Дівчина із рідкісним генетичним захворюванням малює картини і пише вірші

У своїх 29 років Христина Паршенцева із міста Долини пережила вже 9 переломів ніг. Вона ніколи не гуляє містом, але вдома самостійно вчиться їздити на велосипеді; у неї немає відданих друзів, але вона піклується про п’ятьох котів; вона ніколи не ходила до школи, але навчилась грамоті і пише вірші. А ще – мріє продати свої картини, щоб заробити грошей на операцію, бо найбільший її страх – сісти в інвалідний візок.

Христина з мамою мешкає у невеликому приватному будинку на околиці міста. Хата старенька, але загалом не вирізняється з-поміж інших. На порозі – великий рудий кіт.

«Це сусідський, – одразу пояснює Христина. – Мої усі сіренькі. Їх у нас п’ятеро живе. Це мої улюблені друзі». Коти й справді, наче члени цієї сім’ї: то до господинь туляться, то жваво по кімнатах гасають, то надвір поглядають.

Христина з мамою Лідією нині живуть одні. Бабуся, з якою завжди тримали чимале господарство (кози, кури, кролики) та засаджували невеликі городи, померла понад 10 років тому. Відтоді і без того несолодке життя жінок стало ще важчим. Пані Лідія – інвалід з дитинства, але три роки тому після перелому ноги так і не змогла підвестися. Нині вона не ходить узагалі. Христині, з її вродженою генетичною недугою, пересуватися також важко, але вона не втрачає надії, що зможе це виправити.

«До двох років вона ходила і навіть бігала, – розповідає про доньку пані Лідія. – А потім почалися переломи. Спочатку один, потім інший, за ними ще і ще… Якщо спершу нам лікарі казали, що вона це переросте, то згодом стало зрозуміло, що не все так просто. Але грошей на дорогі операції ми не мали, тому накладали гіпс та лікувались, як могли. Ми і зараз шукаємо лікарів, торік були на консультаціях у Львові, Києві та Харкові. Медики кажуть, що лікувати можна, дають надію, але все впирається у дуже великі кошти – 700-800 тисяч гривень. З наших пенсій назбирати таку суму просто нереально».

Нині ноги у Христини дуже викривлені, зростом вона – просто крихітка. При ходьбі постійно відчуває біль, тому на вулицю практично не виходить. Якщо кудись треба, то хіба їде на таксі. Раз на місяць вона їздить у магазин за продуктами. Решту часу дівчина вправно порається у хаті, допомагає мамі. Не перебрала на себе хіба що кулінарних обов’язків. Готує пані Лідія.

До минулої осені в їхній хаті не було навіть теплої води. Тож тепер жінки не надякуються місцевій владі та благодійникам, які допомогли провести воду. Чекають і на обіцяну їм ванну. Хата – газифікована, кілька років тому її навіть вдалося перекрити. Пані Лідія розповідає, що мріяла про зелений дах: «Старий дах так протікав, що жити вже в таких умовах не можна було далі. Я дуже хвилювалася, де взяти гроші. Не одну ніч про це думала. А одного разу мені наснилася мама. Дуже добре пам’ятаю той сон, бо мама сказала мені не хвилюватися, буде в мене зелений дах. За невеликий час після цього знайшлися люди, які нам допомогли. Ще кілька тисяч гривень ми дозичили самі, потім з пенсії віддавали, але хату перекрили».

У Христини ціла колекція дрібних іграшок. У хаті стоять і два невеликі велосипеди. Дівчина самостійно вчиться на них їздити. Самотужки опанувала й комп’ютер. Усе б нічого, але якщо не лікуватися, вона має всі шанси назавжди сісти в інвалідний візок. Це, каже, буде найстрашнішим. Адже тоді вони з мамою стануть зовсім безпорадними.

Двічі на тиждень до родини Паршенцевих навідується соціальна працівниця. Заходить і листоноша, яка щоразу приносить свіжу пресу. З рідних – нікого. Єдина сестра пані Лідії давно виїхала за кордон та обірвала зв’язок… Оскільки друзів у Христини немає, вона знаходить розраду в малюванні. Спершу, каже, малювала олівцями: сніг, природу, якихось тваринок. Мама одразу поправляє: «Перша картина, яку вона ще маленькою намалювала, була просто неймовірна якась. Це був хлопчик з коровою. Я вже тоді побачила, що в неї талант».

«Я найбільше люблю малювати ікони, – зізнається дівчина. – Читаю Біблію, дивлюся фільми про святих. З них і черпаю натхнення. Улюблена картина – зображення святої Варвари. Я зобразила її вже в новому світі, і на коні. Я собі так уявила, бо вірю, що той новий світ уже скоро настане».

Нині у Христини зо дві сотні різноманітних картин. Зберігає їх удома, частину – роздаровує. На полотна і фарби дівчина витрачає добру частину своєї пенсії, але грошей не шкодує. Якби могла продати хоч частину своїх робіт та заробити собі на операцію, була б дуже щасливою. Але наразі її творчість ще не знайшли свого поціновувача. Про свій поетичний доробок прикарпатка також розповідає дуже скромно. Віршує часто, списала вже кільканадцять записників. Вірші допомагають відволіктися від буденності, побачити світ іншим, пережити важкі моменти, часом – забути про біль та самотність…

Життя постійно дарує Христині нові випробування. Але вона неймовірно щира та відкрита, прагне спілкування і нових знань. Хтось інший в її ситуації давно опустив би руки, а вона – дивиться у майбутнє зі щирою посмішкою, неймовірним оптимізмом та з непереборною вірою у справжню дружбу, щастя і власне диво.

Тетяна КІНДЮХ

Картковий рахунок для допомоги: 5168 7573 5410 9060 (Паршенцева Христина Валеріївна) – спец. рахунок на лікування. Для бажаючих відвідати Христину чи поговорити з нею особисто, номер тел. дівчини: 066-602-81-88