Примара промисловості

  •  

    На території колишніх промислових гігантів Івано-Франківська мешканці приміських сіл збирають яблука, шукають гриби і розбирають занедбані під’їзні колії на брухт.

     

     

    «Буде меморіал?» – сумно зауважив якийсь перехожий, коли журналіст “Галицького кореспондента” з інтересом фотографував закинуту будівлю івано-франківського «Пресмашу» з обшарпаними стінами та вибитими вікнами. Гіркота в його голосі видавала у ньому когось із останніх робітників одного з тих промислових гігантів, які сорок років тому почали з’являтися на околиці Івано-Франківська, формуючи так звану Хриплинську промислову зону. “Автоливмаш”, “Пресмаш”, асфальтний завод, комбінат хлібопродуктів – всі ці підприємства давали роботу тисячам людей. Для автоливмашівців було збудовано цілий житловий мікрорайон, до промзони до глибокої ночі курсували автобуси, бо підприємства працювали в три зміни. Тепер тут – пустка.

    За хвилину мій випадковий співрозмовник знову повернувся до мене, вигулькнувши із химерного сплетіння яблунь і туй, якими поросли заводські алеї. “Ви не знаєте, де можна продати старий «Зеніт»? – раптом спитав він. – Зараз усі перейшли на цифрову техніку, а мені його не хочеться просто так викидати”.

    Ці промислові руїни на околиці Івано-Франківська нагадують власне такий старий «Зеніт», який викинути важко і продати вже майже неможливо. Вони так само залишилися в спадок місту, як його ностальгійне минуле, за яким болить і яке досі не відпускає.

     

    Радянський гігантизм

     

    Сорок років тому у 1972 році на болотистих землях приміського Хриплина розпочалися будівельні роботи, екскаватори вибирали тисячі кубометрів ґрунту, щоб дістатися до так званої “сивої” глини – надійної основи для гігантських будівель нових підприємств. Спорудження заводу “Автоливмаш” –  унікального в той час для Радянського Союзу підприємства, на якому випускали автоматизовані механічні лінії (здебільшого для заводів оборонної промисловості) – велася з типовим радянським розмахом. До промислової зони від станції Хриплин прокладали залізничну вітку. На території заводу споруджували десятки цехів, які під одним дахом займали площу сотень тисяч квадратних метрів. Поруч зводили лабораторний корпус, обладнаний для проведення випробувань в умовах, наближених до ливарного виробництва, шестиповерхову будівлю конструкторського бюро, яке мало статус наукового інституту, двоповерхову їдальню, в якій за півтори години обідало до трьох тисяч осіб, ще одну шестиповерхівку для дирекції, обчислювального центру, побутових служб, бібліотеки.

    Старі працівники “Автоливмашу” розповідають, що на адресу заводської бібліотеки свого часу передплачували десятки закордонних технічних журналів, для роботи з якими залучали перекладачів із півтора десятка мов. Для вивчення світового досвіду роботи на франківський завод закупили близько сорока іноземних автоматизованих ліній з експлуатаційною документацією, з яких відібрали сім найперспективніших, які лягли в основу майбутніх розробок “автоливмашівців”.

    “У той час Радянський Союз сильно відставав у виготовленні різних заготовок – штампованих, литих, зварювальних, – розповідав журналістові “ГК” заступник директора “Автоливмашу”, 67-річний Ярослав Васильчишин, який працює на підприємстві від часу його створення. – У нас їх все ще робили старим дідівським способом, а треба було поставити справу на серійне виробництво. Завод “Пресмаш” був призначений для виготовлення пресів для випуску штампованої заготовки, а наше підприємство випускало обладнання для литої заготовки. Наприклад, ми розробили лінію, на якій можна було виготовити двошарову цистерну для перевезення кислоти – з металу, який тримав форму, і нержавійки, яку не роз’їдала кислота. Хоча технологія зварювання таких металів різна, виготовити таке устаткування не було для нас складним завданням. Причому ми робили лінії дуже простими в користуванні, щоб на них могли працювати навіть люди з восьмикласною освітою. Часто вони застосовувалися на важкому, шкідливому виробництві, де працювали засуджені до “хімії”.

    За словами Ярослава Васильчишина, всього за час існування “Автоливмашу” було розроблено та впроваджено у виробництво 135 різних механізованих ліній. Частина з них була призначена для країн так званої соціалістичної співдружності – Куби, Монголії, для африканських друзів СРСР Єгипту та Алжиру. Три автоматизовані лінії працювали на підприємствах, які випускали устаткування для освоєння космосу. Найбільше ж замовлень було від оборонно-промислового комплексу – у той час йшла “холодна війна” з Америкою і тривала гонка озброєнь.

    На українські підприємства припадало не більше 5 відсотків від усіх замовлень, які виконував у старі часи “Автоливмаш”. Поза тим, практично на всіх великих підприємствах Дніпропетровська, Донецька, Луганська ще й досі застосовують івано-франківське устаткування. “Недавно прислали з Керчі замовлення на запчастини для нашої лінії, вона їм 32 роки уже прослужила, тепер, кажуть, треба дещо замінити, зносилося, – розповідав Ярослав Васильчишин. – Може, нам треба було тоді не таке надійне обладнання робити, щоб замовлення були частіше?”

     

    Поділяй і ґаздуй

     

    В середині вісімдесятих років гігантські, як для Івано-Франківська, заводи “Автоливмаш” та “Пресмаш” злилися в єдине виробниче об’єднання “Карпатпресмаш” – насправді колосальне підприємство, на якому працювало понад шість з половиною тисяч працівників. Але через таке об’єднання, як кажуть автоливмашівські старожили, довелося значно збільшити персонал адміністрації, оскільки підприємство набуло іншого статусу і в штатному розписі були запроваджені нові одиниці. Про це об’єднання дотепер нагадує пам’ятний хрест, встановлений навпроти пресмашівського адмінкорпусу “в пам’ять працівників ВО “Карпатпресмаш”, як пише на меморіальній табличці.   

    Згодом, нібито для порятунку промислового гіганта, який в умовах горбачовської політики роззброєння втратив значну частину замовлень від військово-промислового комплексу, управлінці від економіки вдалися до нової крайності – підприємство почали подрібнювати, виокремлюючи його підрозділи в самостійні структури зі своїм банківським рахунком, керівником, планами і перспективами. В результаті деякі підрозділи зовсім занепали. Причина, кажуть, в тому, що не кожен начальник цеху міг бути добрим директором заводу, працювати з людьми на іншому рівні.

    До речі, серед усіх автоливмашівських директорів з найбільшою повагою дотепер згадують першого керівника підприємства – В. Понятенка. Кажуть, у нього були дуже своєрідні, але дуже дієві методи керівництва. Якось, побачивши купу сміття між адмінкорпусом і цехами, він викликав свого заступника з побутових питань і попросив його, доволі огрядного чоловіка, через ту купу… акуратно перенести. Сказав, що боїться замаститися, і попросив далеко від купи не відходити, бо через півгодини буде повертатися з цехів, тож носильник йому ще знадобиться. Через 20 хвилин від сміття не лишилося й сліду…

    На час, коли Україна здобула незалежність, велике промислове об’єднання розпалося на два десятки дрібніших підприємств. Частина з них перейшла у приватні руки. Як кажуть тутешні старожили, спершу розвалили завод, а потім розвалили країну…

     

    Ентузіасти на руїнах

    Як запевняв заступник директора “Автоливмашу” Ярослав Васильчишин, на заводі досі збережене все обладнання для того, щоб виконувати ті замовлення, на які дотепер є попит.

    “Ми продали тільки декілька станків, які при сучасних обсягах замовлень нам не потрібні, – розповідав він. – Але працює всього 110 чоловік. Разом з охороною. Вночі особливо треба територію охороняти, бо внаджуються злодії, метал шукають. Ми навіть ловили людей, які крали на ливарній дільниці мідь з електропечі, але брухт міді дешевий – 50 гривень за кілограм, то їх навіть не судили за крадіжку, дали тільки адмінштраф”.

  • Охорона тут справді необхідна. Злодії цуплять вже навіть під’їзну колію до тутешніх підприємств, виколупуючи із зарослого кущами залізничного насипу металеві рейки.

    Пильність окремих охоронців вразила аж занадто. Один із них, проїжджаючи на велосипеді, завантаженому мішком яблук, повз журналіста “ГК”, грізно заборонив фотографувати одну з прохідних на “Пресмаші”, оскільки це охоронювана зона. “А яблука звідки, дядьку?” – спитав я йому вслід. “З охоронюваної зони”, – неприховано відповів той.

    Зрештою, серед густо насаджених дерев біля “Автоливмашу” місцеві робітники навіть ходять збирати гриби…

     

    Богдан СКВАВРОН


     

     

     

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!