Важко знайти в нашій області геополітично більш невдале містечко, як Богородчани. Чотирнадцять кілометрів від Франківська – це надто мало, щоби вийти з тіні обласного центру, і надто багато, щоби перетворитися частину великого міста. То ж не дивно, що Богородчани сприймаються передовсім як фрагмент переміщення. Зрештою, все найважливіше у містечку – це півтора кілометра вздовж дороги до Надвірної, ще й на повороті до Солотвина і Перегінська.

В цьому нема нічого образливого для богородчанських патріотів – адже і Франківськ тепер здається не набагато кращим, але для того, щоби приїхати до Богородчан, потрібно мати якусь дуже серйозну мотивацію. Найкраща з них – бажання випити ранкову каву у іншому місті, витративши на це часу не більше, ніж на порядну ранкову каву вдома. Колись це було навіть модно. Так само, як поїздка на чебуреки у знамениту «Криниченьку» за Богородчанами.

 

Найкраще Богородчани виглядають зсередини, коли дивишся із стадіону на задні поверхні дахів тих будинків, які стоять при дорозі. Тоді принаймні не видно всього хаосу головної вулиці. А домініканський костел нічого не втрачає у своїй величній витонченості з жодного боку. Правду кажучи, лише його присутність робить теперішні Богородчани містом. Бароковий комплекс костелу був збудований 1742 року, через триста років після заснування містечка. Ще двісті років, до 1944, тут зберігався чудотворний образ Марії, який вдалося врятувати і вивезти. Сам костел був дуже понищений у Першу світову війну, але відремонтований у тридцятих роках. Врешті він був визнаний пам’яткою архітектури всесоюзного значення. Тепер у костел вселилася якась із православних церков. На стіні прибудови висить моторошний бетонний барельєф Олекси Довбуша. Текст на меморіальній дошці захоплює безпосередністю – встановлено на пам’ять перебування Олекси Довбуша у Богородчанах (в серпні 1744 опришки напали на богородчанський замок).  Тут взагалі багато різних пам’ятників і меморіальних знаків різних епох.  Радянські меморіали. Хрест 1938 року на місці хреста 1848 року на вулиці єпископа Лятишевського. Знаки на честь стрільця Мартинця, який 1 листопада 1918 року підняв український прапор на львівській ратуші, і Олекси Гірника, котрий спалив себе. У цьому моменті – цікавий ключ до особливостей богородчанської слави. Бо всі ці люди тут народилися, але чин свого життя вчинили у інших місцях. Так само Богородчани стали відомими завдяки Богородчанському іконостасові. Цей шедевр українського народного церковного живопису богородчанські громадяни врятували із занедбаного Манявського скиту і майже двісті років берегли його у своїй дерев’яній церкві. 1913 року іконостас поїхав на реставрацію до Відня, що вберегло його від загибелі у церкві, знищеній війною.

А того року, коли Олекса Гірник горів у Каневі, у  Богородчанах почалося нове життя, місто стало велетенським пропускним пунктом нафти і газу. Через його компресорні станції і найбільше у Європі підземне газосховище радянський газ і нафта проходили до Європи. Будівництво «Союзу», «Дружби», Уренгою-Помари-Ужгорода і обслуговування труби дуже змінили життя міста. Впродовж десяти років воно було чи не найєвропейськішим населеним пунктом закритої області. Угорці, чехи, поляки, німці, які працювали на трубопроводі, жили у Богородчанах. Там вони побудували хоч і соціалістичні, але дуже нерадянські багатоповерхові квартирні будинки, школи, технічні споруди. Все це виглядало цілком незвично. Подивитися на сучасну Європу до Богородчан їздили люди з різних міст. Робітничий інтернаціонал вплинув і на звички місцевих мешканців. Крім всілякого офіціозу, тут вміли порозумітися з іноземцями на різних рівнях. Зрештою, саме тут з’явилися перші пепсі і жуйки, джинси і кросівки, електронні годинники і добрі презервативи. Робітники провадили інтенсивний спосіб життя, намагаючись запізнати якомога більше гарних дівчат з усіх околиць. Багатьом з них вдалося сповнити свою мрію, одружитися з німцем і виїхати із Союзу.
Минуло вже чверть століття, а кілька кварталів чеських і німецьких будинків далі залишаються найвпорядкованішою територією міста.
Теперішня головна вулиця – це страшне і правдиве свідчення тотального безладу нашого життя. Суцільний базар і торговисько, заповнене покупцями і продавцями. Отруйні кольори маленьких і більших крамничок. Повільний розпад абсурдних соціалістичних комплексів. Мешканці нарікають, що головним заняттям теперішньої богородчанської влади є виділення під забудову кожного вільного клаптика землі вздовж дороги. Невикінчені і недобудовані багатоповерхівки ще більше загострюють враження від неоковирності всього цього розмаїття будівель і будок. Епіцентром міського життя є автобусна станція. Сюди стікаються потоки пасажирів з гірських сіл, звідси кожних двадцять хвилин їдуть буси до Франківська, сюди ж вони повертаються. Люди товчуться на станції, у магазинах, на базарі і у якихось районних установах.
Натомість випити кави у такий час дуже зручно. Вдень усі заклади практично порожні. Щоправда, ніде не можна курити і всюди на великому екрані співають російську попсу. Кава зате непогана. Найприємніше виявилося у «Фортуні», зовсім не подібній на усі знані тобою заклади (хоч і там не можна курити). Такі місця справді треба запам’ятовувати. Але щоби захотіти залишитися у містечку на довше, потрібно мати якусь справжню пристрасть, бо не будеш цілими днями сидіти при каві. Не дивно, що теми найактуальніших розмов тут якісь невеселі: про занепад бізнесу, продаж квартири, пошук роботи. А ще про землю, про зловживання влади, про жахливу трагедію, яка сталася минулого літа на цій дорозі. Місцеві аналітики обговорюють, що ж буде з проектом газопроводу до Ужгорода і чи мають Богородчани стати таким собі житловим супутником Франківська. А мандрівникові пропонують заїхати відпочити у готелі-ресторани «Мочари», «Діброву», «Лісову пісню», які, кажуть, приємно здивують, хоч там свої клієнти. Можна, кажуть, ще сісти на якийсь автобус і повернути до Маняви чи Гути. Влітку, напевно, так би і зробив. А тепер, коли холодно і не замасковано сонцем і зеленню, а ранкова кава випита, звідси хочеться виемігрувати. Незважаючи на пропозицію оглянути справді унікальне боднарське виробництво, де роблять дубові бочки для французьких вин. Вибачте, але так є.
Шлях до Франківська займає несподівано мало часу. П’ятнадцять хвилин – і ти вже біля парку. Ніщо по дорозі не привертає уваги. Хоч ти знаєш, що колись їздив саме цим боком, коли хотів, щоби шлях з Надвірної був гарнішим. Хоч ти пам’ятаєш бруківку, якою вона була колись мощена, старезну липову алею вздовж дороги, пам’ятаєш снопи льону, який викладали для того, щоби розминався колесами… Пам’ятаєш, що, оглянувшись у бік Богородчан, побачиш довгі смуги засніжених гір.

Тарас ПРОХАСЬКО