Вічне містечко

Такі міста, як Болехів, колись були прикметною ознакою Галичини. Дотепер деякі з тих галицьких містечок розрослися у більші міста, втративши свій колишній шарм та затишок. Але більшість – звелися до селищ та сіл, в яких топографічно заледве проглядаються обриси давніх міських атрибутів – старого Ринку чи оборонних Валів.

Доля Болехова унікальна. Впродовж століть він залишався містечком, не втрачаючи своїх важливих прикмет і не набуваючи зайвих. Біля старої Ринкової площі (тепер – площа Франка) все ще тулиться маленький базарчик з рядами крамарських яток та одноповерхових магазинчиків. Передзвоном вибиває чверті годинник на мініатюрній ратуші, в якій знову, як і півтори сотні років тому, розмістився магістрат. Найдавніше у місті гарбарське ремесло продовжують три місцевих підприємства з виробництва шкіри. І тільки понищена будівля старого солезаводу застигла пам’ятником прибуткового колись промислу, завмерли стрілки годинника на її філігранній вежі, намагаючись зупинити час…

З високої Стрийської гори видно цілий Болехів з усіма його околицями: Руським Болеховом, Волоським селом, Довжкою, Соломоновою гіркою та Вавілоном. Звідси починається та велика трансприкарпатська дорога, що біжить через гірську річку Сукіль, Свічу та інші Дністрові притоки вздовж соленосних передгір’їв Карпат на Волощину. З протилежного боку болехівські землі підперті Ясною горою з монастирем на маківці. Праворуч – старий шлях до печер у скелях на Бубнищі, давнього кам’яного граду, надійного прихистку від ворожих набігів. Позаду стоїть, посаджений ще молодим цісаревичем Францом-Йосифом, дуб і, помираючи, позначає адміністративну межу із сусідньою Львівщиною.

…Ніхто уже точно не знає, коли саме на цих землях оселилися болохівники (волохи або блахи) – люди, які займалися розведенням худоби, полюванням на хутряних звірів та обробкою шкіри забитих тварин. Першу писемну згадку про болехівські землі дослідники виявили в дарчій грамоті угорської королеви Єлизавети, яка в 1371 році передала “деякі добра” своєму вірному слузі Данилові Дажбожичеві. Через двісті з лишком років, 1603 року польський король Сигізмунд ІІІ Ваза надав Болехову привілеї магдебурзького права.

“Магдебурзьке право стосувалося тільки теперішньої центральної частини Болехова, так званої Шляхетщини, – розповідав репортерові “ГК” знавець історії міста та перший демократично обраний міський голова Василь Луцик. – Окраїни вважалися селами, хоча хати у Волоському селі та Руському Болехові стояли практично впритул до міських будинків. То було несправедливо”.

Статус міста створював сприятливі умови для розвитку давніх ремесел та промислів. В Болехові з’являлися численні гарбарні, на їхній продукції працювали місцеві шевці, які заселили цілу вулицю, що отримала назву Шевської.

“Перед війною в Болехові було до 50 цехів, на яких займалися переробкою шкіри, – розповідав Василь Луцик. – В радянський час вони були об’єднані в один шкірзавод, люди продовжували там працювати на старих ще польських і навіть австрійських машинах, пройти територією інакше, як в гумаках, було неможливо. На початку 90-х шкірзавод дихав на ладан, думали буде йому кінець так само, як лісокомбінату та солезаводу”.

Від зруйнування та розвалу ВАТ “Шкіряник” врятував італійський інвестор. Близько двох мільйонів доларів було вкладено у закупівлю нового устаткування, з’явилися нові технології. Невдовзі місцеві підприємці теж взялися за відродження давнього промислу і в Болехові виникли ще два підприємства – “Елрун” та “Світ шкіри”.

З діючих підприємств у Болехові працює ще цегельний завод. Як каже колишній болехівський бургомістр, підприємство вижило завдяки тому, що отримує дешевий газ-сирець із Таняви, а це дозволяє зменшити витрати на випалювання цегли. Проте, навіть за таких умов вартість однієї цеглини уже сягнула 1,20 гривні. На щастя, у Києві триває будівельний бум, тож тутешню продукцію досі охоче купують столичні будівельники.

Славний колись лісокомбінат тепер розпався на дрібні лісопереробні підприємства з доволі одноманітним асортиментом продукції. Втім, як це не дивно, активні лісорозробки в прикарпатському Болехові почалася не так вже й давно: лише наприкінці 19 століття, коли через місто пролягла залізнична вітка. У 1873 році для виконання крайових господарських функцій тут навіть було організовано Дирекцію лісів, яку через вісім років, однак, перевели до Львова. Тоді ж у Болехові було засновано Лісову школу, яка готувала кваліфікованих лісників. Спогадом про ті часи у Болехові залишився лісогосподарський технікум у корпусі колишньої Лісової школи, на подвірї якого збереглися рештки старого парку-дендрарію “Арборетум”, закладеного сто тридцять років тому. Підлітки в зелених уніформах лісівників тепер газонокосаркою підстригають траву між екзотичних та рідкісних дерев: модрини широколускуватої, бархату амурського, дуба червоного…

А от знаменитої болехівської солі більше нема. Впродовж сотні років солезавод, збудований на місці старої солеварні Емілії Гросовської (цей район дотепер називають Гросівка), був найприбутковішим підприємством. У радянський час якість болехівської солі визнавали найкращою, її годі було знайти на прилавках не тільки місцевих, але й взагалі українських продмагів.

“У 70-х роках солевари видавали до 20 тонн солі за зміну, – розповідав Василь Луцик. – Вона була дуже високої якості і йшла виключно у Москву, кожен день відправлявся вагон. Відколи газ, який використовують для виварювання різко подорожчав, виробництво стало нерентабельним і занепало, не витримавши конкуренції з дешевою кам’яною сіллю Донбасу і Закарпаття”.

…Мабуть, не випадково одна з частин сучасного Болехова має назву Вавилон. У містечку постійно відбувалася мішанина народів. Ще в часи уже згаданої угорської королеви Єлизавети до містечка прибули купці з Німеччини, здебільшого євреї. Наприкінці 16-го століття сюди на 300 возах приїхали чотири сотні осадників з польського Мазовша. В часи татарських набігів в довколишніх селах поселяли полонених кримчаків. За Австрії саме на Вавилоні замешкали родини німецьких колоністів, які зайняли збудовані державним коштом будинки, що їх покинули збіднілі євреї. Тоді ж у місті з’явилися чехи, які належали до секти авраамітів: вони зазнавали релігійних утисків на батьківщині, тому цісар заховав їх на Галичині.

“Нащадків усіх тих переселенців ще тепер можна визначити за прізвищами, -розповідав Василь Луцик. – У Болехові багато Шипошів, мадярів за походженням, є люди на прізвище Чех, живуть нащадки німецьких колоністів Шницер, Нідермаєр, Юхман, у Тисові лишилися татарські прізвища Бунчак, Ринзак, Буджерин, тут досі народжуються люди з явно вираженими монголоїдними рисами”.

В роки війни німецькі нацисти знищили більшість болехівських євреїв. Після війни частина тутешніх поляків переселилася до Польщі. Про етнічну строкатість старого міста ще якийсь час нагадували місцеві храми: костел та синагога. Згодом в єврейській божниці зробили клуб шкіряників, куди болехівська молодь ходила на танці. До римо-католицького костелу добудували приміщення трьох магазинів, а храм переобладнали на склад. Була в місті стара німецька євангелистська кірха. Тепер – це спортзал школи-інтернату.

“У костелі відновлено Богослужіння, прибудови розібрали, а храм віддали римо-католицькій громаді, – розповідав Василь Луцик. – На відправи приїжджає священик з Долини. У синагозі якийсь час була швейна фабрика, а тепер уже років 15 вона стоїть пусткою. Я листуюся з Товариством болехівських євреїв, яке має осередки в Ізраїлі та Нью-Йорку. Вони збирають гроші на благоустрій єврейського цвинтаря, який є одним з найдавніших в Україні, і частково синагоги. Керує тією справою такий собі Шльома Адлєр”.

А церква Жон Мироносиць цього року святкуватиме свій столітній ювілей. Її засновником був батько письменниці Наталії Кобринської Іоан Озаркевич, який мешкав у Болехові з 1884 року і до кінця свого життя. Похований на місцевому цвинтарі, давня частина якого – справжній некрополь місцевих патриціїв. Тут є могила автора першого підручника з математики українською мовою професора Омеляна Савицького, який викладав у місцевій школі. Тут похований Кость Ікалович, який був лікарем у болгарського царя, закохав у себе болгарську принцесу, був відісланий з двору і замешкав аж у Болехові, де збудував собі вілу, яка стоїть до сьогодні.

…Серцем кожного міста є ратуша. Болехів має невеличке і на вигляд дуже крихке серденько. Його ратуша одноповерхова і навіть разом з годинниковою вежею тільки трохи вища за сусідню кам’яницю і ніяк не дотягується до куполів церкви та дзвіниці, що стоять поруч. У післявоєнні роки Болехів переніс кілька “операцій на серці”: ратушу переобладнували під штаб полку НКВД, міську поліклініку, різьбярську майстерню, так званий музей Брежнєва. Лише наприкінці 1992 року тут знову з’явився магістрат. Недавно при вході в міську раду всілися два помальованих бронзовою фарбою леви. Напевно, будуть охороняти серце свого містечка.

Богдан СКАВРОН

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!