«Євробачення: Історія Вогняної саги»

Режисер: Девід Добкін

У ролях: Рейчел МакАдамс, Вілл Феррелл, Ден Стівенс, Натасія Деметрій, Пірс Броснан

Ларс Ерікссонг (Вілл Феррел) – чоловік середніх років, який колись у дитинстві твердо вирішив, що буде виступати на «Євробаченні», і з тих пір не відпускає свою мрію. Все його маленьке ісландське місто з нього сміється, батько (Пірс Броснан в одній із найсмішніших своїх ролей) відверто зневажає, і лише подруга дитинства Сігріт Еріксдоттір (Рейчел МакАдамс) – можливо, сестра, але не факт – підтримує його музичні сподівання. Разом вони хочуть написати пісню, яка дасть їм шанс на перемогу на «Євробаченні» – куди вони потрапляють внаслідок маленької бюрократичної війни і одного дуже дивного нещасного випадку.

Часи йдуть, епохи змінюються, а Феррел у своїх 52 такий же, яким був у 35: грає тих же безглуздих, чарівних, патологічних невдах, яким все вдається не завдяки, а всупереч (а іноді і не вдається зовсім). «Історія Fire Saga» – фільм, який ми, здається, вже бачили багато разів: просто тоді він був не про музичний конкурс, а, скажімо, про гонки, британський детектив або індустрію регіонального телебачення. Зараз так комедії знімати не прийнято (взагалі, їх тепер не прийнято знімати), якщо не хочеш отримати 0% на Rotten Tomatoes, але Феррела не сильно хвилюють зміни в цайтгайсті. Це безнадійна архаїка, так, але саме в цьому її чарівність.

«Fire Saga» будує сюжет за перевіреною тисячі разів схемою – із грязі в князі, з обов’язковим каскадом безглуздих збігів, гонитвою і слізним визнанням в кінці. Але, може, через те, як сильно ми втомилися від інді і скучили за простими формами, тут це працює: коли треба – зачіпає, коли треба – сильно смішить, навіть якщо геги і драматичні маніпуляції авторів прораховуються хвилин за 15 до їх здійснення. Ймовірно, річ ще й в особливо вдалих акторських роботах і типовій для Феррелових фільмів відсутності гальм: у нього тут і магічний реалізм, і постіронія, примари, ельфи, шалена культурна апропріація ісландського фольклору і зовсім безсоромна гра зі стереотипами про цю маленьку північну країну. «Fire Saga» не боїться бути схожою на скетч і перебуває в дуже вільних стосунках з фізичною реальністю: фільм експлуатує свою штучність, і кліше тут – не драматургічна милиця, а формальна неминучість. При цьому «Fire Saga» ще й знаходить приголомшливий контакт зі своєю темою.

«Євробачення» з усією його епатажністю і фріковатістю – штука сама по собі дуже смішна, його навіть висміювати не треба, достатньо лише вмілого відтворення. І в «Fire Saga» з цим все прекрасно: уривки номерів можна пускати замість скасованого в цьому році конкурсу, і, готовий посперечатися, ніхто різниці й не помітить. А передісторія тут – навмисно чи ні – знята, як ті патетичні нарізки з «Євробачення», де показують звичайне життя конкурсантів до їх потрапляння на головну сцену Старого світу. Місцями, правда, фільм занадто захоплюється наслідуванням і в одній конкретній сцені сам починає нагадувати сумний поп-мюзикл – весь цей епізод, здається, взагалі потрібен лише заради камео колишніх учасників «Євробачення», про яких вже й не пам’ятає ніхто. Думаю, можна було спокійно прожити і без тих двадцяти хвилин, протягом яких я болісно згадував ім’я Олександра Рибака.

ФЕЛІНСЬКИЙ

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!