Якась невід’ємна потреба відчувати близьку присутність великої води. Знати, що десь за високими будинками протікає річка, чути відлуння її течії у своїх снах, уявляти вигини русла і колір води. А невдовзі таки прийти до неї і побачити на власні очі те, що ховається між берегів, зловити відображення і тіні, які весь час пориваються зірватися з місця, але все-таки залишаються.
У новому місті мене передовсім цікавлять водойми. Я завжди намагаюся якомога більше часу гуляти уздовж річок, довкола озер чи понад ставками, безкінечно довго йти морським узбережжям і спостерігати за життям побіля води і в ній. Навіть узимку час від часу відчуваю непереборне бажання спуститися до замерзлої річки і дослухатися, як ледь чутні голоси русалок і сирен пробиваються назовні крізь ополонки.
Перші кілька днів у Франківську мені цілком вистачало міського озера. Але поволі назрівала потреба бачити рух більш активний, опинитися на березі місцевої Бистриці і вирішити, куди йти далі – за течією чи проти. Тому якогось дня я проминув залізничний вокзал і попростував вулицею Незалежності – через міст над коліями, по яких рухалися довжелезні вантажні потяги, звиваючись, ніби змії. Спочатку мені довелось побачити Бистрицю Надвірнянську, яка повільно і делікатно несла свої смарагдові води на схід. Попри мої очікування вона виявилась зовсім неглибокою. Таня Малярчук у своїй книжці «Як я стала святою» фантазувала про повінь у місті, котре ледь не перетворилось на Венецію внаслідок того, що Бистриця вийшла з берегів і розлилася по всьому Івано-Франківську. Тепер мені досить важко було це уявити.
А за тиждень, простуючи собі Галицькою вулицею, я несподівано вийшов до Набережної ім. Василя Стефаника, а відтак – до Бистриці Солотвинської. Поблукавши трохи порожнім пляжем, почав пробиратись ледь помітними стежками уздовж берега. Натрапив на купи велетенських каменів, які хтось ніби навмисно розклав у формі древніх жертовників. Я вибрався на найвищий камінь, зручно вмостився, заплющив очі й почав слухати голос ріки. Звідти її зовсім не було видно, але це стимулювало уяву працювати активніше. Так багато радості, спокою і свободи можна відчути, просто пригадуючи улюблені ландшафти, занурюючись у свої відчуття і спогади з головою, спостерігаючи, як порожнеча в тобі наповнюється яскравими літніми кольорами і звуками.
За кількасот метрів я із густих заростей вийшов до річки. Просто посеред неї, по коліна у воді стояв рибалка й намагався дати раду зі своїми нехитрими інструментами. Його рухи були напрочуд виваженими, на обличчі відчитувалось умиротворення і глибоке розуміння свого місця в житті. Ну звісно, як можна стояти в цій веселій від сонячного проміння і дитячих посмішок воді й сумніватися в чомусь? Я б і сам хотів з такою легкістю заходити до своєї річки і відчувати, як наші серця б’ються в унісон, як моя кров охолоджується, а її – стає трохи теплішою.
Окрім водойм, мене з дитинства приваблювали покинуті будівлі. Примари заводів, промислових цехів, напівзруйнованих заправок, ознаки колишньої величі й безжального забуття. Завжди цікаво відтворювати у своїй уяві минуле життя таких споруд, блукати маршрутами, які вже встигли зарости дикою травою, помічати бліді сліди якогось побуту, намагатися не заблукати в цій порожнечі. Я ріс у містах, де таких зразків радянської архітектури було вдосталь. У той час все це тільки починало розкладатися, звідти віяло солодким духом таємничості і потойбіччя, тому для дітей неможливо було знайти цікавішої розваги, ніж дослідження мертвої зони якоїсь старої котельні чи цукрового заводу. Поступово ці об’єкти обростали легендами і моторошними історіями, які ми самі й вигадували, але з часом не вірити в них було вже неможливо.
В Івано-Франківську таких покинутих напризволяще будівель теж вистачає. Однак найбільше враження на мене справила колишня територія шкіряного підприємства на вулиці Ленкавського. Дивовижно, як природа за кілька років починає панувати на фоні мертвого бетону й заліза. Глибокі провалля широких вікон чорніють, ніби собачі пащі, десь зовсім беззубі, подекуди з жалюгідними залишками недобитого скла. На високих дахах устиг вирости вже цілий гай, кількаметрові дерева печально хиляться під вітром і вплітають у літню тишу своє шелестіння. А найсильніші з них ростуть просто зі щілин у стінах, ніби з легень мерця. Дикий виноград заполонив своєю лозою всі вертикальні площини, і це поєднання яскравої вологої зелені і червоної цегли виглядає насправді дуже красиво. Я довго дивися на прохідну, крізь яку ще зовсім недавно щоранку проходили сотні людей і ставали до роботи за своїми станками й верстатами. На території ще й досі стоять кілька фур, поволі віддаючись корозії та смерті. Чомусь обставини склалися таким чином, що ця територія тепер не потрібна нікому, окрім птахів і бездомних. Але сонце світить на ці понівечені стіни так само щедро, як і двадцять років тому, не даючи повітрю зупинитися тут назавжди.
Можна безкінечно блукати околицями міста, натрапляти на привидів старих заводів, колекціонувати весь цей моторошний німий індастріел і заходити на територію чужої пам’яті. Але рано чи пізно мусиш вийти до великої річки, яка вимиє з тебе всю іржу, пітьму і відчай, забере із собою ознаки тліну і розпаду. І ти захочеш слідувати за її течією до самого гирла, щоб нарешті стати посередині і зрозуміти: можна вже нікуди не йти.

 

Сергій ШКАБАРА,
гість Першої в Україні резиденції для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен»