Артем ЧАПАЙ: «В Україні, на відміну від сусідів, нема лизоблюдства перед владою»

  • Його життя нагадує пригодницький фільм. Може, навіть цілий серіал. Артем Чапай народився й виріс у Коломиї. Закінчив міську гімназію 1998 року. Вищу освіту спочатку отримував у Академії Служби безпеки України, проте покинув навчання під час протестів «Україна без Кучми». Згодом отримав ступінь бакалавра Києво-Могилянської академії. Навчаючись, працював вантажником, кур’єром, редактором дитячого журналу, перекладав фільми на телеканалі «Інтер», був репортером при МЗС. Півтора року «бомжував» Америкою: жив у «чорному» кварталі в Новому Орлеані після урагану Катріна, брав участь у заворушеннях у Мексиці, будував зруби «в лапу» в Гватемалі, копав котлован у Нікарагуа. Потрапив під арешт на Кубі за підозрою в шпигунстві. За результатами цієї тривалої подорожі написав свою першу книгу «Авантюра», що вийшла друком у 2008 році.

    Друга книжка «В пошуках України. Подорож з Мамайотою» стала результатом кількамісячних мандрів Ненькою. 2011 року ця книга потрапила до фіналу конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі».

    «Галицький кореспондент» говорив з Артемом про революційну романтику, пошуки України й про те, що українців єднає.

    – Якось раптом ні сіло ні впало одного дня ти рвонув аж на другий бік планети. Що ж мало так вдарити в голову?

    Просто випала добра нагода. Я б, може, й раніше рвонув, якби була можливість. Кілька разів був поривався – наприклад, у Монголію – але завжди не було грошей. А тут познайомився з однією українською емігранткою – ми працювали над одним проектом разом. Вона й розповіла, що з друзями збирається поїхати зі США на південь у мандри. Я давай пускати слину, а вона така: “Так давай з нами.” Ну я й поїхав. Напозичав грошей у п’яти чи шести знайомих – сам тоді був студентом, грошей не було навіть на квиток – і рвонув.

    – Чи стало це певним порогом у твоєму житті – поділило його на «до» і «після»? І наскільки це тебе змінило?

    Безумовно. Власне, я й сам досі ділю своє життя на “до” тих півторарічних мандрів – і “після” них. Я думаю, вони мене сформували, ці мандри. Звісно, зміни є завжди – але в подорожі час дуже пришвидшується. Ти щодня стикаєшся з різними ситуаціями, сильніше відчуваєш добро стосовно себе, чутливіший до несправедливості, яку помічаєш у світі. Скажімо, до мандрів я не особливо замислювався над тим, як одні з народження жирують, а інші гарують усе життя і залишаються бідними. За подорож я надивився на це, ночуючи у людей, будучи у них у гостях, і відтоді це для мене дуже важлива річ. Це як один із прикладів зміни у світогляді.

    – Я так зрозумів, що твої ліві погляди сформувались після революційної Латинської Америки. Там справді саме повітря насичене революціями, чи це, все ж таки, міф?

    Там країни всі різні. Але так – мені пощастило бачити не тільки оцю нерівність (у Мексиці багато бездомних і голодних – і водночас Карлос Слім, монополіст на комунікації й найбагатша людина на планеті). У 2006 році якраз було велике піднесення – сапатисти з відомим субкоманданте Маркосом саме були у столиці. Під містом відбувалися протести, коли у селян забрали землю під забудову. А в штаті Оахака взагалі місцеве населення захопило владу й кілька місяців не допускало державних представників. Але, мабуть, це ще й мій стан на той час. Скажімо, в 2011 ми з дружиною три місяці жили в Мехіко – і такого я вже не відчував. У нас в Україні, до речі, й особливо в моїй рідній Івано-Франківській області, коли чують слово «лівий», то реагують, як бик на червону ганчірку. А це в наш час – я виріс уже після розвалу совка – нічого спільного з совком більше не має. Просто чутливість до нерівності й бажання з нею боротись. У жодному разі не повертатися в совок! Для мене прикладом стала радше Латинська Америка і сучасність, а не якесь минуле.

    – Ти подорожував по-справжньому, не по турпутівці: чорні квартали Нью-Орлеану, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Нікарагуа, Куба… Які головні небезпеки для мандрівника в тих краях?

    Насправді в 90-х на Троєщині чи на Борщагівці в Києві було небезпечніше, ніж там, де я подорожував у 2006-2007 роках. От, скажімо, 9th Ward – чорний квартал Нового Орлеану. В певний час, між наїздами студентів під час канікул, там залишалося всього троє білих. Але ніхто нас не чіпав – бо ставилися відповідно до того, як ми поводилися. При тому, що одного разу я ледь не побився з одним місцевим, а коли він почав кричати “ти, білий, приїхав у мій район”, я у відповідь закричав, що “отак і наші расисти кажуть!” Нічого, помирилися, випили разом, попустилися. Кажуть, що в Сальвадорі й Гондурасі небезпечні банди, але, здається, їхнє насильство спрямовується більше на місцевих. Мене ніхто не чіпав. Те саме у “наркорайонах» Мексики – вони там між собою ковбасяться, я на собі нічого не відчував. І це зрозуміло – бо потерпають ті, хто так чи інакше замішаний у відповідні незаконні справи: члени банд, продажні копи (й чесні теж), родичі. А з іноземця, який бомжує з порожнім рюкзаком і без грошей, який хосен? Взагалі, отак їздити – не турмісцями і готелями, а поміж місцевих, якомога тісніше з ними спілкуючись, – значно цікавіше. Це вже не зовсім туризм, пізнання цікавинок, а пізнання життя, ну, і нудно ніколи не буває – хай часом пригоди й неприємні. Як-от, коли нас на Кубі посадили за ґрати, а потім депортували за те, що їздили “несанкціоновано”, не по-туристичному.

  • – От що спільного між нами, українцями, і людьми з другого боку планети, а що ніколи не співпаде?

    Українці мені здалися схожими на латиноамериканців. По-перше, дуже легко вийти на контакт, ну от як у нас у плацкарті тобі починають про сім’ю-біографію-мрії розповідати. Скажімо, у США було не так просто розговорити сторонніх людей, щоб ті розказали про себе, а не просто по ділу чи поверхово. По-друге, українці, як і латиноамериканці, легше довіряють іншим і допомагають іншим – і за це я обожнюю як наших, так і людей “з тамтого боку планети”. Знову ж, у США, коли ми розкладали намет у парку серед містечка, на нас викликали шерифа. Таке було кілька разів. У Латинській Америці з тебе приколюються, але ніхто й не думає кликати владу. І по-третє, це суперечлива річ, але мені подобається наше “ех, якось воно буде”. І це саме у латиноамериканців. Здоровий пофігізм, коли треба. А от чим ми відрізняємося – вони більше борються за свої справжні потреби, частіше страйкують, виходять на вулиці. Це я теж про латиноамериканців. Бо від північних американців ми відрізняємося сильно і в більшій кількості речей.

    – До речі, як думаєш, в нас ще вийдуть на вулиці, чи це вже все?

    Ну, в нас офігенно вийшли на вулиці у 2004-му, але ж то було за дядю, в якому всі потім розчарувалися. Я думаю, ще вийдуть, але вже за себе. Моя жінка, між іншим, відстежує протести в Україні (вона соціолог). Так от, їх немало. Тільки, на жаль, багато з них – за якісь кам’яні пам’ятники тощо, а не за сьогоднішні свої права. І багато з них – під проводом як не однієї, то іншої партії. Я думаю, що дійдемо й до того, щоб боротися за себе, а не за тих, хто хоче на вибори (сміється). Ніколи не буде “це вже все”, бо ж є отой Франковий “вічний революціонер – дух, що тіло пре до бою”.

    – Щось я не бачу того духа, але то таке… Сапата, Че, субкоманданте Маркос, Фідель нарешті – великі харизмати і водночас диктаторські режими. Тебе на Кубі навіть арештували – і де та прекрасна ліва романтика?

    Бачиш, як тільки “ліве” стає авторитарним, я за те, щоб посилати його якнайдалі, більше за будь-кого нелівого. І річ не в романтиці чи ідеалізмі. Навпаки, в чутливості до несправедливості, а в цьому романтичного мало. На пальцях: коли я бачу, як дядько Василь по 12 годин гарує на будові, сеньйор Хосе цілими днями махає мачете на кавовій плантації – й отримує за це мізерну зарплату, а потім я бачу, як дядько Рінат або сеньйор Карлос заробляє мільярди – і він не працює в мільярди разів більше за Василя чи Хосе, то це вкурвлює.

    – Наступна книжка – “Подорож з Мамайотою в пошуках України”. Мамайота – кличка твого мотоцикла. Ти до речей ставишся як до живих? Це береже тебе в подорожах, чи як?

    Здається, більшість мотоциклістів дають своїм «коням» імена – бо це ж таки кінь, він і є живий. Ім’я «Мамайота» – це данина Лесю Подерв’янському, ну про це в книжці достатньо пояснено. Думаю, береже в подорожах те, що в цей час намагаюсь налаштуватися позитивно до інших людей – і вони це відчувають і ставляться до мене відповідно. Спрацьовує в усіх випадках, окрім як з посадовими особами: на кубинських тюремників або наших даішників не діє.

    – Твої мандри Україною оминули великі міста. Добра тактика, як на мене. То яка вона, Україна, де з одного боку Макіївка, а з другого Стрий? Щось її зв’язує ще докупи?

    Та ж багато всього єднає! Мені здається, якраз уявлення про “розділеність” – це якийсь міф, який посилюють особливо перед виборами. Скажімо, всі далекобійники, з якими я розмовляв, – а вони їздять багато – кажуть щось на кшталт, цитую: “Украинцы – они бл…ь и в Африке украинцы. А эти пи…сы наверху начинают нас делить”. Або аналогічне українською мовою. Це добре, що зараз обрали Фьодорича – для єдності України, ггг… Зараз він єднає Україну ненавистю до себе. Коли говориш зі звичайними людьми, то їх і там, і сям турбують схожі речі: бабусь – пенсія, заробітчан – їхні діти, за якими вони скучили, студентів – як здати сесію без хабара, водіїв – як проїхати повз даішника. І у нас – на відміну від, кхм, сусідів – нема лизоблюдства перед владою. Ані під Стриєм, ані під Макіївкою.

    Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!