, Молостова, Ставицький і багато інших, а решта переходять вік, коли немає того адекватного відчуття темпо-ритму за вікном. Педагог повинен відчувати темпо-ритм. Це внутрішня метафора.

– Не думала сама починати вчити?

Я ще не готова комунікувати з дітьми, але я знаю, як. Можу чітко поставити завдання, але не можу ще провокувати. Це дуже психологічна освіта. Як витягнути це з дитини? А якщо дитина не має таланту і її треба терміново виганяти, то як це зробити? Але я ще сама не награлася. У мене є ще що сказати як актрисі. У мене на цей рік є два великі театральні плани!

– Ти як актриса мирна з режисером?

Ні! Але любима! А якщо поганий режисер – зразу розвертаюсь і йду геть! Хоча раніше терпіла, поки не отримала свободу.

– Волонтерство. Можна таким чином піаритись, але ти цього не робиш. Що тебе спонукало до волонтерства?

Десь у 2007-2008 роках я вирішила відправляти десятину адресно – це були хворі дітки. У 2007 році мені зателефонували з компанії “Лайф” і ми зробили виставу “Допомогти так легко. Звідки беруться діти”. Ми проїхали з цією виставою по всій Україні і на зібрані кошти відкрили три реабілітаційні центри для дітей вулиці.

Далі були тварини. Мова йде про Пустомитський притулок. Далі – був інститут раку, дитячий. Я народила, і мене віднесло у фонд “Відродження” на роботу за програмою “СтопБіль” – таблетований морфін для знеболення для важкохворих людей… Я загорілася цією темою – зробити так, щоби в Україні і діти, і дорослі, які мають обмежений термін життя, проводили його повноцінно до кінця. Словом, у нас немає паліативного відділення в Україні, тобто немає дитячого хоспісу. І я тішуся, що саме в Надвірній, на моїй батьківщині, зробили перший дитячій хоспіс…

Ще про армію. От коли я з госпіталю пішла з дівчатами-волонтерами почала тусуватися, то восени у мене повалили друзі і знайомі добровольцями. І ясно, що одягнути і взути їх треба. І так я почала розбиратися в розгрузках, карематах, в термінологіях. Хтозна, може й це згодиться у житті…

Словом, так усе і закрутилося. Але я це не афішую. Я – не волонтер і не маю підопічних. Бо для цього треба припиняти свою роботу і займатися тільки цим.

Раніше робила мотанки – на благодійність для гемодіалізу в Києві в “Охматдиті” збирали. Я згадала це. Виставляю їх на аукціон. Поставила ляльки-мотанки на конвеєр, і вони принесли уже 45 чи 47 тисяч гривень. Зробила їх уже 35. А на це потрібен час, бо на кожну ляльку йде чотири години.

– Мотанки – це магія, вуду, певна магічна техніка, тільки-от наша…

Це не вуду. Радше, світлий оберіг. Я навчилася у професійної майстрині. Звісно, коли я роблю мотанку, то намагаюся думати про ту людину, для якої її роблю. Або придумую імена. Наприклад, мотанку для Юлі називаю Юля. Назвала – і от я її вже люблю і чогось їй бажаю. Коли у мене поганий настрій, то я не роблю мотанок. Бо мотанка, зроблена з поганим настроєм, не має доброго енергетичного заряду. А загалом, мотанка — це просто річ, яку я зробила власноруч, і хто шанує мене як актрису, той бере собі її як пам’ятку. Хтозна, може, це добра інвестиція. Може, я отримаю Оскар в 75 років, і вони стрімко зростуть в ціні (сміється).

– Ти часто говориш про містичні знаки, цифри… Що тобі підказує те, що ти бачиш?

Це сакральна жертва. Після цього буде прихід нового людства. Йде нова епоха, яка зачепить цілу планету. Диявол здихає. Недобитий збір, який найбільше зберігся в одній країні. Це агонія, і вона буде забирати жертви і спалювати їх. Для нас вони будуть страшними, бо вони сакральні. Вони одразу йдуть до Бога, бо стоять на правді. Зараз маємо сильну кармічну відповідальність, все стиснуто. Ми входимо в епоху інших людей. Скільки цей процес буде тривати, не знаю, але попереду нас чекають дуже “веселі” часи. І зараз головне – рятувати душу, часто сповідатися (як кому зручно), каятися, не брехати собі, бути чесним.

Я вчора говорила з Наталкою Половинкою, яку я дуже люблю і дуже добре відчуваю. От вона – ангел. Ми з нею говорили про те, людство поділяється на три категорії: людина-руйнівник, людина-творець, і найстрашніший підвид  – людина-споживач. Бо це ні те, ні се. Це застійна форма. На неї припадає найдовший період людського розвитку. Бо творець і руйнівник – це рух у різних напрямках. Після руйнівника обов’язково приходить творець, а за ним іде оцей застій. І він може тривати століттями. І от ми зараз з образу споживача маємо виходити. Бачимо руйнівний процес, і натомість повинні ставати творцями.

І коли це всі люди будуть розуміти, то буде легше жити. Ми – заручники стереотипів, вигаданих моральних норм, можливо, дещо зайвих. Не люблю лицемірства і святенництва. Коли людина хоче здаватися такою, якою насправді не є. Гра в житті – це найстрашніше. Будьте такими, як ви є.

– На сцені Київського Молодого театру ти постала у доволі несподіваному образі – 86-річної баби Прісі у п‘єсі Павла Ар‘є “Сталкери”. Наскільки важко дається така роль?

У Павла Ар’є багато гарних п’єс… Коли режисер Стас Жирков мені приніс цю п’єсу, я її читаю і розумію, що це буває тільки раз у житті. Класний режисер, актори і матеріал – це роль-сповідь!

– Це виклик?

Це виклик страшний. Це втілення. Все має працювати до міліметра, до дрижання в руках, до її голосу. Поки я знайшла її регістр, поки знайшла очі, які мають бути свідками пережитого. А це мала бути мала сцена, і я боялася…

У цій сповіді громадська позиція, знання історії, автентика, метафора, метафізика. Це наші баби, які моляться до неба і вірять, що думки матеріалізуються. Я зрозуміла, що це неймовірний подарунок долі для мене: я – баба Пріся. Так, вона ексцентрична, язиката, занепала, різна, але вона жива, чесна, мудра.

Один з моїх планів – через державну підтримку привезти виставу в АТО. Бо там люди не готові говорити про Майдан, воїнів вони також не сприймають, їм треба привезти домайданний час. А Павло виставу написав ще за вісім місяців, він відчув цей вибух, коли баба з відчаю накликає Майдан.

Ця вистава дуже страшна, це профілактична таблетка для депутатів, чиновників. Перед тим, як іти на держпосаду і давати присягу, треба подивитися “Сталкера”.

– Наївна ти…

Треба завжди вірити в краще!

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

 

Читайте також:

Віталіна МАСЛОВА: «Кожен заїзд на реабілітацію – як витвір мистецтва»

Мирослав КУВАЛДІН: “Реггі – це маніфест загальнолюдських цінностей”