А ви завжди чуєте своїх рідних? Чому питаю? Бо це важливо. Бо якщо сьогодні ви їх не чуєте, вони підуть розмовляти туди, де їх слухатимуть. Хай і не чуючи, але вдало роблячи вигляд. Так, слухати і чути – то різні речі. Зараз розкажу.

Мені було тринадцять. Знаєте, то такий чудовий і водночас складний період. Коли ще не заіскрило, а вже горить. От саме тоді ми з мамою десь там не почулися. Ну, буває. У всіх інколи буває. Кожен проживає це по-різному. А мені трапилась шкільна подружка. Подружці можна сказати все, що мамі не скажеш, пожалітися, поплакатися. Вона виявилась із тих, що слухають. І не тільки вона, але і її мама. Подружка наче ненароком запросила в гості, а там – пішло-поїхало: брошурки, журнальчики, книжечки, ходіння на молитовні зустрічі…

За якимось чином зекономлені гроші я купила Біблію. Вона досі в мене є – та Біблія, з відміченими «правильними» цитатами і все таке. Варто сказати, що ніколи до того і ніколи після я не читала її так багато, як в той період. Моїм релігійним вихованням займалася бабуся. Воно зводилося до знання напам’ять «Отче наш» та «Богородице Діво», ходінням до церкви у період перебування в селі на канікулах і періодичним нагадування: «Бійся Бога!» А у мене була бурхлива уява. Аж занадто. Я любила думати й аналізувати. Мені було потрібно пояснень, а не просто послуху у вірі. І от мені їх дали. У величезній кількості. Мені охоче відповідали на мої запитання, допомагали розвінчувати міфи і догми, забобони і ритуали. Все заради одного – спасіння.

Мене одразу попередили, що мамі не варто знати про мої духовні пошуки, адже на мене прозріння вже зійшло, а на маму – ще ні. Тож нічого дивного, що вона буде проти, заборонятиме, сваритиметься. Я мала бути до цього готовою. Більше того, я мала бути готовою чинити опір у випадку, коли батьки почали б мені забороняти. Мені навіть відповідну цитату в Біблії знайшли. Я мала витримати це випробування, заради, знову ж таки, спасіння – не тільки свого, але й своїх батьків. Бо й вони мали навернутися за моїм прикладом. О, це була дуже тонка ниточка! За неї мене можна було смикати, як завгодно! Я любила батьків. Особливо гостро саме тоді, коли почувалась непочутою. Заради їх спасіння я була готова ховатися, брехати, вигадувати відмазки і прикриття. Так, я брехала батькам, бо вірила, що коли достатньо «прозрію», зможу їх врятувати.

Моя конспірація тривала доволі довго. Подружка прямо в школі передавала мені спеціальну літературу, а я її надійно ховала. Мабуть, мама так би й не розкрила мене, якби я сама не розсекретилась. Мені так хотілося скоріше стати спасителькою, що я почала «проповідувати». Ну, де-де? Звісно ж, вдома.

Звичайно, мама була шокована. Але вчинила в тій ситуації дуже мудро. Вона не накинулась на мене, не забороняла, не переконувала. Вона дала мені спокій (хіба що спостерігала уважніше, ніж завжди), а сама поговорила з мамою подруги. Дуже переконливо поговорила, бо від мене одразу ж відчепилися. А там – школа, музика, література, купа різних занять і справ – і все воно розчинилося й зникло само собою. Мама почула вчасно.

Чому я зараз так багато розповідаю про ту двадцятирічної давності історію? Бо це важливо. Зі мною не сталося нічого поганого, але цілком могло статися. В кращому випадку я могла піти з дому, потрапити в халепу. Я була настільки заглибленою, що якби мені тоді хтось сказав – ріж вени, стрибай з даху – все заради спасіння – я б не вагалася! Жодної хвилинки! Тоді не було мереж і ніхто не знав ні про яких китів, але мені достатньо було натяку! Я була здатна на багато що. То був період, коли мої суїцидні заморочки були дуже гострими. І не факт, ой не факт, що останньої миті я б зупинилась.

Я була настільки екзальтованою і завзятою, що якби мені наказали спалити церкву чи розпиляти на цурпалки хрест, я б це зробила. Я навіть власноруч таємно знищила кілька книжок і образків, бо вважала, що це правильно і приведе до спасіння! То була моя особиста ініціатива.

Пригадую, що якраз у той час до нас у школу прийшла якась проповідниця чи то цілителька. Так-так, у школу. Нас зігнали з уроків до актової зали – послухати жінку Божу. Зараз мене це шокує! Вчителька української мови підтвердила – таки цілителька: у неї після слухання проповіді перестала боліти голова. Я не пам’ятаю тієї жінки, як і того, що вона розповідала. Пригадую лише, що на кінець зустрічі вона запропонувала всім разом помолитися. Я ж була настільки затятою, що стала єдиною на увесь актовий зал, хто не встав і не молився разом з нею. Навіть та моя подруга підвелася і чи то молилась, чи робила вигляд. Я – ні. Хтось штовхнув мене в спину: «Встань! Ти що, сатаністка?» «Ні, – відповіла я. – Я християнка. Не встану, бо не знаю, хто є вона».

Тож розумієте, наскільки я серйозно сприймала усе, що зі мною відбувалось? Аналізуючи це все зараз, я починаю розуміти, звідки беруться релігійні фанатики і чому людина готова позбавити себе життя заради обіцяного спасіння!

Мені розказували жахливі речі про те угрупування. Про те, що за ним стоять великі гроші, шахрайство, маніпуляції свідомістю… Втім, особисто я нічого такого не побачила. Ймовірно, тому, що надто мало часу там провела, або тому, що була ще занадто малою. Знаєте, нічого жахливо-трагічного в тому не було. І там був присутній Бог. І любов теж. І своєрідне братство – спільнота, де тебе приймають і люблять. Або ж принаймні роблять вигляд. Насправді багато людей там були дійсно щирими. Навіть щасливими. Іноді я задумувалась, що якби традиційна церква так працювала над залученням до неї своїх прихожан, то вже була б найвпливовішою структурою у світі.

Ось чому так важливо – чути. Себе. Близьких. Бога.

Історія справжня. Якщо хтось когось упізнає, ну що ж. Так судилося.