Мама називала його тільки Богданчиком. Вона часто казала, що повернеться із заробітків, коли її Богданчик приїде з армії додому. Так і сталося. Приїхав – у труні.

Богдан Шлемкевич з Верховинщини був першим прикарпатським бійцем, який загинув у війні на Донбасі. Хлопчині лише виповнився 21 рік, ось-ось мав одружитися і, можливо, навіть продовжити навчання на священника. Війни так і не встиг надивитися – 8 травня прибув у Маріуполь, а наступного дня його розстріляли.

Так Бог дав

«Ми назвали його Богданчиком невипадково, – розповідає мама Олена Шлемкевич. – Він був дуже пізньою дитиною, я вже й не сподівалася, що зможу завагітніти, але так Бог дав».

Богдан Шлемкевич народився в багатодітній родині у прикарпатському селі Білоберізка. З 1999 по 2008 рік навчався в місцевій школі. Після 9-го класу пішов вчитися у Волинську духовну семінарію, яку закінчив у 2012 році з відзнакою, здобувши диплом бакалавра з богослов’я.

Замість вступу до магістратури вирішив виконати військовий обов’язок і навесні 2013 року був призваний на строкову військову службу до лав Внутрішніх військ МВС. Служив у Львові. Термін Богданової строкової служби сплив ще у березні. Тоді його сестра навіть передала до частини цивільний одяг, аби демобілізований брат у ньому повернувся додому. Проте через російську агресію службу подовжили.

Богдан служив у Західному оперативно-територіальному об’єднанні Національної Гвардії України. Упродовж квітня-травня проходив навчання у Києві та Донецьку. У Маріуполь прибув 8 травня, а наступного дня під час антитерористичної операції загинув.

9 травня 2014 року вранці командир львівського полку отримав інформацію, що Маріупольське міське управління міліції штурмують люди в балаклавах зі зброєю, перший поверх уже був захоплений. Офіцери міліції, які зранку проводили тут нараду, були заблоковані терористами. Вирішили їхати на допомогу. На під’їзді до управління вже було чутно стрільбу. Нацгвардійці пересувалися двома групами, коли вийшли на вулицю Георгіївську, терористи відкрили щільний вогонь з автоматичної зброї, також стріляв кулемет. Старший солдат Богдан Шлемкевич, бронежилет якого пробили три кулі, загинув на місці.

Похований з військовими почестями у рідному селі. Прощальна церемонія відбулась у білоберізькому «Народному домі». Віддати останню шану Богдану прийшли всі жителі села – від малого до старого, депутати Верховинської районної ради, керівники всіх установ та організацій району, викладачі й вихованці богословської академії.

Прощальна хода, поперед якої несли весільне дерево (таким чином на Верховині ховають неодружених), дорогою, устеленою квітами, супроводжувала труну з тілом Богдана Шлемкевича до церкви, де відбулося заупокійне богослужіння. Після прощальних промов на кладовищі тужно пролунав звук трембіт, які, за давньою гуцульською традицією, сповіщають про смерть і похорон.

Удома залишились мати, два брати, сестра і наречена.

20 червня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі і незламність духу Богдан був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 9 травня 2015 року у рідному селі відкрили меморіальну дошку на честь загиблого.

«Відслужу!»

Богданчик був дуже чемний – в селі кожен це скаже. Він був наймолодшим з-поміж чотирьох дітей, тож хлопчину змалку в сім’ї оберігали від важкої праці.

Мама пам’ятає, як у дитинстві Богдан частенько любив повторювати, що колись стане лікарем. Одного разу назбирав собі з домашньої аптечки шприців, бинт, наповнив водою порожні пляшечки і обладнав у татовій майстерні такий собі травмпункт. «Я тоді не знала, де дитина поділася, все обшукала – зник, – з усмішкою згадує мама. – Я в майстерню глип, а Богданчик в одній руці тримає жабу, а іншою робить їй укол шприцом, наповненим водою. Бідна жаба почала вже надуватися. Я зойкнула, пояснила, що так не можна лікувати. Дитина зрозуміла і відпустила свою пацієнтку».

Взагалі Богдан любив тварин, особливо кроликів. Власноруч змайстрував вольєр для них – він і досі стоїть в обійсті. Мама сказала, що нізащо не розбере ту кліточку.  

Обожнював риболовлю. Кожен день бігав до річки на рибу. А згодом зробив у себе на подвір’ї невеличкий ставок і зарибнив його. Поруч посадив дві ялинки і березу.

Його старший брат Роман вчився на священника. Богдан, захоплений його розповідями про життя в семінарії, і собі вирішив туди піти вчитися після дев’ятого класу. На перших порах він часто говорив мамі по телефону, що йому трохи важко. Хлопчина звик до домашньої атмосфери, а там треба було адаптуватися до самостійності. Потроху звик. Провчився чотири роки.

Хлопцю трохи заважав упертий характер, бо в семінарії треба виховувати в собі послух. А Богдан полюбляв під час пар сперечатися з викладачами, доводити свою думку. «Скільки пам’ятаю брата, він завжди був у пошуках якихось новаторських підходів, – сумно всміхається Роман. – А якщо мав ціль, то дуже настирно крокував до неї».

На багатьох інтернет-ресурсах була інформація, що після армії Богдан планував продовжити навчання в богословській академії і стати священником, як і його брат. Але це не так. Після випуску з духовної семінарії хлопець засумнівався, чи справді це його покликання. Він дуже відповідально ставився до такого вибору, тому вирішив не поспішати.

Трохи працював у Росії, мав дуже важку працю – мішав бетон. Коли отримав свою першу зарплату, радості не було меж. Приїхав додому щасливий: «Мамо, ось візьміть собі 500 гривень – то я заробив!». Найперше Богдан накупив собі гарного вбрання і придбав мобільний телефон.

Тоді хлопець все частіше замислювався, що ж робити далі у житті. «Мамо, я, напевно, піду в армію… Відслужу. Щоб до мене не було ніяких претензій». – «Богданчику, може, не підеш? Ану подумай добре». – «Я ж хлопець, і не калічка». Брат Роман каже, що Богдан просто не міг не піти в армію – в їхній сім’ї всі чоловіки служили. Після дембелю хлопець планував жити в рідному селі, тим паче там його чекала кохана.

Богданчика вже нема

Богдан пішов в армію, а мама поїхала за кордон на заробітки. «Чоловік тоді вже помер, я лишилася сама, – каже Олена Шлемкевич. – Думала, Богданчик вернеться з армії, захоче у щось гарне вбратися, може, одружитися надумає, то я йому поможу весілля зробити. Вирішила їхати трохи заробити». А хлопець наполягав – коли прийде вже додому, то більше не відпустить маму гарувати на чужині, сам зароблятиме.

Старша сестра Тетяна добре пам’ятає їхню останню розмову. Богдан якраз переїжджав до Маріуполя. «Хлопчику, лиш тільки не пхайся там ніде, не йди наперед нікуди», – благала вона. «Таню, мені так погано. Бронежилет в’ївся в шкіру. Спимо в касках. Я би так хотів зараз опинитися в нашій хаті, бути вдома… А зрештою, мені вже все одно», – відказав він.

Роман добре пам’ятає, як брат дзвонив із Маріуполя: «Ти собі навіть уявити не зможеш, але тут всі місцеві за них… За наших ворогів…»

Мама часто казала, що повернеться із заробітків, коли син прийде з армії додому. Так і сталося. На той час вона працювала за кордоном. О третій дня зателефонувала донька: «Мамо, їдь додому, бо Богданчика вже нема».

«Як я добиралася додому – взагалі не пам’ятаю, – продовжує жінка. – То, певно, була найстрашніша дорога в моєму житті. Двічі непритомніла».

Олена Шлемкевич каже, що й досі не оговталася від трагедії. На неї постійно нападає страшна депресія, скаче артеріальний тиск. «Нема такого ранку і вечора, щоб я не згадувала про Богданчика. Я маю ще дітей, але вони не живуть коло мене, – каже мама. – І бувають такі моменти, що на мене ніби нападає якийсь дивний страх, щось схоже на панічні атаки, і я ніяк не можу собі дати з тим раду».

Пані Олена зараз мешкає сама, у літній кухні. «Коли була сильна повінь, вода пішла під хату, затримала сирість, – розповідає вона. – І всі підлоги прогнили. Думала, прийде Богданчик з армії, будемо ремонтувати наш будинок. А  Богданчика не стало, і хата такою і лишилася. Та й все. А я сама що годна зробити? Але потроху роблю».

Невдовзі після похорону мама дивилася пізно увечері телевізор. У кімнаті було темно – лиш телевізор працював. Раптом на екрані щось блиснуло, наче сонячний промінь. Жінка схопилася, а там на кілька секунд майнуло синове обличчя. «Так, начебто привиділося, – зітхає жінка. – Але чесно вам кажу – я дійсно бачила свого хлопчика». Відтоді Олена Шлемкевич боїться спати у темноті, бодай тьмяне світло, але мусить горіти.

Цікаво, що після Богданової загибелі обидві ялинки, які він посадив біля ставка, всохли. Берізка лишилася сама-самісінька.

Роман пригадує, як одного разу брат посперечався з мамою і на емоціях вигукнув: «Я й так не буду довго жити на цій землі». Звідки він то знав?

Наталя МОСТОВА