За неповних десять років через війну в Афганістані пройшло понад півмільйона радянських солдатів. З війни вони поверталися додому скаліченими, якщо не фізично, то психологічно. Журналіст «Галицького кореспондента» поспілкувався з воїнами-інтернаціоналістами, яким вдалося перебороти «афганський синдром» і знайти своє місце в суспільстві.

15 лютого 1989 року останній радянський солдат покинув землю Афганістану. Кровопролитна війна, на якій щороку гинули сотні призваних в радянську армію парубків, закінчилася. Але навіть після демобілізації, в мирний час смертність серед колишніх воїнів-«афганців» залишалася досить високою. Причиною цього були не тільки поранення та підірване на війні здоров’я, але й різні соціальні недуги, які переслідували ветеранів Афганської війни – алкоголізм, наркоманія, безробіття або часта зміна місця роботи через конфлікти, сімейні скандали. Значна частина колишніх воїнів-інтернаціоналістів гостро потребувала допомоги психологів, але мало хто її отримував.

Натомість до середовища «афганців» дедалі частіше придивлявся криміналітет та радикальні політичні сили, намагаючись використати молодих людей із досвідом війни як бойовиків. Треба сказати, що чимало «афганців» зрештою ставали учасниками злочинних угруповань.

Героїзація образу воїна-“афганця”, пропагована в суспільстві в останні роки існування радянської влади, різко дисонувала із тими перешкодами, які насправді чинилися владою для реалізації їх законних прав. Це ще більше загострювало в «афганців» виникле ще на війні почуття справедливості і нетерпимості до брехні та обману. Частина з них об’єднувалися в спілки, ставали соціально активними і продовжували «воювати» – тепер за свої права.

Минулого року ветерани-«афганці», протестуючи проти урізання пільг, мало не прорвалися до Верховної Ради. Тепер вони обіцяють поновити акції протесту на захист своїх соціальних прав. На врочистостях з нагоди річниці виведення військ з Афганістану під час покладання квітів до пам’ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам Президентом та іншими керівниками держави ветерани демонстративно повернулися до глави держави спиною. Свій вчинок вони пояснили тим, що влада давно вже не зважає на проблеми колишніх воїнів-інтернаціоналістів, сповідуючи «відмазку», яка існує, відколи почалася Афганська війна: «Ми вас туди не посилали».

Про те, як для молодих хлопців з Івано-Франківщини почалася війна в Афганістані і як потім довелося ветеранам адаптуватися до мирного життя, журналістові «ГК» розповіло двоє різних людей, кожен з яких по-своєму пройшов цей нелегкий шлях. Обидва вони у 1979 році перебували у лавах радянської армії і стали одними з перших, хто пройшов страшне горнило Афганської війни.

Василь Фединяк, суддя Апеляційного суду в Івано-Франківській області, ветеран Афганської війни:

«Армійську службу, яка на той час вважалася почесним обов’язком кожного молодого і здорового юнака, я починав у саперно-інженерному батальйоні в Дрогобичі. Восени 1979 року почалися розмови про формування на базі сусідньої військової частини у Самборі полку для виконання бойових завдань. На той час я був заступником командира взводу у званні сержанта. На нашому рівні ніхто не говорив, куди саме нас збираються відправляти. Подали ешелон, повантажили техніку, спорядили два-три вагони для солдат, кухню і вирушили невідомо куди. Мені було 19 років, в такому віці важко усвідомити, що їдеш на війну. Доля тоді звела мене з моїм однокласником та однофамільцем – Романом Фединяком, який під час доукомплектації потрапив до нашого батальйону. Через 12 діб ми були на кордоні з Афганістаном.

Нам говорили, що наше перебування в Афганістані буде тимчасовим. Мовляв, формується така ж група військ за кордоном, як у Східній Німеччині чи Польщі. Пізніше, коли довелося побувати в афганській столиці Кабулі і там побачити, як ґрунтовно влаштовують свій побут наші генерали, у цю тимчасовість уже не вірилося. Але про це тоді особливо ніхто з нас не задумувався. Ніхто не говорив про доцільність, було поняття обов’язку, який потрібно було виконати без застережень. 18-19-річні юнаки, яким вручили автомат, 4 ріжки на 120 куль і кілька гранат, вважали, що повинні вчинити щось героїчне. Правда, хвалитися було нічим та й заборонялося писати додому, де перебуваєш і які завдання виконуєш. Казали, щоб не тривожити батьків.

Про нашу службу в Афганістані батьки довідувалися із цинкових гробів з тілами загиблих, які присилали додому. Хлопці гинули не тільки під час партизанських сутичок із «душманами». Війна лягала на плечі непідготовлених юнаків, які навіть під час чистки зброї могли один одного застрілити. Там служили не найкращі солдати, діти з незаможних сімей. Бо багатші батьки могли своїх викупити, щоб вони туди не потрапили. Брали тих, хто соціально незахищений. Держава нічого не втрачала від того, що гинула молода людина: їй ставили пам’ятник і все. Не треба було нікому нічого відшкодовувати, зализувати рани. Щоб притупити страх і біль, на тій війні багато хто вперше спробував наркотики, а повернувшись додому, оплакував душу алкоголем.

В кінці лютого вісімдесятого року нас відправили на виконання бойового завдання в район Кундузу. Там попали в засідку і декілька днів оборонялися. Під час цього бою загинув мій однокласник, Роман Фединяк. Після його смерті матері навіть пенсію не призначали, бо в законодавчому полі цього зробити не було можливості – не було рахунків, з яких виплачувати відшкодування. Відважному воїну-інтернаціоналісту лише поставили пам’ятник із червоною зіркою.

У Радянському Союзі не вистачало мужності визнати, що існують проблеми з війною в Афганістані, в суспільстві про це воліли мовчати, хіба діячі нелегальної УГС – Чорновіл, Лук’яненко – намагалися достукатися до світу. Лише 17 січня 1983 року цю війну визнали на офіційному рівні, воїни-інтернаціоналісти були прирівняні до учасників бойових дій, з’явилася можливість поза конкурсом вступити у вузи, для інвалідів – отримати житло поза чергою.

У нашому колективі є багато ображених на свою долю, які не змогли знайти свого місця в суспільстві. Хтось не має роботи, когось жінка виганяє з хати. Багатьом з нас бувало боляче через те, що тебе не розуміють, на тебе не звертають уваги, на тебе не зважають. Кожен переносив цей біль, як умів. Мене це змусило працювати над собою, щоб доказати, що можна досягти чогось у житті. Вступив на юридичний факультет Львівського університету, працював юрисконсультом, а з 1993 року – на посаді судді.

Тепер змінилася держава і змінилося ставлення до учасників бойових дій, до обов’язку громадянина перед державою і навпаки. Є різні життєві ситуації: каліки не можуть утримати сім’ю, впадають у відчай, обіцянки нічого не змінюють. Кожен вимагає свого, що визначено в законі. А держава з об’єктивних причин не може вирішити ці питання. Колись 10 відсотків від будівництва у місті переходило у власність міськвиконкому і черга пільговиків рухалася. Тепер житлом не може бути забезпечений ні інвалід, ні учасник бойових дій. І нічого не робиться, щоб змінити цю ситуацію. Торішні акції протесту «афганців» – це крик душі. Коли стільки років просиш, а тебе не слухають, то що залишається робити?»

Олександр Матура, інвалід ІІ групи, ветеран Афганської війни:

«Мене призвали до війська у 1979 році, а навесні наступного року я вже був в Афганістані. В армію мене взяли фактично по блату – я просився, вмовляв, мало не плакав. Тоді це було нормально, ми жили ідеями служіння Батьківщині, вбитими в голову комунізмом. Починав службу у військовій частині в Херсоні, і вже там так само здуру написав заяву в автотранспортний батальйон для обслуговування вертолітної ескадрильї в Афганістані. Таких охочих було два десятки, відібрали тільки трьох – «найвідірваніших».

Наш автобат формували в Одесі, потім перевели в селище Московське в Таджикистані (справжня найпівденніша точка Радянського Союзу). Там ми обслуговували вертольоти, які літали бомбити Афганістан. Спочатку настрій був радісний, довкола – маса харизматичних, унікальних по-своєму людей. Ми були впевнені у справедливості нашої справи, були в полоні ілюзій, які надихали, формували якесь братство. Вже потім, коли впритул стикаєшся зі смертю, коли бачиш поранених, вбитих, коли з погано запаяного цинкового гробу, на якому написано тільки ім’я, прізвище та адреса військкомату, виливається гній, робилося страшно. Особливо, коли був тверезий. Але переважно в нас усі постійно були в хмільному угарі.

Відчуття війни прийшло відразу, як тільки ми перетнули кордон. Проїхали кілометрів п’ятдесят, в’їхали в якесь селище, і наші прапорщики сп’яну почали стріляти з буд в небо трасуючими кулями. Там прокинулися якісь партизани і почали у відповідь обстрілювати нашу колону. Коли я заповз під машину з автоматом, а над головою пролітали білі сліди від трасуючих куль, стало зрозуміло, що тут все по-серйозному. До нас по рації викликали підмогу з найближчого гарнізону. Приїхала колона десантників на БМД з гарматами і тупо знищила афганське селище. Його зрівняли з землею скорострільні гармати. Ми також активно стріляли, хоча звідти огризалися тільки три автоматні черги. Троє людей стріляло в нас. А туди пару сотень снарядів випустили з вини п’яних прапорщиків.

Ми жили на колесах і раз на два-три дні їздили в Кушку, із Союзу тягли з собою горілки – скільки могли. Тому тверезими в нашому батальйоні бували хіба випадково. Захмелілому там було легше вижити: менше думав головою і більше прислухався до інтуїції. А от до солдатів, які приймали наркотики (анаша там була доступна – досить підійти до афганця і попросити), ставилися як до найнижчої касти. Вони працювали на обслузі, ходили в наряди, з ними мало хто спілкувався. Це вважалося найстрашнішим гріхом. Були ще табу на мародерство і вбивство цивільного населення.

Більше, ніж «душмани», докучала афганська спека. Виїжджали на завдання в четвертій годині ранку, поки машина ще була холодною. Поклавши руки на кермо, їх положення під час рейсу вже не змінювали, щоб не обпектися. Повітря за кілька ранкових годин прогрівалося до 40-45 градусів. Намагалися використати кожну водойму, яка траплялася по дорозі, щоб трохи остудити себе і техніку.

Якось на виїзді з Кандагара наша колона зупинилася біля такого болітця – остання вода на маршруті. У мене це мав бути останній рейс, у військовому квитку вже стояла печатка про звільнення в запас, після повернення начальник штабу мав поставити підпис. Чоловік тридцять наших побігло до води, не побачивши червоних прапорців на дротах, які сигналізували про розставлені нашими мінерами загороджувальні розтяжки з гранатами. Правда, погано вони поставили розтяжки – підірвалося тільки двоє. Одним з поранених був я. Після поранення я був при свідомості, бачив, як до мене підбігли, накрутили обвислу ногу на шомполи від автоматів. Мені пощастило, що в Кандагарі саме стояв на вильоті літак до Ташкента, допомогу надали оперативно, інакше таке поранення було б смертельним. Пролежав півроку в госпіталі, тоді – три роки на костилях, потім – з паличкою. Ноги дотепер гниють, сам собі роблю перев’язки – маю для цього цілий хірургічний куток у квартирі.

Повернувшись з війни, тяжко було адаптуватися до того, що навколо всі брешуть: родичі, люди на вулиці, політики в телевізорі. Змиритися із брехнею було дуже важко, мене це дратувало. Все треба було зубами виривати. Ніхто з нас нічого не отримав по закону. Щоб добитися свого, у вісімдесяті роки ми, колишні «афганці», заходили в міськвиконком, захоплювали приміщення, чіплялися руками в крісла, а в зубах тримали посвідчення воїнів-інтернаціоналістів і відмахувалися ними від міліції.

У нас ні тоді, ні тепер не було ні психологів, ні психоаналітиків. Хтось сублімував через горілку і наркотики, багато хлопців через це загинули, їх забрала та сама війна, яка для них не закінчилася. Я направив всю свою енергію на сім’ю, навчання, роботу. Під час навчання в інституті нафти і газу якийсь час був старостою групи. Діти народжувалися – всього маю четверо. Завжди працював на кількох роботах, бо пенсія спочатку була 65 рублів, а треба було годувати дітей. Коли нагородили орденом Червоної зірки, через десять років після поранення, то дали персональну пенсію – вдвічі більшу. Зараз повне жебрацтво продовжується. Лише недавно трохи підняли пенсії «афганцям», а раніше не знаю, як хлопці виживали. Але як ці пенсії збільшили? В однієї категорії відібрали, іншій – добавили. Хіба це правильно?».

Богдан СКАВРОН