16 липня відзначаємо чергову «круглу» дату – 20 років з дня прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Хотів написати «святкуватимемо», та закралася думка, що слово «відзначати» все ж пасуватиме більше….

 

Так, звичайно, будуть урочисті академії і марші, покладання квітів і виступи з високих трибун. Все те, що обов’язково потрібно робити в такий день, і все, до чого ми настільки звикли, що навіть не завжди реагуємо. З’являється стійке відчуття, що кількість «круглих» дат постійно збільшується, відзначаємо ми їх дедалі пишніше, а якість життя більшості українців ніяк не змінюється. Риторика не підтверджується реальністю. Можливо, тому все менше людей приходить на різноманітні віча і щоразу більше роздратування серед них викликає дискусія політиків про нашу з вами «європейськість».

Користуючись нагодою, хочу висловити деякі власні міркування з цього приводу та запросити всіх небайдужих до дискусії.

Щоразу, коли з-за кордону приїжджають наші друзі, знайомі, батьки чи родичі, ми всі цікавимося, як їм живеться там, у «справжній» Європі. І щоразу у цьому наголосі на слові «справжній» я відчуваю якесь безнадійне порівняння з Україною, яка, безсумнівно, також належить до Європи, але, на жаль, ця приналежність поки що зводиться лише до географії. Чому так є? Можливо, тому, що європейськість – це не просто набір гасел і прапорів, це спосіб життя, який сповідується всіма громадянами щодня, а не тільки на свята чи під час урочистих промов.

Україна – неймовірна держава, великий європейський народ, який має свою давню і славну історію. Споконвіків українці боролися за волю та відстоювали право на власну державність. Та іноді мені видається, що за час цієї безжальної та безконечної боротьби ми забули, як це воно – коли треба вже не боротись, а будувати свою, таку вистраждану і вимріяну, Україну.

Маємо незалежність, проте втрачаємо державність. Домоглися свободи, але поволі стаємо рабами власних стереотипів. Ми продовжуємо воювати. Політики вкотре обмінюються звинуваченнями у зраді та продажності, а люди клянуть на чім світ стоїть і правих і лівих, чиновників і депутатів, сільських голів і міліцію. Одним словом, всіх, хто асоціюється зі словом «влада». Запитайте в Україні у першого стрічного, що він думає про владу, і ви почуєте: «корупція», «хабарництво», «відмивання грошей» і, як підсумок, «вони всі злодії».

Це звучить настільки часто, що виникає питання про походження самої влади. Якщо всі ми народ і живемо праведно, то звідки на нашу праведну голову взялася ця злочинна влада, яка, судячи зі слів людей, є антинародною і чужою нам?

Нещодавно, їдучи в тролейбусі, мав нагоду спостерігати таку картину: молода людина, оплачуючи проїзд, зі словами «квиток не потрібен» замість повної суми дала кондуктору половину. Кондуктор, в свою чергу, замість обурення чемно подякувавши, продовжила обхід пасажирів.

Знайома картинка? Покладімо руку на серце і признаймося собі, що коли стає сутужно, багато із нас теж користується цим «рецептом». Тому і не обурюємось, тому і не протестуємо і навіть більше – виправдовуємо. Звичайно, ми ж християни і нам по-християнськи шкода цього бідного студента, який не має грошей на проїзд і «змушений» домовлятись з кондуктором за проїзд у півціни і без квитка.

Але в такому разі будьмо послідовними до кінця. Пообіцяймо собі, що якщо через якийсь час ми прийдемо на прийом до лікаря (того самого колишнього «бідного студента») і дізнаємось, що в зв’язку з низькою заробітною платою він «змушений» брати хабарі, то ми, так само по-християнськи, пожаліємо його і доплатимо йому, тепер уже зі своєї кишені. Будучи послідовними, ми повинні зрозуміти необхідність доплачувати чиновнику за довідку, судді – за рішення, міліціонеру – за те, що він нас захищає. Адже всі вони люди зі своїми проблемами, а отже, кожен із них може навести вагомі докази того, що він «змушений» так чинити.

Але всі ці люди і є влада, яку ми так не любимо. Більшість із цих чиновників та політиків є тими самими «бідними студентами», яких ми свого часу пожаліли в тролейбусі і які за довгі роки уже звикли до того, що вони «змушені» змушувати нас платити.

Таким чином, постає дилема: або влада не злочинна і люди, які її представляють, «змушені» вимагати від нас хабарі, або те, що кожного разу відбувається на наших очах в тролейбусі, треба назвати своїми словами – злочин. Гроші, поділені між кондуктором і студентом, не надійшли за призначенням, а отже, хтось не доотримав зарплату, депо не купило новий тролейбус, а місто не відремонтувало дорогу. І все це тому, що тисяча людей вирішила, що має право вкрасти, а десятки тисяч мовчки виправдали цей злочин. Визнавши все це, ми повинні дати собі чесну відповідь на ще одне дуже незручне питання: чи свідки, які мовчазно спостерігають за скоєнням злочину і не намагаються його попередити, є співучасниками цього злочину?

За своїми щоденними турботами, проблемами та негараздами ми часто не задумуємося над тим, для чого прийшли на цей світ. Ми забуваємо, що все наше життя – це безперервний вибір між добром і злом. Бог дав людям всього десять простих і зрозумілих заповідей, дотримання яких є гарантією доброчесності. У відповідь люди придумали тисячі складних і заплутаних законів для того, щоб виправдати гріх.

Бог сказав: «Не вкради». І все. Ніяких уточнень чи варіантів. Він не сказав: «Якщо тобі буде тяжко – можеш вкрасти», «Якщо з тобою вчинили несправедливо – можеш вкрасти», «Якщо тобі треба небагато – можеш вкрасти». Ніяких «якщо», ніяких компромісів із совістю.

Дуже легко поділити світ на чорне і біле: ось злочинна влада, а ось багатостраждальний народ. І неймовірно важко зізнатися собі, що у світі все взаємопов’язано. Що саме ми, прості громадяни, у своєму повсякденному житті, йдучи на компроміси із власною совістю, самі й породжуємо злочинну владу, яка, в свою чергу, закріплює всі ці моральні компроміси конкретними законами. Ми боїмося зізнатися собі у тому, що огидне лице нашої влади – це всього-на-всього наше власне відображення в дзеркалі.

Джерелом влади в будь-якій демократичній країні є народ. Аксіома. Те ж саме записано в Конституції України. Глибинний зміст цих слів полягає у тому, що ніколи не стане чистою ріка, джерела якої забруднені. Якщо народ хоче чесної влади, йому доведеться починати з себе, і аж ніяк не навпаки. Як би тяжко не було з цим погодитись.

Можливо, все вищесказане виглядає не надто святково. Я не мав наміру когось образити, бо сам є частиною нашого поки що недосконалого суспільства. Але в переддень свята хочеться висловити впевненість у тому, що ми можемо все виправити. Ми будемо не руйнувати, а створювати. В думках, в словах і в ділах своїх. Кожен з нас і щодня. В маленьких і у великих справах.

Можливо, для когось це утопія, але я вірю, що це можливо. Бо тільки тоді Європа побачить у нас не величезну багатомільйонну країну з байдужим населенням і корумпованою владою, а Великий Український Народ, який знає, чого прагне, і щодня працює для досягнення своєї мети. І тоді не треба буде проситися в Європу. Європа прийде до нас сама, і ця Європа буде для нас «справжньою».

Зі святом Вас, дорогі галичани!

З повагою, Павло АНДРУСЯК