Чому українські митці уникають політичного протесту і соромляться соціальної відповідальності?

Коли суспільство хворе, чи не першими помічають симптоми недуги митці. Так і має бути, так було завжди. Тому що митця робить митцем передовсім загострена чутливість і здатність бачити приховане. Чому ж в Україні мистецьке середовище переважно уникає й соромиться соціального протесту? Чому запросто міняє політичні вподобання, а то й просто хизується асоціальністю чи аполітичністю? Що таке соціальна відповідальність для сучасного українського мистецтва?

Не будемо особливо заглиблюватися в історію – вистачить минулого століття. Хіпстерська «революція квітів» в Америці шістдесятих була реакцією на війну у В’єтнамі. Французька нова кінохвиля «Сінема веріте», тобто «Кіно правди», була пов’язана з студентськими бунтами в Парижі. В сімдесяті британські панки протестували проти расизму і виступали за соціальну справедливість в Об’єднаному Королівстві. «Anarchy in UK» групи «Sex Pistols» стає гімном анархістів всього світу. Франко-іспанські антиглобалісти «Many Chao», разом з нью-йоркськими «Гоголь Борделло» б’ються проти поліції разом з демонстрантами на антиглобалістських мітингах під час засідань «Великої вісімки». Перформансисти, актори, музиканти, художники дуже активно реагують на соціальну несправедливість. В цьому врешті-решт і є одна із місій митця. І її не прийнято уникати чи соромитися. Її не соромилися й не уникали українські шістдесятники і сімдесятники – нерідко з фатальними для самих митців наслідками.

Сьогодні в Україні більшість митців реагує тільки на слова «піар», «тусовка» і «промо». Купівля телевізора в дитбудинок супроводжується не менш масштабною піар-підтримкою, ніж колись польоти в космос. Що вже казати про політику! Варто тільки артисту стати політично активним, як за дуже короткий термін українська політика поглинає артиста, а далі все відбувається згідно з законами фізіології – на виході добре перетравлене… самі знаєте що. Чому так стається? Чи повинен артист реагувати на «соціалку» і політику? Чи краще залишатися «понад» буднями й бідами?

Ростислав Шпук, блогер:

Окрім сфери мистецтва, що б люди не робили – вони займаються самопорятунком шляхом самознищення, або, як приблизно казав класик, люди намагаються уникати дрібних помилок, неухильно рухаючись до великого всеохопного блуду. В результаті на поверхні лежить стільки гостро- і тупосоціальних питань, що навіть якщо кожен підніме по одному, всього не підняти, бо традиційно пишномовна влада схильна боротись лише з катастрофами. А враховуючи, що професійних політиків в Україні практично нема, а головний мотив потрапляння в політику – прагнення привілейованості і діє механізм «випадкового» потрапляння у владу, її професіоналізм здається не надто вищим, ніж у волонтерів від «культурних галузей».

Відомим людям, які проявились у більш цікавих і публічних сферах, легше привернути увагу до соціальної проблеми, тобто зробити її проблемою кожного. У них більше прийомів захоплення уваги. А споживачі мають потребу в таких «підказках», що дозволяють звіряти власну позицію в загальних питаннях з тими, кому вони довіряють. Хоча й у цьому випадку рівень довіри може знизити підозра, що «речнику від культури» йдеться лише про використання додаткової декорації для надання штучного об’єму своїй особистості. Все ж світовий результат позитивно переконливий: існує маса життєзахисних організацій, але всі знають, що оберіганням тварин від переробки на одяг займається Б.Бардо, батьками сиріт всього світу є Піт і Джолі, а глобальне потепління стримує екофонд Ді Капріо. Бо у їхньому виконанні це робиться ефектніше, ніж у режимі ходіння на роботу. Але все має лишатись у межах досяжності здорового глузду, точка зору не повинна стати маскою зору. Україна ж відрізняється відсутністю міри, і якщо тут щось і робиться, то так, щоб стало ясно, що краще, коли не робиться: музикантам у кнайпах треба доплачувати, щоб не грали задовго, перукарям – щоб не зістригали забагато, таксистам – щоб не везли задалекими дорогами, лікарям – щоб не різали зайве. А коли митець надто захоплюється «соціальним», це часто набуває патологічної форми, і він стає депутатом. Так якось, перепрошую, нароблено на нашому порозі свідомості. І коли, наприклад, «Бумбокс» у кількох піснях-скаргах (жалОбах) набридливо шукає своє “бабло”, то розумієш, що навмисна соціалізація мистецтва не додає йому вартості і «соціалкою» ліпше займатись за стінкою від мистецтва, пафос краще почувається в передпокої, аніж у спальні. Але є винятки, які перевертають це твердження рівно навпаки, як-от новий фільм Муратової «Мелодія для шарманки». В будь-якому випадку потрібно щось збурювати, щоб невлаштованість не перетворювалась на норму, невдоволення не повинно обмежуватись побутовим бурчанням і сприйняттям дійсності у всій її порожнечі.

Юрко Назарук, креативний продюсер холдингу емоцій «Фест»:

У мене є улюблена польська група. Називається «Культ». Грають вони вже понад 20 років, і їхні концерти по всьому світу – мегауспішні. І люблять їх від малого до старого. Так-от про соціальну відповідальність: насправді вони – панки панками, які роблять якісний продукт, але широко відомими стали вони після того, як випустили сингл «Валенса, віддай мої сто тисяч». У той час Президент Польщі Валенса пообіцяв виплатити кожному громадянину Польщі по сто тисяч, ну й не виплатив. Цю пісню співала вся Польща, і соліст групи Казік навіть зустрічався з Валенсою. Окрім того, їхня пісня «Польска» співається на концертах майже як державний гімн.

Коли їх слухаю, в мене постійно виникає такий жаль, що в Україні немає жодної групи чи бодай мистецького проекту, який міг би робити подібні речі. Бути просто соціально та навіть часами політично активними, краще сказати, потрібними.

З одної боку, справа митців – займатись мистецтвом. Але ж не самим для себе – такі випадки зараз не розглядаємо, бо ж хочеться, щоб те, що ти зробив, хтось слухав, читав, бачив. Зрештою, власне це й визначає успішність проектів. А якщо те, що ти робиш, подобається багатьом, то хочеш чи ні, стаєш певним авторитетом і до тебе прислухаються. От тут і з’являється момент соціальної відповідальності. Тоді, коли розумієш, що пропагувати дитяче насильство чи героїн – неправильно. І якщо суспільство опиняється в складній ситуації, ти теж не мав би стояти осторонь, відвертатись, закриватись і робити тихенько своє, як кажуть, «в шухляду». Зрештою, зараз саме така ситуація. Наші ж музиканти, велика частина з них, проявили свою «інтелектуальну відвагу» та зайняли «політичну позицію»: взяли бабло, поїхали в тури та повисли на біл-бордах. Вочевидь, після такого не мали б називати себе інтелектуальною чи творчою елітою. Бо принцип інтелектуала й полягає у конструктивній опозиції. А для цього треба мати три речі -сміливість, гідність і відповідальність за тих, для кого працюєш. І тоді, може, не треба буде продаватись черговому політичному аферисту, натягувати блискучі комбінезони та бути просто фоном, щоб заробити собі на життя. А досить просто робити якісний продукт, який потрібен людям, і заробляти відповідно до своєї потрібності.

Сергій «Літл» Литвинюк, група «Вій»:

Музиканти, художники, письменники, поети живуть в цьому світі. І живуть не ізольовано. Тому багато що в цьому світі стосується і їх. Хочуть вони цього, чи ні. Людина, яка виходить на сцену, перед публікою висловлює свій погляд на світ, що її оточує. І не важливо, кохання це, безробіття чи голод в Бангладеш… Це її послання світу, її думка про те, що відбувається. І це послання, у зв’язку з видом діяльності, буде почуте. І почуте достатньо великою чи дуже великою кількістю людей. І, отже, світ стане трохи кращим. Або не стане. Але вже буде іншим. А от чи повинні вони торкатися у своїй творчості гостросоціальних тем? На мій погляд, це нормально. Це було. Це є. І це буде завжди. Хоча, можливо, я слухаю не ту музику, дивлюсь не ті фільми, читаю не тих письменників, і не помічаю, що вже творчим людям наплювати на все, крім грошей. Та якщо я не помічаю категорії тих, хто наплювали, – отже, їх не існує… Хоча й тут є нюанс. Якраз більші гроші й заробляються на темах, що хвилюють багатьох. А гостросоціальні теми хвилюють усіх. З цього роблю висновок, що «байдужі» старанно приховують свою байдужість. А ось хто щирий, а хто просто «рубає капусту»? Відповідь на це запитання є. Та в кожного – своя.

Володимир Петров, телепродюсер, журналіст:

Будь-який діяч культури є носієм цієї самої культури. Тобто відповідає за процес становлення особистості в нашій державі. Тому питання про «повинен чи ні» навіть не стоїть. Він зобов’язаний це робити. Будь-який носій культури зобов’язаний складати собі звіт про свій вплив на свідомість мас, на свідомість соціуму. Якщо після фільму режисера вбивають людину, режисер повинен відповідати так само, як відповідає хірург, якщо на його столі вмирає пацієнт.

Підготував Влад ТРЕБУНЯ