У кожному місті є такі місця — кафе, магазини, ресторани, яким вдається роками не змінюватись, зберігаючи дорогоцінні спогади дитинства чи юності. У таких закладах досі живе шарм епохи, в даному разі радянської, бо жодного закладу з часів Австро-Угорщини чи Польщі в Івано-Франківську, на жаль, не збереглося. Українці цю епоху мають безліч підстав ненавидіти. Але є речі, завдяки яким її згадують з теплом і любов’ю. Скажімо — пиріжки.

 

 

В Івано-Франківську, мабуть, немає такої людини, яка б не побувала у кафе “Пиріжкова” навпроти пошти. За півстоліття, відколи воно існує, тут майже нічого не змінилося. Такі ж смачні пиріжки, улюблена ще з радянського садочка кава з молоком, дерев’яні панелі на стінах “а-ля Гуцульщина” і черга – від дверей. Як завжди, повно школярів, дітлахів із мамами, вагітних, студентів та пенсіонерів, для яких слойка з кавою — розкішний, як на їхню пенсію, десерт.

Дивовижно, але за лядою “Пиріжкової” сьогодні та сама жінка, яку я пам’ятаю ще з дитинства. Я дуже любила тут слойки з повидлом і каву з молоком. А ще — роздивлятися вазонки у вікні сусідньої не менш старої “Оптики”. Один із них, триметровий молочай, за яким я спостерігала, відколи він був мого “шкільного” зросту, тепер чомусь живе на підвіконні у “Пиріжковій”, а давня «Оптика» виблискує люксусовим євроремонтом і холодним неоновим світлом.

Понеділок, обідня пора. Замовляю каву з молоком. Черга швидко рухається, але її хвіст і далі надворі. Сива продавщиця вже помітно втомлена, але до всіх дуже люб’язна. На  прохання знайти хвилинку і поділитись спогадами про кафе якось злякано відмовляється. Каже: “Язик мій — ворог мій”. От тобі й ностальгія за СРСР. Вирішую почекати.

Кава з молоком феноменально не змінює смаку. Майже усі відвідувачі її беруть. Старше подружжя також прийшло попити кави. Відпиваючи по ковтку майже синхронно, кладуть горнята на стіл і тримаються за руки. Мовчать. П’ють дуже повільно. На них недоброзичливо зиркають молодші, бо сісти вже немає де. Злі погляди кидають також у бік кількох студентів, які вже доїли пиріжки, але розклали на столі підручники і конспекти. Неподалік від них обідає ціла сім’я: мама, тато і троє дітей. Четверте поруч у візочку. На столі кілька тарілок з булочками. За сусідній столик сідає молода мама з двома дівчатками школярками. Також п’ють каву і їдять слойки. Прошу дозволу їх сфотографувати. “Я сюди ходила, ще як вагітна була. Дуже любила ці пиріжки і цю каву, а тепер Уляну і Настю за вуха не можу відтягнути”, – каже франківчанка Ауріка.

Врешті старшу продавщицю змінює молодша. Біжу за жіночкою вглиб кафе. Вона вже не така сувора, каже, трохи втомилась, багато людей. Її звати Галина Сергіївна Горіна. “Я тут з першого дня відкриття. Як сьогодні пам’ятаю, ми відкрились 1 травня 1967 року. Я ще тоді, правда, дівчинкою була”, – сміється жінка. Їй 67. Ціле життя пропрацювала у “Пиріжковій”. “Кожного дня йду на роботу і думаю: може, це вже останній раз? Може, завтра вже не піду? Все-таки важко 12 годин на ногах відтопати”.

Усі ці роки Галина Сергіївна  у рідному місті почувається “зіркою”. “До мене на вулиці постійно підходять люди і кажуть, що мене знають. Питають, чи я їх пам’ятаю. А як я їх можу пам’ятати, коли їх мами ще малими дітьми водили до нас на пиріжки, а тепер усі повиростали? Коли я прийшла сюди, у мене ще діти були малі, а тепер вже й внуки дорослі. Але мені ця робота дуже подобається. Два дні роблю, два дні вдома”.

Спочатку у кафе продавали тільки кілька видів пиріжків: з капустою, сиром і повидлом по 3, 6 та 7 копійок. Слойки з’явилися пізніше, коли кафе перейшло у колективну власність і на дешевих пиріжках важко стало робити бізнес. “Слойки були дорожчими – по 26 та 28 копійок. Ми тоді отримували на місяць 45-50 рублів”, – пригадує Галина Сергіївна.

 

Стільки часу минуло, чому ж не змінився смак кави і пиріжків? “Розкладка по ГОСТах не змінилася. Ми як дотримувалися ГОСТів 45 років тому, так і по цей день. Жодного разу не змінювали старої рецептури і технології. А в Союзі хімії ще не було”, – зауважує Галина Сергіївна. Жінка розповідає, що останніми роками до “Пиріжкової” приходить багато туристів. “Ті, що з Києва чи звідки їдуть на Буковель, дуже хвалять наші пиріжки, кажуть, що у столиці таких не знайдеш. Є гірші, є кращі, а саме таких — немає”.

Крім смачних і недорогих пиріжків, “Пиріжкова” має ще кілька «фішок». Декілька років тому жінки приходили сюди, щоб помилуватися на симпатичного продавця, який багатьом нагадував відомого голлівудського кіноактора, чи то Джорджа Клуні, чи Річарда Гіра. Приходили навіть ті, хто не любив пиріжків. Сьогодні за прилавком — сам шеф “Пиріжкової”. Його часто ставлять у приклад, мовляв, саме так і треба вести бізнес, виходити до людей, а не закриватись у кабінеті. Зрештою, “пиріжкових” у місті за півстоліття позакривалося чимало, а ця процвітає.

У вівторок застаємо шефа. Міцний кремезний чоловік у білому халаті й рукавичках. Схожий на Адреано Челентано. Швидко й вправно обслуговує, ще й встигає пожартувати. Піднімає настрій цілій черзі. За якийсь час шефа за прилавком змінює його “мама”, а насправді теща. “У нас сімейний бізнес, – каже власник “Пиріжкової” Григорій Гринишин. Я вважаю, що тільки так можна робити щось по-справжньому добре і з любов’ю”.

“Мама шефа” Стефанія Миколаївна Малик також працює у “Пиріжковій” з дня її відкриття. Усі пиріжки, пончики і слойки — її рук справа у буквальному розумінні. “Стефа Миколаївна розробляла і впроваджувала виробництво усіх без винятку виробів у нашому кафе. Вона — наш генератор ідей. Завдяки їй я тут працюю”, – каже вдячний зять. У сімейному бізнесі також його жінка, а красунчик-продавець — це швагро, який вже відкрив власну справу і продає пиріжки у маленькій “Пиріжковій” на вул. Шевченка.

Секрет успіху “Пиріжкової”, на думку пана Григорія, полягає в любові. “Якщо не любиш справу, то краще за неї не братися. А тут працюють лише ті, кому це діло до душі. Ми любимо пекти смачні пиріжки, тому суворо дотримуємося технології і ГОСТів, не даємо у тісто ніяких розпушувачів. Там лише борошно, цукор і маргарин. Клієнта не надуриш, він не буде їсти несмачне. Он у місті скільки подібних закладів закрилося, бо до них люди не йшли. Ми любимо наших клієнтів, бо не буде їх, не будемо потрібні і ми. Кожен працівник у нас знає “золоте правило”, що ми для клієнта, а не клієнт для нас”.

Правило таки діє. Щодня франківчани з’їдають тут не менше тисячі пиріжків.

Григорій Гринишин працює директором кафе з 1993 року, коли створилося ТзОВ кафе “Пиріжкова”. Раніше “Пиріжкова” належала до мережі громадського харчування ресторану “Київ”. У часи перебудови колектив об’єднався і взяв кафе у колективну власність.

“Цього літа до нас заходили люди, які 30 років тому виїхали в Америку та Канаду. Вони були розчулені, що кафе і далі стоїть на тому ж місці і майже нічого не змінилося, згадували юність. Ми намагалися нічого особливо не змінювати відтоді. Навіть інтер’єр особливо не чіпали, бо людям він подобається, – каже пан Григорій. – Є у ньому якась душа”.

Триметровий молочай “Пиріжковій” подарували кілька років тому працівники старої “Оптики”, коли її зачиняли на ремонт. Новий власник розпорядився викинути усе старе. Вийшовши з кафе, зазирнули туди. Не було ані душі. У “Пиріжковій” черга закручувалась аж надвір.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА

 

Відгуки про «Пиріжкову» учасників спільноти «ГК» у мережі Фейсбук:

 

Алла Журава: То було якось так гарно і просто, що не можу забути. Якось увечері в неділю, 28 жовтня, у день виборів, зайшла в “Пиріжкову”, а там весела компанія старших чоловіків щось святкують. Серед них Михайло Мулик. Йому в той день виповнилось 92…

 

Liliya Levandovska:  Наскільки я знаю, самотні жіночки середнього віку ходили туди заради мужчини на касі. Я любила там какао:) Ну і всякі пиріжки – дешеві і смачні. І навіть не соромно іноземців молодих туди повести – автентика, істерн юроп:)

 

Ігор Панчишин: Це була якась глобальна мережа ППП  (пиріжкова проти пошти). Чомусь в більшості міст такі пиріжкові були “проти пошти”. Я маю багато спогадів в такій “дочірній” установі у Львові. Навіть знайшов фото старе (за Польщі), як там була філія агенції “Cunnard Line”, що влаштовувала плавання “Титаніком”. А в цих «Пиріжкових» все було добре, смачне, дешеве. На противагу сучасним монстрам фаст-фуду (де все не швидко, не смачно, дорого). Таке ж було в Чернівцях, в Хмельницькому… Хтось недавно нагадував, що жодної кнайпи 20-25 років не протрималось. Так от, якраз ця «Пиріжкова» тримається – найкращий доказ потрібності ідеї…

 

Андрій Микитин: Дуже гарний заклад. Я б цей заклад поставив як зразок малого бізнесу для всього міста. Я знаю власника, який сам працює у кухарському білому вбранні… Якби ми жили (як раніше) в Австрії, а не в Хахляндії, то такий заклад, напевне, мав би податкові пільги та навіть дотації… А так – тільки наша подяка!!!