Гриця ЕРДЕ: «Ґвара – це галицька міфологія»

  • Львівська ґвара (говір) – міська говірка, урбаністичний лінгвофеномен, що сформувався у Львові за часів австрійського та польського панування в результаті змішання південно-західних говірок української мови з польською мовою, а також з елементами німецької та єврейської лексики. Ґвара була популярною у середовищі львівських батярів. Зрештою, не тільки львівських… Та й не тільки батярів.

    Відтепер ґва́ру можна… ні, навіть не почути – побачити! Холдинг емоцій «Фест!» видав надзвичайно амбітний проект – ілюстровану «Ґвару». Неймовірні, фантасмагоричні ілюстрації художниці Гриці Ерде дають підстави пророкувати успіх видання як книги 2012 року.

    «Галицький кореспондент» розмовляє з Грицею про кольори, любов, самотність і, звичайно ж, «Ґвару».

    – Ти своє проживання бачиш як? Як ріст, як дорогу, як дорослішання… Чи якось інакше?

    Це дорога. Хоча кроки, які ми робимо, не завжди ведуть вперед, а жертви, які ми приносимо, не завжди жертвами стають. Небо – це один з моїх богів, можна сказати, що я намагаюся іти туди. Хоча для мене важливіше життя тут, на Землі, аніж уявне спасіння на небі.

    – Як художник бачить світ? Як він для себе пояснює наприклад, кольори?

    Кольори – це і є пояснення. Художник бачить не один світ, бо їх безліч. І художник, який тонко відчуває матерії, може і змушений показувати людям ті світи. Полотна – це як пророцтва, або інколи – як зафіксовані моменти тих чи інших варіантів реальностей. Кольори – це великий дар сприйняття речей не тільки формально, а ще й інтуїтивно. Кольори надають формі змісту, надають речам динаміки та характеризують їх серед інших.

    – Як ти переживаєш натхнення фізично: в тебе мурашки починають бігати по спині чи ще якось?

    Для мене натхнення – це безперервний процес сприйняття і репродукції. Мурашки по тілу бігають щодня десятки разів, коли щось усвідомлюєш, про щось здогадуєшся, чуєш рідний голос чи плануєш щось втнути… Я ніколи не чекаю на музу. Моя муза – це те, що я живу, ходжу, продукую, на що сподіваюся і що спостерігаю. Фізичним проявом цих знань і є полотна. Це візуальне втілення проаналізованих або відчутих понять і людей.

    – Ти надзвичайно відкрита для співпраці, наприклад, те, що перше зринає в пам’яті, – альбоми та листівки для «Перкалаби», книга Каті Бабкіної… Проекти дуже цікаві, і твій відгук на співпрацю був реактивним. Як ти навчилась так тішитися світові?

    Знаєш, інколи мені здається, що радість – це противага темним силам, які у кожній людині у співвідношенні 50 на 50 зі світлом, і ти сам вибираєш – радіти тому, що є, чи сумувати за тим, чого немає. Радість – це певна мова, якою ти висловлюєш подяку за все, що тобі дано. Таким чином мені вдається, хоча й не завжди, боротися з навколишнім лайном, якого, як відомо, завжди вистачає.

    – Що ти в людях запам’ятовуєш?

    В людях я запам’ятовую їхню модель реакції і поведінки. Адже людина прекрасна в своїй реакції. Той, хто не рефлексує, – не надихає мене. Люди, які сміливі в своїх інтимних думках, сердечних вчинках, проявах, які реагують, – підкорюють мене. Мушу зізнатися, мені щастить з людьми. Все, що я малюю для рідних по духу людей, все, що я про них думаю, – це те, що я можу подарувати, це хвала тому, що вони роблять, і подяка за натхнення до життя. Я ніколи не можу виділити щось, що найбільше запам’яталось, бо щодня це хтось новий, це нові тексти, музика. Я наївно чекаю від людей духовної і змістовної інформації і, дякувати богам, отримую її. Згрубша, мої рефлексії з приводу чиєїсь діяльності і є моя творчість.

    – «Ґвара» – дуже амбітний проект. Як це народилось?

    Мене завжди цікавила міфологія. Ґвара – це галицька міфологія, настільки реальна і густа, що кожне слово, яке там змальовано, можна було виносити на окремий розворот і безкінечно розвивати. Слова рідко коли окремі від образів. Кожне слово – це образний світ. Як ідея, «Ґвара» народилась в Юрка Назарука, і він довірив мені зобразити це. Асоціації, які викликали у мене слова, не були народжені в один момент після появи ідеї. Я виросла в цьому, і мені здається, я добре знаю, чим пахне кожне поняття, відчуваю їх фізично.

    – Ти якось розділяєш періоди свого творчого життя? «Ґвара» – це окрема сходинка?

    Періоди я розділяю, звісно. Переважно ці періоди – коли я щось усвідомила і мій стиль трішки розвинувся, мінімально змінився, я зрозуміла і навчилась трохи краще, ніж півроку тому, змальовувати те, що вважаю за необхідне показати. Якщо порівнювати листівки для “Перкалаби” і «Ґвару», звісно, Ґвара – новий і інший крок. Це, в першу чергу, виявляє, як розвивається моє вміння показувати те, що я відчуваю. Колись я вміла це гірше, ніж тепер. Ці сходинки – не після кожної роботи. Радше після якихось потрясінь, переосмислень. І ще – коли постійно працюєш, твій стиль стає красномовнішим. Це реальний і пропорційний розвиток, пов’язаний з відчуттями і знаннями. Я сподіваюсь, що з часом усвідомлюю тільки більше і вмію тільки вправніше. Це природно.

    – Що тебе навчило і навчає в цьому житті – книги, люди, власні емоції?

    Навчають люди, досвіди, книги, звісно, теж. Власні емоції – це продукт. Вони не навчають, а показують. Навчаєшся ти сам, бо не всі емоції є правдиві чи потрібні тобі самому. Потрібно вміти розділяти емоції як знання і емоції як каприз. Якщо ти розрізняєш свої емоції, вони тобі корисні. Якщо ти ведешся за ними, вони тебе спустошують і зациклюють на собі. Є щось в людині глибше, ніж емоція. Первісна реакція. Ти реагуєш на щось всередині, а потім, поки ця реакція доходить до глядача, співрозмовника, вона дуже сильно шліфується, обдумується. Рідко людина показує свою первісну реакцію. Переважно вона виражає саме емоцію. Але головне – докопатися до того, що цю чи іншу емоцію викликало.

    – Чия думка для тебе важлива? Наскільки ти звертаєш увагу на чиюсь оцінку того, що ти робиш?

    Як не соромно, я постійно гуглю своє ім’я, щоб проаналізувати, скільки і хто реагує на мої роботи, принаймні в Інтернеті. Мені важлива, швидше, кількість людей, яких я “підкоряю”, ніж їх конкретні висловлювання. Тому що загалом реагувати і задумуватись варто над думками тих людей, які мають компетентність критикувати і самі щось роблять у житті. А реакція “подобається – не подобається” дуже приблизна і метафорична. Мені важлива розгорнута реакція тих любих мені людей, яких я знаю, або людей, діяльність яких я поважаю.

    – Ти часто відчуваєш самотність?

    Донедавна відчувала дуже гостро. Але якось на днях, в плацкарті, коли навколо був повний вагон і я переписувалась з рідною людиною, я подумала: яке право я маю відчувати самотність, коли у мене в серці є ця людина, а навколо – ще стільки? Яке право я маю сумувати над своєю самотністю, коли є люди, які думають про мене, які відчувають мене поряд? І я прогнала самотність. Сподіваюсь, надовго, бо це нищівне відчуття, яке збиває з пантелику. Самотність – це демон, який хоче переконати тебе, що ти нікому не потрібен!

    – Любов додає творчості чи відволікає на себе?

    Додає, спонукає, направляє, показує нове майбутнє, взагалі, показує, що майбутнє – є! Відволікає на себе – це не вада, а дар. А коли відволікає на себе – значить, треба зупинитись і прислухатись. Бог є Любов.

    – Декілька років тому в Дрогобичі твоя виставка спричинила скандал. Що тобі дав цей досвід спілкування з соціумом?

    Цей досвід дав мені зрозуміти, що багато людей не здатні відкрито мислити. Моя аудиторія – швидше, ті люди, які не здатні усвідомити мій хід думок, бо він для них – щось чуже, але я існую, ці люди існують і будуть існувати завжди. Законсервованість поглядів завжди стоїть на заваді перед новими знаннями, відчуттями. Для мене навколишній світ – це експеримент. Свідомо чи несвідомо, я провокую устої, і мені дуже подобається давати людям щось, про що вони не здогадувались раніше. Агресія і несприйняття – це піддослідний кролик, з яким багато роботи. Навколишній світ – це поле для експериментів, навіть якщо хтось дуже проти. Мені цікаво проривати поняття, бо це людська еволюція. Те, що загально не сприймається сьогодні, завтра може стати законом. Людські моделі сприйняття і поведінки – цікавий матеріал.

    – Що для тебе в мистецтві може стати табу?

    Поки що нічого. Не можу собі уявити такої теми, щоб я не була спроможна про це думати і рефлексувати. Не знаю, як сприймати табу. Для мене це не усвідомлене досі поняття. Табу – це переважно щось, що або не заслуговує на те, щоб про це говорити, або забороняє про це думати. Що може стати забороною художнику? Це має бути щось дуже інтимне, можливо, трагічне або настільки болюче, що наразі немає змоги про це думати… Для художника табу – це саме табу.

    Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!