Десь щось таке подібне вже було і вже відчувалося, подумав я, але довго не міг згадати, про що саме йдеться. Нарешті згадав. Мені 4 роки, я сам вдома і, як то буває з дітьми, пробую малювати. Можливо, тоді вирішилася моя доля. Можливо, я міг би стати Пікассо чи бодай Енді Ворголом. Не став. Я малював те, що мене оточувало, – Леніна. Ленінів на листку було багато – один страшніший за іншого. Якраз повернулися батьки, і тато пішов дивитися, що я малюю. Може, це мені так здається тепер, але добре пам’ятаю, як він зблід. Як майже кричав, щоб я більше ніколи такого не робив. Що малювати Леніна – справа обраних людей. Що за це можна потрапити в тюрму і мати безліч інших неприємностей. Тато вхопив листок з моїми кубічними уродцями, ледь схожими до вічно живого вождя, і ретельно порвав. Так, щоб навіть серед сміття не можна було зрозуміти, що саме було намальовано на листках паперу. Це був початок 80-их, часи чи то Брєжнєва, чи Андропова, і, мабуть, тато мав рацію. Художника з мене не вийшло. Ще було в тому «щасливому радянському дитинстві» кілька таких історій, коли я зрозумів, що краще не висовуватися. Бути непомітним. Бо інакше – неприємності.

Останні 7 років я живу в телевізорі. Не тому, що я його дивлюся, – якраз навпаки. Зазвичай я по той бік екрану. Все більше і більше в кадрі, попри засвоєні в дитинстві уроки, що краще не висовуватися, бути непомітним. Але що вдієш, за це платять гроші, і я почав звикати. Крім того, страх за останні роки якось розчинився, минув. Я про нього забув. Але нещодавно мені про нього нагадали. Я був у відрядженні на Закарпатті. Знімав новий телепроект під назвою «Євроекспедиція», сенс якого полягає у тому, що група журналістів мандрує Україною і дивиться, наскільки готова ця країна прийняти в 2012 році європейський туристів, якщо доти не настане кінець світу і Чемпіонат Європи з футболу таки відбудеться. Час до часу ми знімали вулички Ужгорода, скажімо, або Мукачева – доволі європейські пішохідні зони з групами звичайних людей, яких звіддаля можна спокійно сприйняти за європейців. Нічого особливого. Таке робиться часто і зазвичай без проблем. Буває, якісь дітлахи намагаються підбігти до камери і помахати туди рукою, передати комусь привіт, залізти у телевізор. Проте цього разу чомусь було не так, як завжди. З натовпу людей кілька разів вибігав хтось і починав кричати, щоб його не знімали. Що він має право. Інші, які не кричали, все одно намагалися сховати лице. Так, наче вони щось приховували. Наче були якимись злочинцями. Навіть міліціянти, ледь побачивши камеру, пришвидшували ходу і закривали лице. А деякі навіть кричали, що мають повне право! І щоб їх не знімали. Одного разу навіть затримали і вимагали, щоб ми затерли відео з їхніми лицями! Бо вони громадяни України і мають повне право! Це повторювалося настільки часто, що я задумався. Чому люди стали боятися камери?

Все намагався згадати, що ж це мені нагадує, і нарешті згадав. Може, паралелі з Леніном, якого я малював, не настільки прямі й очевидні, а все ж згадалося саме це. Почуття невмотивованого страху і бажання не висовуватися, бо інакше неприємності.

Мабуть, це дивно, але зараз я чомусь не почуваю страху.

Олег Криштопа