Якби ми зараз сиділи у кав’ярні та вели бесіду про щось вагоме, для прикладу, про мораль та відповідальність, чи змогли б ви назвати імена тих, кого вважаєте моральними авторитетами для себе? Можливо, це були б імена батьків чи близьких вам людей, можливо, це навіть були б імена письменників чи інших діячів культури, дуже ймовірно, що ви б згадали про когось із духовенства. Однак, сумніваюсь, що довелося б почути бодай щось добре про бодай якогось українського політика.

Тут дуже доречними видаються мені слова єпископа Паризької єпархії УГКЦ – Владики Бориса (Ґудзяка) – виступ якого мав нагоду нещодавно послухати у стінах Українського католицького університету(УКУ): «Коли ми говоримо про моральне лідерство, то маємо на увазі власне покликання і власне служіння, а отже повинні говорити про кризу лідерства, як такого, чи навіть кризу довіри».

Чому я розпочав свій допис у колонку з кав’ярні? Передовсім тому, що саме у таких маленьких і локальних місцях часто можу зустріти багатьох знайомих, людей із різних сфер, як культури, так і бізнесу, журналістів, часто навіть молодих людей, які приходять сюди по дорозі з університету. Буває, бачу й місцевих політиків, хоча рідко. Їхні дороги з «малими українцями» розходяться. Не багатьом хочеться наткнутися на своїх виборців десь за межами кабінету, бо хто його знає, як така зустріч складеться. Кав’ярні перетворюються на майданчики діалогу. А для політика розмова може закінчитись і діями, коли до слів додати бажання…

Однак, повернімося до теми моралі та відповідальності. Перша знаходиться у кризовому стані, бо формуванням української культури займатися хочеться одиницям сподвижників, то й нічого скаржитись на сміття, яке бачите у парку. Якщо у когось не було бажання донести його до урни, можливо, воно знайдеться у вас? Але тут вже про відповідальність, оскільки перша без другої неможлива. Мав недавно приємне знайомство та розмову з одним поляком. Колись він був активним членом опозиційного руху в Польщі, лідером кількох неурядових організацій, а зараз очолює Фонд «Солідарність».  «25 років тому Польща була чемпіоном світу… по протестах. Але ми зрозуміли, що наше вміння “бути проти” більше немає сенсу – прийшов час брати відповідальність», – каже поляк, пригадуючи 1980-ті роки.

Я багато читав про опозиційний рух у Польщі після повернення з Варшави, і досі питаю себе: «Хіба серед руху було багато моральних лідерів, які об’єднали суспільство проти комуністичної влади?». І сам того не очікуючи, отримую відповідь, від пана Кшиштофа Становскі. Він під час свого виступу в УКУ говорив про роль католицької церкви, цитуючи слова Папи Івана Павла II:
«Солідарність – це коли людина з вулиці для тебе така ж важлива, як і члени твоєї родини».

Чудово, думаю, в українців теж найвищий рівень довіри саме до церкви. От тільки вона у нас розділена, а отже, й лідерів більше. Але сам факт такої довіри до церкви (більше 60 %) вражає. Для порівняння, наступними за рівнем довіри у суспільства є ЗМІ (40 %) та громадські організації (27 %). А як же тоді бути з довірою людей до політиків? Чи вона не варта того, щоб докласти зусиль? Хоча, насправді, значно важливішою проблемою  є довіра українців один до одного. Тут слушними будуть слова Владики Бориса (Ґудзяка): «Ми до великої міри живемо у світі, що творить рейтинги. Конкурентність є необхідною, з одного боку, але відсутність досконалої моральної постави є приводом до того, що конкуренція принижує багатьох осіб. Людські стосунки ламаються».

Невдачі одних та успіхи інших. Ми нерідко не тільки спостерігаємо таке, але й самі можемо потрапити у подібну ситуацію. І тільки від того, наскільки міцним є наш дух та цінності, залежатимуть наслідки.

Можливо, ми, справді, не завжди правильно розуміємо слово «жертва», сприймаємо його, як якусь кривду собі, однак кожне зерно повинно спочатку впасти, щоб прорости.

Мені видається, що ключем до єднання й довіри є діалог. Добра серйозна розмова за кавою не менш важлива, ніж вуличний протест. Ключем до порозуміння повинні стати бажання українців не тільки вільно говорити про свої переконання, але вміння слухати і почути ближнього.

Тарас Малий, політолог,

громадський активіст