Вперше в житті я летіла літаком, коли мені було два роки. Я, звісно, цього не пам’ятаю, але мені стільки разів переповіли цю сімейну історію, що знаю її до найменших подробиць.

Отож, летіли ми з Івано-Франківська до Запоріжжя. Бо звідтіля годинку – і ми в моєї бабці. А якщо поїздом, то понад добу. От ми і полетіли. 

Спершу все було прекрасно. Я гралася, веселилась і навіть заснула. Мама не знала, що дітей треба обов’язково розбудити, коли літак іде на посадку. А стюардеса якось не помітила. Словом, прокинулась я з закладеними вухами, в шоці від того, що відбувається, і волала так, що, порушуючи всі правила техніки безпеки, коли літак нарешті спинився, спершу з нього винесли мене, а тоді вже все решта. Щойно ступивши на святу землю, я заявила, що більше в цьому противному літаку не полечу. І не літала. Довгих 35 років не літала. Аж от…

Аж от чоловік вирішив зробити сюрприз і влаштувати вихідні у Стамбулі. Я морально готувалась до цього польоту майже цілий тиждень. Перепитувала: “Може, таки не полетимо, га?” Світобудовонька почула мої благання – рейс скасували через нельотну погоду. Моєму щастю не було меж! “От бачиш, бачиш? Я ж казала!” Але чоловік був невблаганний. За два тижні ми таки полетіли. Цього разу я не мала часу морально готуватись і “вмирати” увесь день перед вильотом. Якось не до того було, мала інші емоційно виснажливі клопоти. Згадала, що мені страшно, у переході до літака. Його, мабуть, спеціально роблять без вікон і вузьким та низьким, як апендикс, щоб такі істерички, як я, не мали навіть шансу звідти втекти! Боже, як же це страшно! 

Турецькі авіалінії (ні, у жодному разі не реклама, до того часу я літала лише радянськими, порівняти не маю з чим) – чудесні. На вході усміхнені стюардеси (ага, через маску зуби блищать) вручають пакетик з масками і вологими серветками та бажають приємного польоту. Ага, щоб вам так приємно було, як ото мені зараз. Ще 15 хвилин до зльоту робот розказуватиме купу всіляких приємностей турецькою. Потім – англійською. Оптимістичним таким, бадьореньким голосом. З мультиками, в яких гарні усміхнені люди виймають з-під сидіння рятівні жилети і надувають їх легким невимушеним рухом, одягають кисневі маски “спершу собі, потім дитині”, не розстібають паски безпеки, поки не погасне спеціальна лампочка. От скажіть, це треба так лякати і без того перелякану мене? Я й так не розстібну того паска. І з переляку помру раніше, ніж мене зможе врятувати ваш жилет. 

Потім знову щось розказував уже не робот. Теж турецькою та англійською. Втім, англійською він говорив так, що краще б не говорив, бо майже нічого не було чутно. Тож його цінної інформації я отримала мало. Мабуть, це й на краще. Хоча він намагався сказати важливі речі – перевести телефони в режим польоту, закрити столики, відкрити шторки та пристебнути ремені. Стюардеси на борту люб’язні, але невблаганні. Вони все тобі закриють, відкриють, конфіскують, всадять на місце, пристебнуть і змусять натягнути ту триклятущу маску на ніс. Звірі, а не стюардеси. 

В літаку є чудесний гаджет – екран, на якому можна дивитися фільми, слухати музику та грати в ігри під час польоту. Для найсміливіших – можна відстежувати, де зараз знаходиться літак, на якій висоті він летить, скільки часу до приземлення. Одразу скажу, ця атракція не для мене. Мені краще не думати про те, що до землі зараз десять тисяч метрів. Можна подумати, якби було дві, мені б від того стало легше. 

Пан на сидінні через прохід за час до зльоту встиг п’ять разів подзвонити абоненту “моє кохане сонечко”, попрощатися, привітатися, запевнити в коханні і ще раз попрощатися, і ще раз запевнити в коханні, про всяк випадок. Потім пан вирішив молитися. “Гарне рішення”, – подумала я. Молитися – це взагалі гарна ідея. У всіх незрозумілих ситуаціях. Я вирішила зробити так само. Допомогло. Правда! 

Я обрала дуже страшне кіно на своєму екрані. Ну, бо краще вже боятися кіна, ніж польоту. Скажу вам, це була правильна тактика. На якийсь час я майже відволіклась. І все одно це була найдовша година в моєму житті! 

Якоїсь миті літак хитнуло (в жовтих маршрутках хитає сильніше). Панночка, яка сиділа поруч зі мною, не знайшла нічого кращого, ніж вхопити мене за руку і заверещати. Це вже треба витягати жилет і вдягати кисневу маску чи ще рано? Ми подивились одна на одну і дурнувато розреготались. Дійсно смішно. Врахуйте, верещала не я. Аж горджусь собою. 

І найважливіше після приземлення – не знепритомніти від щастя на трапі літака, що от вона – земля. Хай і не рідна. І потім не знепритомніти ще раз від думки, що це ж ще назад отак треба буде. 

Стамбул – місто чудес та контрастів! Але про це іншим разом. Там я остаточно зрозуміла, що найкращий для мене вид транспорту – це мої дві ноги. Але йти пішки додому чоловік категорично відмовився. Довелося таки летіти. 

На зворотному шляху все було так само страшно. І година здавалась ще довшою. І найнеприємніше враження від прильоту в львівський аеропорт – закритий туалет при виході. Звісно ж, навіщо пасажирам, які щойно з літака і попереду в них черга на паспортний контроль та пошуки багажу, туалет? Не потерплять чи що? Велкам ту Юкрейн, піпли…