У країні виник великий інформаційний каньйон взаємного нерозуміння усього, що діється. З одного боку прірви – телевізійна нація, з іншого – Інтернет-народ.

Щовечора, як і останніх двадцять років поспіль, український телеглядач продовжує воювати у Другій світовій телевійні з наголосом на Вітчизняній.

“Кіно і німці” міняється на “кіно і мєнти” на тлі трикольорів, двоголових орлів, портретів Дзержинського та Путіна на стінах відділків. Історії про московських зірок шоу-бізнесу, комедійні серіали із жартами рівня радянського “Аншлагу” та різні вітчизняні “фрік-шоу”, мегатонни бездарної реклами з величезною кількістю суржику та граматичних помилок у ній. За останні місяці власники телекнопок впіймали ідеологічний струмінь нового режиму і різко збільшили повтор старого радянського кіно-агітпропу. На регіональних каналах ситуація ще більш драматично-примітивна.

Це віртуальне життя, плацебо для пострадянського, безініціативного, зденаціоналізованого елемента займає увесь час поза його роботою. Дві-три години такого телеперегляду прирівнюються до зброї масового знищення. Вітчизняне ТБ глушить співвітчизників, як динамітна шашка рибу. Глядачі спливають животами вгору на диванах з виряченими від вибуху очима. І в кожному пакеті каналів завжди присутня танкова дивізія російських каналів кремлівської пропаганди, яка дочавить усіх, хто ще подає ознаки самостійного сприйняття дійсності. “Думай, как мы, думай лучше с нами”.

Тренд останніх років – діти втекли на просвітницькі канали Discovery та National Geografic, а молодь масово “звалила” в Інтернет, де кількість якісного відеоматеріалу та інформації щохвилини зростає. Цей процес однаковий серед мешканців Києва, Львова, Харкова, Одеси і Дніпропетровська. У заручниках залишилися мільйони мешканців сіл та маленьких містечок, у яких такого Інтернет-вибору немає.

Менше року вистачило, щоб “здати без бою” територію теленовин. Усе частіше після випуску новин у телеящику хочеться крикнути – я хочу жити у тій країні, яку мені щойно показували. Готовий емігрувати в цю райську Україну – країну реформ та стабільності. Острівець спокою у такому буремному світі, де навіть у Парижах горять авто і сльозогінний дим закриває вид на Ейфелеву вежу.

А тим часом антителевізійні громадяни за лічені хвилини отримують реальну картину дня через Інтернет з необхідними відео-фактами. Швидкість поширення інформації через мережу Facebook вже вища, ніж через ТБ і радіо. Оперативність, різноманітність, аналітичність і головне – відсутність будь-якої цензури. Так, тут іде запекла кібер-війна. Присутність інфокілерів та провокаторів типу “бригада.ру” та інших гебешних та гру-шних працівників клавіатури, кликуш з різних партштабів величезна. Але озброєний Google чи іншим пошуковим сервером користувач не залишається безсилим у цій війні і легко знайде сотні шляхів перевірити інформацію, уникнути цензури.

Дві спільноти живуть день у день у спільній країні. Одним викладають готові пропагандистські схеми трактування історії, подій сьогодення, ідеологічні кліше на завтра. Відчуття дежавю. Народжені в СРСР ще не забули програму “Время” і політінформації на роботі. Інші самостійно відбирають інформацію, обмінюються файлами та гіперпосиланнями, дискутують на форумах.

З кожною годиною ці дві субнації віддаляються одна від одної. Усе далі від взаєморозуміння. Їх опис і пояснення подій, явищ навколишнього життя усе більше різняться. У нас безліч розломів: цивілізаційний, етнокультурний, соціальний, освітній, електорально-географічний. До них додався ще один великий інформаційний каньйон взаємного нерозуміння усього, що діється у ці хвилини в своїй країні та довкола неї. Різний фактаж, понятійний ряд і термінологія. На одному боці прірви – теленація, а на іншому – Інтернет-народ. Наслідки розлому відчутні в будь-яких громадських місцях, від маршрутки до гастроному: агресія, роздратування, хамство, відсутність толерантності. Це французи своє невдоволення проектують на владу і виносять на вулиці. Радянські люди агресію акумулюють у собі, а потім порційно оббризкують таких самих “гнаних та голодних” співгромадян залпами своєї люті.

У схронах внутрішньої еміграції відсиджуються залишки інтелектуального середовища, які відмовилися піти на службу до нового режиму у різні гуманітарні ради. Ці емігранти час від часу виходять на дискусії в цифрову мережу, але також не мають жодних каналів комунікації з великим теленародом. Для теленації ці інтелектуали ніколи не стануть авторитетними, бо будь-який “басков-галкін” чи черговий “гоша куценко” стоятимуть в табелі про телеранги в стократ вище.

Збільшення розважального контенту ускладнює порятунок теленації від паралічу мізків. Але процес відтоку людей від екранів до моніторів щодня наростає. Критична маса гомо сапієнс – ще далека мета, яка, проте, невпинно наближається.

Масова інтернетизація усього народу повільно, але спроможна засипати цей інфорозлом нації. Північнокорейський та китайський досвід зі стерилізації мережі не так легко впровадити нашим керманичам у стислі терміни побудови “нової країни”. Теоретично таке бажання завжди виникає у автократів, проте Інтернет-технології випереджають радянські архаїчні схеми контролю масової свідомості. Практично один системний адміністратор комп’ютерної мережі сильніший за полк цензорів з усією міліцією, разом узятою. Система завжди боялася людей поінформованих. Стара машина телепропаганди вже дає збої. Усе лише починається…

Роман ЧАЙКА, ТСН.ua