Якщо не помирати, то боротися

  • «Ми можемо протиставити ентропії об’єднання через мистецтво і вміння не боятися зазирати в самих себе», – Всеволод Бажалук

    Його юність припала на кінець 1980-х – початок 1990-х років, і це були благословенні часи: бієнале «Імпреза-89», безтурботна атмосфера молодості, і Всеволод Бажалук – студент івано-франківського Інституту нафти і газу, бізнеси, що починалися і розпадалися, а паралельно з цим відбувалася інтенсивна внутрішня робота, були вірші, які він писав, відколи себе пам’ятає, і які називав «ілюзіями».

    «Я все перетворюю у слово, і я воюю зі словом та веду нескінченний діалог з Богом, досягаючи якихось філософських висновків, і слово прошиває всі мої життєві періоди наскрізь», – говорить він.

    Потім настав 1998 рік із світовою фінансовою кризою, яка до 2001 року зробила Всеволода Бажалука повним банкрутом, замість прибутків – борги, вибору як такого вже не залишалося, і він прийняв рішення виїхати на заробітки.

    Спочатку Всеволод думав їхати у Норвегію. Зрештою, він був у такому стані, що міг їхати куди завгодно, то чому б і не в Норвегію, майже на край світу?..

    Іспанія. Метал – сталь (сплав заліза з вуглецем): герць і гарт, ініціація і трансформація

    Збирався в Норвегію, а волею випадку 11 вересня 2001 року опинився в Іспанії. І рівно через два роки, 11 вересня 2003-го, потрапив в аварію, а перед тим написав вірш… Всеволод каже, що любив Іспанію і все, що з нею пов’язане, тому їхав туди з великим захопленням, яке не втратив за всі роки перебування, хоча, зізнається, життя його там добряче потрусило…

    Першу роботу знайшов у маленькому містечку Хабія на побережжі в магазині секонд-хенду, де торгували годинниками, апаратурою, якимись механічними штуками. Власникові-англійцеві Всеволод полагодив стародавній настінний годинник, і той цьому дуже радів. Майстер заробляв сякі-такі гроші, значна частина яких йшла на оплату житла. Потім власник захворів, закрив свій магазин, і Всеволод з останньою сотнею євро їде в містечко Торрев’єха збирати апельсини, де потрапляє в дивне середовище кримінальних елементів – українців, литовців, поляків, росіян. Це був унікальний досвід не тільки в сенсі виснажливості та шкідливості роботи, але й в сенсі пізнання життя.

    «Апельсин треба зривати таким одним рухом, до смерті не забуду, щоб обірвати разом з листком. А потім вантажити ящики з апельсинами у величезні фури: ящик вагою понад тридцять кілограмів підіймаєш спочатку до колін, потім на груди, а потім викидаєш вище себе – і так десятки тонн. Я коли бачив на пляжі чоловіків з синіми смугами синців на рівні колін і грудей, то знав – це звідси».

    Жили вони по вісім осіб у маленькій кімнаті, у когось забирали паспорти, у когось знімали відсотки платні за якісь порушення…

    Після цього була робота на будові, а потім і її не стало: Всеволод опиняється без грошей, без даху над головою. Два тижні жив у підземному гаражі: машина заїжджала під вечір, він ставав поруч так, щоб його ніхто не бачив і разом з машиною прошмигував досередини. Стелив на бетонну підлогу картонні коробки і спав на них.

    А потім фортуна згадала про нього, і вже через пів року він разом з двома знайомими постачають апельсини до Москви. І якось на вечірці Всеволод знайомиться з Карлосом – іспанцем, журналістом за фахом, диваком, який не мав мобільного телефона, а користувався тільки двома стаціонарними – вдома і на роботі, був однокласником Хосе Луїса Сапатеро – тодішнього голови уряду Іспанії, мав конфлікт з басками і втік від них, їздив у кабріолеті, писав прекрасні вірші, малював графіку і вживав кокаїн.

    Тоді в Іспанії давали державні ґранти на культурні проєкти для національних меншин, і Карлос пропонує цій трійці, яка чомусь йому дуже сподобалася, відкрити слов’янське радіо. Всеволод настояв, щоб радіо було двомовне – передачі транслюватимуться українською та російською мовами.

    І вони його відкрили. Головною інтелектуальною силою був Всеволод: раз на два тижні виходив в ефір, провівши загалом 12 програм – сам придумував теми, сам готував матеріал, шукав гостей в студію, часто своїх знайомих, як-от священника місцевої української греко-католицької церкви. Мав конфлікти зі своїми російськими друзями-партнерами, яким були не до вподоби українські програми…

    А потім почалася війна в Іраку, і Всеволод, батько якого працював в Іраку тривалий час, зробив якусь достатньо агресивну передачу на цю тему. Тоді з’ясувалося, що іспанські спецслужби не дрімають. Хлопців відвідав представник служби безпеки, перевірив їхні документи і змусив припинити співпрацю, бо їхні погляди несумісні з поглядами держави…

    А потім був містичний досвід, який японці називають «самадхі». Взимку Всеволод вийшов на майже порожній пляж, приліг на лавку з пальмових брусів. Насолоджувався красою та тишею, дивився, як поруч з ним на лавці сидить дід і їсть багет, і як дрібні крихти сиплються на пісок. І раптом – бац –все зупинилося: крихти завмерли у падінні, і альбатроси, які літали над головою, теж завмерли. Все зупинилося, весь світ зупинився, крім нього, а в ньому тік час, а потім теж зупинився, і було таке враження, ніби він вмерз в якесь шкло. І відчув всеохопний і міцний зв’язок з усім світом, ніби увесь світ – це він, і це були колосальні миті одкровення і повноти всього сущого, а потім знову бац – і все зарухалося. І мозок чомусь пронизала думка – завтра він помре.

    Наступного дня Всеволод їхав мотоциклом, і йому назустріч виїхав автомобілем п’яний іспанець… Тоді він дуже побився, але, як не дивно, нічого не зламав і не відбив. Лежав у лікарні, йому виплатили медичну страхівку, а потім щось зламалося у стосунках з друзями і почалися непорозуміння…

    І було місто Кесада, де Всеволод займався фотошопом і добре цим заробляв. Знайшов свою нішу для марнославних людей – фотографував їх і робив колажі з відомими особами: то гарячого італійця в обіймах Памелли Андерсон сколажує, то англійського хлопця поруч з Гаррі Поттером… Він першим додумався до такого заробітку, і про нього іспанці навіть зробили передачу на телебаченні. А також він серйозно займався стереоскопічною фотографією. У Барселоні брав участь у міжнародній виставці, хотів стати членом Іспанської асоціації фотографів, але, як йому сказав один іспанець, «ми швидше своїх дурнів приймемо, ніж чужих людей»…

    Це щастя тривало десь рік, а потім… Можливо, це була якась хвороба, можливо, вірус чи психосоматика, можливо, далася взнаки травма голови в тій аварії… У нього почалася справжня депресія, першими симптомами якої були напади задухи, його так накривало, що якось, коли їхав в інше місто і почався напад, мусив зупинити автобус, вийти і йти назад пішки додому вночі кілометрів двадцять. А потім зник нюх і смак, а словниковий запас скоротився десь до двадцяти слів. Якби у нього тоді хтось запитав, що таке депресія, він би відповів, що це реальна смерть при житті, коли не стає душі. І отакий бездушний і неймовірно далекий від себе самого, він існував довший час і відчував постійне бажання з цим покінчити. На щастя, мав дуже хорошу людину поруч, присутність якої стримувала від кардинального вчинку.

    Якщо не помирати, то боротися, і він боровся – дуже багато, неймовірно багато ходив і слухав музику, вечорами сидів в Інтернеті, шукав відповіді на запитання, що з ним відбувається, і одного вечора знайшов! Натрапив на текст про алхімічні трансформації і про стан «нігредо», почав жадібно його читати, знаходячи багато спільного з собою, зі своїм станом абсолютного занепаду, розкладу і перетворення, і зрозумів, що потрапив у якусь містичну штуку, йому почали снитися неймовірні сни і писатися тексти. І отак потроху він почав з цього стану випливати, а потім наче дійсно випірнув на поверхню, і все з’явилося – запахи, смаки, кольори, це все виникло відразу, і десь зо два тижні його переповнювала безмежна радість. Так, та дивна фраза на майже порожньому пляжі була віщою: він дійсно ніби помер, переродився і народився знову, і цим переродженням закінчилася його Іспанія.

    В країні він прожив вісім років – з 2001 по 2008 – і повернувся до Івано-Франківська, бо захворів батько…

    Івано-Франківськ. 2008-2014 роки. Елемент – срібло: під світлом Великої Матері

    Якийсь час тут він ще займався панорамною фотографією, поки це приносило прибуток, а потім з’явилося багато конкурентів, і робота втратила сенс… І до Всеволода прийшов час справжнього покликання, давньої мрії, яка жевріла в ньому ще з дитинства, – художнього ливарництва.

    Бо змалечку він завжди щось намагався створювати, в ньому жив якийсь внутрішній алхімік, якась підсвідома і позасвідома любов до металів, до їх сплавів і трансформацій. До того ж, у дитинстві кожне його літо минало в горах на краю Микуличина, і це теж вплинуло й відклалося в душі. Попри те, що гуцулів в його родині немає і що він раніше ніколи не займався мосяжництвом.

    Вкотре все починається заново: Всеволод продає своє фотографічне обладнання, а його настільною книгою стає альбом «Художні гуцульські вироби з металу». Всеволод їздить Гуцульщиною, шукає майстрів з мосяжництва і до сьогодні шкодує, що йому так і не довелося повчитися у Романа Стринадюка, який на той час відійшов у засвіти.

    «Дивився в книжку і виливав. Коли робив це перший раз у майстерні свого знайомого, то руки трусилися», – пригадує майстер. Почав зі зґард – гуцульських шийних прикрас, бо ці елементи не тільки близькі та рідні з дитинства, а ще вони якимось дивним чином перегукувалися з його іспанським досвідом.

    Самотужки опанував давню техніку, коли метал відливали у глиняну форму, яка називалася «фірма», а фірму робили із фірмака – дерев’яної майстер-моделі, в якій вирізьблювався майбутній орнамент та форма хреста. У своїй роботі Всеволод Бажалук користується сучасним ювелірним методом – вакуумним литвом. І має принцип: жодних копій, жодних повторів, кожна його зґарда унікальна та виняткова. Реконструює також форми дохристиянських оберегів у вигляді рівнораменних хрестів – солярних символів.

    Зґардівський період триває дотепер, хоча захоплення у митця дуже різнопланові. Варто згадати мистецьку акцію 2011 року «У пошуках Великої Риби», на якій Всеволод представив серію своїх світлин «Виходи». Вони стали своєрідним підсумком його чергового містичного досвіду, коли інтенсивне зовнішнє мистецьке життя дуже органічно наклалося на внутрішні пошуки і відбулася зустріч, повна світла й гармонії, з Великою Матір’ю, наповнена архетипними сакральними образами ріки, човна, води, після яких було так доречно шукати «Велику Рибу», переплітаючи видіння і творчість в одне ціле.

    Івано-Франківськ. 2014 рік і по сьогодні. Метал – свинець: війна, злам і час великих рішень

    У 2014 році почалася російсько-українська війна. Всеволод себе не дуже добре почував фізично, мав періодичні болі голови після пережитої аварії і вибрав свій шлях боротьби – став ініціатором благодійної мистецької акції «Гуцульські зґарди – проти війни». У такий спосіб відбувався збір коштів для закупівлі бронежилетів, касок, рацій та іншого спорядження. Зґарди Всеволод лив упродовж місяця і наприкінці був такий виснажений, що навіть не їздив на передачу воякам закупленої амуніції. Багатьом з них просто дарував зґарди як обереги. Потім один із них скаже, що коли після вибуху впав на землю і зґарда, яку носив на шиї, врізалася в груди, цей біль йому нагадав, що він живий…

    Також Всеволод брав участь у всіх фестивалях ковальського мистецтва, що відбувалися в Івано-Франківську, демонстрував архаїчні техніки процесу литва.

    А потім був перформанс «Кістки», який відбувся влітку 2016 року. Проєкт був присвячений Андрею Потоцькому – засновнику міста, останки якого викинули на смітник з місця поховання – теперішнього Музею мистецтв Прикарпаття, та прадіду Миколі Бажалуку, якого згадував Іван Крип’якевич як одну з найцікавіших персон Західної України і який помер на засланні в Караганді.

    Для Всеволода цей перформанс був як вибачення і перед Потоцьким, на згадку про якого у місті немає навіть вулиці, і перед прадідом, місце поховання якого йому невідоме. Він вибачався перед ними обома і наче відновлював якусь внутрішню і вселенську рівновагу.

    2017 року на фестивалі сучасного мистецтва «Porto Franko» Всеволод представив досить складну в технічному плані експозицію «Візуалізація хаосу», під час якої в темній кімнаті генерувалася випадкова статистика в образі рухливих світлих точок. Бажалук планує написати лист Ілону Маску, бо «Візуалізація хаосу» є ще однією відповіддю на запитання, яку той прагне отримати своїм стартапом «Neuralink».

    Є ще два проєкти, якими Всеволод може пишатися. Це виготовлення колара – церемоніального ланцюга – для ректора Українського католицького університету, концепт якого розробив івано-франківський архітектор-реставратор Ігор Панчишин, та створення символічного ключа – пам’ятної відзнаки для почесного громадянина Львова, найбільшого українського мецената, канадійця Костянтина Темертея, який профінансував побудову нової бібліотеки Католицького університету.

    А потім він знайомиться з Дмитром Ейдером – батьком Андрія Ейдера, наймолодшого з моряків, яких захопили на кораблі «Бердянськ» у полон під час нападу російських ВМС біля Керчі 25 листопада 2018 року. Тоді разом з Віталієм Городецьким бере участь у проєкті «Нескорені духом»: майстри виливають деталі для кортиків та наносять на них якорі з тризубом і координати. Завдання було складне і цікаве, все робилося в єдиному пориві. Вручення кортиків морякам поки що не відбулося через оголошений карантин…

    Є ще один прекрасний бік мистецького хисту Всеволода Бажалука: його роботи залюбки використовують арт-майстерні та дизайнери для виготовлення жіночих і чоловічих прикрас. Серед осіб, які їх носять, – перші жінки країни, відомі артистки та громадські діячки – Марина Порошенко і Катерина Ющенко, Оксана Муха і Оксана Смерека-Малик. Частина колекції нашийних прикрас була представлена минулого року на виставці «Архаїка – Символи».

    Планів на майбутнє у Всеволода Бажалука багато: розвивати студію «V2», створену разом з Віталієм Городецьким, почати працювати над прикрасами та виробами Київської Русі, почати вивчати каміння, яким так багаті як Прикарпаття, так і Карпати, – яшму, скам’яніле дерево, кремінь, гірський кришталь – а раптом воно дійсно живе?

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!