Стаття архітектора Зіновія Соколовського «Хто руйнує наше місто?» в №15 «Галицького кореспондента» від 15 квітня 2010 року видається актуальною, як ніколи. Дуже шкода, що місцеві засоби інформації не так часто, як хотілося б, звертаються до порушеної автором теми.

Не буду повторювати тези шановного архітектора про руйнування історичної частини Івано-Франківська новітніми забудівниками. Видається, на жаль, що більшість осіб, відповідальних за будівництво, видачу дозволів, архітектурне планування в місті, або просто некомпетентні, або ж керуються тільки власною вигодою й банальним принципом «відкату». Це коротеньке слово в Україні сьогодні стоїть вище і партійної приналежності, і суспільної думки, і релігійних та політичних переконань, зрештою, вище совісті та елементарної порядності. Причому кількість і розмір відкатів прямо пропорційна кількості висиджених годин у президіях різних «патріотичних» зборів, відстояних служб у церкві та виголошених промов про готовність покласти «душу й тіло» за неньку. Але не про те мова. Я хотів би запитати міських можновладців: скільки архітектурних факультетів, в яких країнах і які дипломи необхідно мати, щоб «втулити» в центрі міста склобетонного монстра під назвою «Легенда»? Кому вистачило (чи, точніше, забракло) розуму дозволити таке будівництво? Не буду перелічувати ще з добрий десяток подібних «шедеврів». Хіба можна говорити хоч про якусь громадянську позицію мера, головного архітектора міста та цілої армії чиновників нижчого рівня, які сидять на бюджеті та «косять капусту» за свій підпис?

Як мешканець міста, я не проти будівництва і в його історичному центрі міста, але я бачив, як це робиться в Парижі, Венеції чи Відні. Так, там також зносять старі споруди в історичних кварталах, але за однієї умови – якщо їхня реставрація вже ніяким чином не можлива. Якщо будинок не підлягає реставрації, його зносять, однак на місці знесеної історичної споруди відтворюють точну копію – з найменшими деталями фасаду та декору. Звісно, «начинка» відбудованої споруди може відрізнятись. Але будинок зберігає первісний вигляд і не псує історичного ансамблю. На жаль, про таке ставлення до своєї спадщини нам і мріяти не випадає. Перепрошую за емоційність, але інколи здається, що в нас правлять «рогулі», які тільки й вміють, що роз’їжджати на «крутих тачках» та хизуватися статками. Як боляче згадувати про Станіслав, коли бачиш, з якою любов’ю бережуть кожен камінь, скажімо, в італійських містах…

Попри невтішну реальність, таки сподіваюся, що не все втрачено остаточно. Таки є небайдужі до цього міста люди (навіть серед чиновників).

Досвід мандрівок Європою дає можливість дуже виразно й гостро побачити усю абсурдність нашого влаштування життя. З’являється безліч питань, на які тут годі відшукати відповіді. Чому немає пам’ятника засновнику міста? Чому нема навіть наміру відтворити втрачені пам’ятники – в честь перемоги в Грюнвальдській битві, цісарю Францу Йосифу? Чому б не спробувати за старими світлинами і кресленнями відтворити бодай фасади історичних кам’яниць у центрі міста? Чому натомість з’являються сумнівної художньої вартості пам’ятники людям, які не мають безпосереднього стосунку до Івано-Франківська? І ще стільки різних «чому»…

Вже дуже багато втрачено. Громада змушена боротись, як це не печально, із вибраним нею ж депутатським корпусом і мерією, щоб врятувати власне місто. Чи можемо ми протидіяти чиновницькому монстру? Думаю, так. І не тільки протестами, а й реальними справами. Головне – не боятися ставити амбітні завдання. От у мене така пропозиція, на перший погляд, можливо, наївна. Оскільки історичне серце Станіслава майже знищено, чому б його не відтворити? Що маю на увазі: у місті залишився єдиний шмат землі, на якій можна було б реалізувати цей проект, – це речовий ринок на Новгородській-Тичини. На цій території можна було б відтворити стару Ратушу, яка стояла на площі Ринок до Першої світової війни, а також будівлі, які її оточували, в такому вигляді, в якому вони існували на початок 20 століття. Візуально цей новий квартал міста мало би нагадував наявну площу Ринок, ставши тим самим історичним продовженням середмістя та одночасно його живою історією. В будь-якому разі речовий ринок рано чи пізно буде забудований, тож давайте одним пострілом вб’ємо двох зайців – відновимо історичну справедливість та відбудуємо новий квартал. Якщо влада виставить перед будівельними компаніями відповідні жорсткі умови – вони їх дотримаються. А владу обираємо таки ми…

В тому кварталі будинки зводили б приватні забудівники, які погодяться на наші правила гри, а Ратушу могла би будувати вся громада міста за власні кошти та гроші тих же забудівників, які зобов’язані платити у соціально-економічний фонд міста. І зробити в тій ратуші можна було б музеї, бібліотеки, студії і т.д. І власником споруди була би громада, а не міськвиконком. І кожен громадянин міста, який вклав бодай одну гривню, розказував би своїм дітям та внукам, що ця будівля побудована на кошти громади та його власні. І можна було б зробити суспільний орган із поважних громадян міста, який збирав би кошти на її відбудову, контролював витрати та звітував перед громадою. Я абсолютно впевнений, що в місті є дуже багато людей, які б віддали свою кровну копійчину на святу для міста справу. І забудівники, я думаю, скинулись би, хто скільки зможе, на спільний проект. В кінці кінців, всі ми Громадяни цього міста, а не населення, яке просто топче бруківку древнього Станіслава…

Тож запрошую до дискусії. Неможливого на світі нема.

Ігор МИХАЙЛЮК,
перекладач, колекціонер, підприємець