Пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського про старий Станиславів, які вперше публікуються українською (із книги “Креси кресів. Станиславів”, 2008).
Вулиця Вірменська вела від вулиці Третього Травня прямо до Вірменського костелу, тому так і називалася… Будову святині розпочали в 1742 р., закінчили близько 1762. Споруджений у стилі італійського бароко Вірменський костел пережив пожежі, бурі, війни і зміни влади. Після різноманітних нещасть його завжди відбудовували, а в часи Радянського Союзу він вцілів, бо в ньому облаштували Музей релігії й атеїзму. Завдяки цьому вівтарі та інтер’єр уникли руйнації. У 1990 році йому повернули роль святині. Зі всіх станиславівських костелів Вірменський постраждав найменше. Може, тому, що над входом, між двома вежами, збереглася стилізована і збільшена копія образу чудотворної Матері Божої із золотою короною. Образу, що заплакав сльозами в 1742 р., був визнаний чудотворним і додав слави місту. У 1945 р. його вдалося вивезти до Польщі, але вмурована в фасад копія залишилася.
На початку вулиці Вірменської, з правого боку, знаходилася новозбудована чудова кам’яниця, в якій жив наш друг, директор лікарні, доктор Ян Кохай. Він мав старшу за мене доньку і сина Янка, гімназиста, який страшенно мені подобався, і не тільки тому, що завжди ходив в елегантній формі. Він мав гарну колекцію значків, охоче показував свої альбоми, і під його впливом я теж почав їх збирати. Сьогодні від всієї правої сторони Вірменської вулиці не лишилося і сліду. Її знесли… Вціліла, на щастя, ліва сторона з розташованою навпроти кам’яниці Кохаїв єврейською гімназією. За совітів вулицю Вірменську перейменували на Мельничука. Але назва «Вірменська» збереглася. Тому так назвали вуличку, на якій розташований фронтовий фасад і вхід до костелу.
Вірмени з’явилися в Станиславові незадовго після заснування міста. Анджей Потоцький скликав їх з Молдови і Семигроду, щоб оживити торгівлю. Вони шукали прихистку від турків, які завоювали Вірменію. Мали свою мову і свій алфавіт. Були католиками, але отримали свій обряд, третій після римського і грецького. Вони відкрили лавки, організували відомий на все Покуття ярмарок і збудували у визначенім місці свій спершу дерев’яний костел. Привозили зі сходу не тільки зброю і прянощі, а й золото, а також коштовності. Почали вичиняти шкіри вирощених гуцулами козлят і ягнят, робити легкі кожушки, оздоблені шляхетські пояси до жупанів і заснували цех. Станиславівський вірменський ярмарок славився на всю Польщу, а вірмени миттєво розбагатіли. Недаремно тоді казали, що де з’являється вірменин, там будуть плакати два євреї, чотири німці і вісім поляків. У Станиславові, у Львові, а також у всій південно-східній частині краю їх скоро полюбили, бо, окрім енергійності, їм була властива чесність. Їх ніколи не було надто багато. Від 500 чоловік за часів Потоцьких до 200-300 у міжвоєнний період, але вони завжди були елітою.
Коли станиславівські вірмени збудували власний, уже мурований костел, до нього почало масово ходити і польське населення. Особливо, коли рік після будівництва костелу розміщений в головному вівтарі образ Матері Божої Ласкавої почав спливати сльозами. Це була точна копія Ясногірської Матері Божої, виконана в XVIІ столітті невідомим художником на замовлення секретаря вірменської громади Доніга, закуплена станиславівськими вірменами і розміщена в першому дерев’яному костелику. Тій станиславівській Матері Божій приписують десятки чудесних оздоровлень, свідченням чого була величезна кількість срібних і золотих доказів вдячності, якими я милувався в цьому костелі. Вони висіли у вітрині на стінах святині біля головного вівтаря. Раптова пожежа, яка спалахнула в 1867 році в єврейському кварталі неподалік, на Бельведері, блискавично охопила костел. Чудотворний образ ледь не згорів, але вірні, ризикуючи життям, врятували святиню, і тільки ледь обпалений з правої сторони кут образу лишився як слід нещастя, яке спіткало місто. А костел незабаром відбудували в ідентичній формі.
Ніби крізь туман, пам’ятаю коронацію чудотворного зображення Матері Божої з Вірменського костелу, що відбулася в травні 1937 року. Цілий обряд, пов’язаний із коронацією образу, а також саму церемонію дуже старанно кілька років готував настоятель вірменської парафії, якого у місті неабияк поважали, ксьондз Францішек Комушєвіч. На жаль, він не дожив до самої урочистості.
Мені тоді було вісім років. Перед нашим будинком на Сапєжинській ми поставили кухонний стіл, а на ньому дзбанки з водою і бляшані кубки для безкінечних процесій прочан, які від ранку тягнулися також до міста з боку Тисмениці. Тут були натовпи також із-за Карпат, з Румунії і Чехословаччини. З’їхалися й вірмени зі всієї Польщі. А потім із батьками я попрямував через замаєне гірляндами квітів і прикрашене польськими, папськими і біло-блакитними марійними прапорами місто в Діброву, де відбувалася церемонія коронації. Там ми мали свої визначені крісла, а на величезному підвищенні засідало костельне священство з предстоятелем Польщі, кардиналом Августом Хлондом, який уперше прибув до Станиславова в супроводі всіх польських єпископів. Але не він, а архієпископ Теодоровіч коронував образ. У цій коронації, як потім казали, взяло участь понад 80 000 людей, тобто більше, ніж мешканців Станиславова.
До вірменів, як казали в Станиславові, я почав систематично ходити разом зі своїми друзями зі школи за радянських часів. Ми записалися в гурток міністр антів, і це була єдина de facto під час німецької окупації польська організація. Нас було безліч, а на вечірніх, які правив ксьондз Кажімєж Філіпяк, могло асистувати тільки тринадцять. Десятеро виходило з ксьондзом і під час відправи вечірні клячіло перед вівтарем. Чотири з них мали дзвіночки і дзвонили у відповідні моменти. А троє виходили з кадилом і мірою. Ми затято сварилися, хто буде служити на вечірній і на недільній службі, сварилися за комжу з кращим мереживом, за комір, за те, хто матиме дзвіночок і, що було найбільш захоплююче, – про функцію кадильника. Бо тоді не треба було клячіти впродовж цілої служби, а чекати виходу з захристії, стежачи, щоб вугілля відповідно жевріло, коли ксьондз Філіпяк насипле міри і почне кадити вівтар довкола. Наставник міністрантів, паламар пан Енгель з чорною пов’язкою на одному оці, бо втратив його на війні, не міг собі дати з нами ради, адже був ще й органістом, тож мусив завчасу виходити на галерею з органом. А коли вже засідав за орган, то ще й жахливо співав. Ми, вже без нагляду, виривали один в одного дзвіночки і кадило, аж поки ксьондз Філіпяк не зауважив наші пристрасті й головою гуртка призначив старшого від нас на кілька років Ромка Собашкана. А йому прийшла геніальна ідея укласти графік чергувань… Ромка, який став пізніше ксьондзом, ми слухалися, бо трохи його боялися.
Ксьондз Філіпяк не був вірменином. Він походив із Тимбарку, тобто був горцем. Був красивий і спортивний, мав зачесане догори пишне волосся. На противагу жахливо співаючому органісту Енгелю, він гарно співав. На співані меси, які він правив по-вірменськи, завжди приходило багато людей. І він був сміливий, бо коли до Станиславова ввійшли німці, разом із прелатом Ісаковічем організував вірменам свідоцтва, що врятували їх від знищення. Нас уже не було в Станиславові, коли під час облави в березні 1944 року обидва вірменські ксьондзи сховали від гестапівців у костелі і в захристії кількадесят молодих осіб, які розшукувалися, в тому числі майбутнього професора біології Ягеллонського університету, доктора Марію Йордан.
Після закінчення війни завдяки відвазі й неабиякій кмітливості ксьондзу Філіпяку вдалося врятувати чудотворний образ і вивезти його зі Станиславова. Коли в рамках так званої репатріаційної акції він отримав дозвіл на вивезення речей костелу і все вже було спаковане, з’явилася перевірка НКВД з вимогою передати ікону з золотою короною, яку не можна вивозити до Польщі, оскільки вона є важливою пам’яткою й мусить залишитися на місці. Тоді ксьондз Філіпяк вивів офіцера НКВД перед костел і показав йому образ між вежами. Це була збільшена копія обрису чудотворної Матері Божої, виконана на блясі й розміщена на тимпаноні. Він сказав: «Навіть якби я хотів, я не міг би забрати цього образу із золота, бо він прикріплений». У ту мить вийшло з-за хмар сонце, і копія заблистіла золотом. Бо, справді, розміщена високо між двома куполами веж, копія образу, зокрема шати і корона Матері Божої, була покрита тоненькими золотими позлітками. Цю безсумнівно дорогу процедуру для вшанування пам’ятної коронації на замовлення священства виконав батько мого найближчого друга з класу Сташя Шємека, а також дещо старшого від нас його брата. Сташек, як і я, був міністрантом у Вірменському костелі. Подружжя Шємеків жило неподалік Вірменського костелу, на вулиці Шопена, і дуже часто я ходив до них грати в м’яча. Пан Леопольд Шємек працював у магістраті й був картографом, автором мапи передвоєнного Станиславова. Адже він мав мистецьку душу, а оскільки був також вірним вірменської святині, на просьбу ксьондза Комушєвіча виконав цю виснажливу роботу. Напевно, він і не підозрював, що це врятує чудотворний образ.
Енкаведист викликав фахівця, який по спеціально принесеній пожежній драбині видерся на фасад і підтвердив, що це автентична позолота, бо або не знав правди, або її приховав. Тільки тоді офіцер відмовився відкривати скрині і робити подальший обшук. Ксьондз Філіпяк не ризикнув перевозити чудотворний образ у залізничному транспорті з костельним майном і довірив його надійній парі старших вірменів, які сховали безцінний скарб у возі з подвійним дном і в травні 1946 року перевезли його в рамках репатріаційної акції через кордон до місцевості Фриштак під Яслом.
Ксьондз Філіпяк разом зі станиславівською чудотворною Матір’ю Божою Ласкавою довго не міг знайти для себе місця в Польщі… Тож спершу було Ополє, де ненадовго ксьондз Філіпяк отримав найменший в тому місті костел, а точніше, каплицю св.Себастьяна біля Малого ринку. Потім йому порадили перебратися до парафії Павлово в Гнєзненській архідієцезії. А звідти він повернувся до рідного Тимбарку, де переховував образ у своїй приватній домашній каплиці і там і надалі служив меси у вірменському обряді. Коли в 1958 р. ксьондз Філіпяк вибрався до Гданська, отримав дозвіл на розміщення станиславівської ікони в руїнах спаленого костелу Апостолів Петра і Павла в Гданську на Жабім Круку. Ксьондз відбудував одну наву, а образ розмістив в захристії, яку тимчасово змінили на санктуаріум. Коли я відвідав його в 70-х роках, у розповіді про свої поневіряння Філіпяк мимохідь згадав, що тільки один Христос знає, скільки клопотів він мав із Його Матір’ю!
З польської переклала Наталія ТКАЧИК
Читайте також спогади Тадеуша Ольшанського:
Старий Станиславів: вулиця Тиха
Як пан Татара врятував Міцкевича
Єврейський Станиславів: Вулиця Берка Йоселевича
Старий Станиславів: Вулиця Вірменська й чудотворний образ Матері Божої Ласкавої
Деркачова Ольга 
Рязанцева Яна 
Магда Євген 
Волошин Тарас