Загалом, вся історія із запланованим на 14 травня остаточним Днем гніву від самого початку нагадувала абсурд маркесівського роману “Хроніка оголошеної смерті”. Досить призначити точний час і місце, де будуть випускати гнів, щоби у більшості розгніваних вже пропала вирішальна частина цього гніву. Дозволений випуск гніву подібний на якусь гру, на такий собі психологічний тренінг. А до тренінгів наші люди мають зрозумілу нехіть і підозру. Адже всі ці психологічні штучки загрожують виявити у собі щось таке, про що краще не знати.

Зрештою, у нас по-справжньому ніхто ні на кого і не гнівається. Тобто гніваються, але на тих, на кого можна. Гніваються на тих, хто близько, на тих, від кого нічого не залежить. Гніваються один на одного, на таких самих. Тоді, коли вони надто напирають у натовпі однаково скривджених і потовчених. Наразі цих спалахів агресії цілком вистачає, щоби далі перебувати під пресом стресу і переконувати себе у тому, що поняття людської гідності і особистої сили ще щось означає.

І це, крім усього іншого, свідчить про те, що у нашій країні ще не так все погано. І ми ще цілком можемо собі пояснити, чому є так, як є. Ті ж, хто не може з’ясувати, що відбувається, воліють наразі вдаватися до легших форм реакції на тривалий стрес. Бо ще можна втікати або завмирати. Це безпечніше, ніж огризатися.

І зрозуміло, що у нашому випадку гніватися можна тільки на самих себе. На власні помилки, безсилля і нехіть щось змінювати у своєму житті. А з таким гнівом виходити під стіни якихось адмінбудинків нема ніякої потреби.

Важливою ознакою східноєвропейських держав є те, що громадяни знають, що влада завжди проти них. А влада знає, що громадяни завжди при цьому від неї чогось хочуть. Громадяни ж знають, що владу потрібно дурити. Але влада переконана у цьому ж стосовно своїх громадян. Таким чином, держава перетворюється на паритет взаємного обдурювання. Неполадки виявляються тоді, коли хтось когось ловить на надто грубому обмані. Але і це швидко минає. Бо два шулєри не можуть по-справжньому ображатися один на одного, якщо вони знають, що вони шулєри. Їхній гнів полягає на тому, що на другий раз треба самому бути хитрішим. Тому весь істеричний кіпіш з обох боків – це також частина гри. Коли ж хтось із них ненароком навіть уб’є партнера, то стає зовсім зле. Нема навіть з ким пограти. І добре, що з цього Дня гніву нічого не вийшло, бо гра могла закінчитися і довелося б серйозно працювати. Страшно знищити того, хто винен у твоїй біді. Бо може виявитися, що вся справа у тобі самому.

А стосовно гри, то у Східній Європі знають, що найголовніше – не спокуситися виграти все. Щось має залишитися, щоби бажання відігратися було сильнішим від безумного гніву людини, якій більше нічого програти.

Тарас ПРОХАСЬКО