Патронатна сім’я – альтернатива притулкам. Дитина певний час живе в сім’ї патронатного вихователя, отримує належний догляд, поки її батьки чи опікуни долають складні життєві обставини. Загалом в області вже є три патронатні сім’ї, в Івано-Франківську – це перша, хоча відбір стартував ще три роки тому. Патронатні вихователі проходять спеціальне навчання, але більшість дітей – зі складними долями й характерами, і не кожен дорослий готовий до такого. Тому навчання проходять далеко не всі.  

Тепер життя змінилося

«Ми з чоловіком кілька тижнів чекали, поки нам дали дитину, здавалося, цей час тягнувся вічність. А коли нам нарешті зателефонували, я на радощах аж розплакалася», – розповідає Світлана, 42-річна франківка, яка першою в місті створила патронатну сім’ю. Своє прізвище не називає, ім’я і стать дитини – теж конфіденційні. Каже лише, що дитина молодшого шкільного віку.

Відтоді минуло кілька тижнів. Жінка розповідає, що щаслива, її дитина – досить чемна, іноді пробує маніпулювати і покомандувати, але ж недарма Світлана проходила спеціальне навчання. Жінка одразу розповідає про правила, які діють у домі, встановлює межі дозволеного.

Франківка не має своїх дітей, але завжди любила малечу. Поки не дізналася про патронатні сім’ї, міркувала над тим, аби усиновити дитину.

Звісно, тепер її життя неабияк змінилося: водить дитину до школи і зі школи, на різні творчі майстер-класи, дитина обожнює купатися у ванні, плескається там по кілька годин, жінка щодня готує інші страви. «Бо ж для себе ліньки виготовлювати, можу протягом дня те саме їсти, а коли є дитина, треба, аби весь час свіженьке було», – усміхається Світлана.

Дитина полюбляє фантазувати, тому не завжди розповідає правду, наприклад, про свою рідну сім’ю. Одного дня каже, що її там били, а потім говорить, що і пальцем не чіпали.

«А нащо ви всіх годуєте: і котів, і собак, і голубів?.. – якось запитала дитина. – Чого ви їх усіх любите?» – «Бо всім треба дати їсточки, всіх треба пожаліти». – «Так? То коли ми вже підемо їх годувати?»

«До патронатних сімей зазвичай не потрапляють діти-ангели, – каже директор міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Леся Дикун. – Це діти зі складними долями. Вони багато чого знають і бачили – часом такого, про що дорослі навіть можуть не здогадуватися. Тому ці діти потребують дуже багато уваги, особливо в перші кілька тижнів, коли стосунки з патронатною сім’єю тільки налагоджуються. Повірте, це геть нелегко: діти можуть не спати вночі, не їсти, маніпулювати…»

 Ретельний відбір

З 2017 року в Україні офіційно закріпили таку форму влаштування дітей, як патронатна сім’я. Для України це нове явище, проте в розвинутих країнах завдяки такій формі влаштування дітей практично не існує дитячих будинків.

Патронатна сім’я (патронатний вихователь і його помічник – інший повнолітній член цієї сім’ї: чоловік, старший син чи донька, мама, свекруха) стала альтернативою притулку або центру соціально-психологічної реабілітації, куди направляють дитину, яка опинилася в складній життєвій ситуації.

Патронатна сім’я стає тимчасовим притулком для дитини, після перебування в якому вона або повертається у свою власну (коли батьки або законні опікуни вирішать свої проблеми), або надсилається в нову сім’ю – до названих батьків, опікунів або в дитячий будинок сімейного типу, якщо біологічні батьки за цей час будуть позбавлені батьківських прав.

У помешканні патронатної сім’ї має бути спеціально виділена окрема кімната для дитини. У разі необхідності їй купують одяг, ліки. Наглядають, аби була нагодована, відвідувала школу чи дитсадок, гуртки тощо. До речі, братів і сестер не розлучають, їх скеровують в одну сім’ю. Термін перебування дитини в такій сім’ї не може перевищувати трьох місяців, в окремих випадках його пролонгують до пів року.

Спершу кандидат на патронатного вихователя подає до соціального закладу за місцем проживання пакет документів. Далі після первинного відбору відбувається обов’язкове навчання за програмою, яке триває півтора місяці. У разі успішного проходження навчання кандидат отримує рекомендацію про можливість надання послуги з патронату над дитиною. Орган опіки і піклування протягом місяця укладає з кандидатом відповідний договір.

У разі виникнення запитань чи проблемних ситуацій патронатний вихователь в будь-який час може звернутися до представників спеціально створеної мультидисциплінарної команди, яка супроводжує сім’ю.

Як пояснює Леся Дикун, патронатний вихователь не може десь працювати, адже робота перешкоджатиме якісному піклуванню про дитину. На відміну від помічника вихователя, який повинен мати власний дохід.

За свої послуги вихователь отримує заробітну плату від держави, а в його трудовій книжці буде відповідний запис та нараховуватиметься трудовий стаж. Зарплатня складає п’ять прожиткових мінімумів щомісяця, наразі це 10 500 грн (на руки). Якщо в сім’ї патронатного вихователя перебуває дитина віком до року, дитина з інвалідністю, малолітня або неповнолітня вагітна, ВІЛ-інфікована дитина та одночасно двоє і більше дітей, то оплата послуг збільшується на 10% за кожну дитину, але сумарно не більше, ніж на 50%.

Також на утримання кожної дитини виплачується щомісячна соціальна допомога. Її розмір становить два з половиною прожиткові мінімуми: для дітей до 6 років – 4448 грн, для дітей від 6 до 18 років – 5545 грн.  

Від втоми – язик набік

30-літня Юля Таринська з Косова позаторік стала першим патронатним вихователем в області. Жінка має своїх двох синів, уже не перший рік волонтерить, захотіла зробити ще одну добру справу. Помічником стала свекруха, і їхній досвід виявився особливим та навіть прогримів на всю Україну.

Першою у виховательки була дівчинка, мама якої поїхала за кордон лікувати онкохворого сина. А потім до неї потрапили аж троє дітей: два братики, яким було по 10 і 14 років, та шестирічна сестричка.

Хлопчаки могли матюкатися, і поки Юля не пояснила, вони навіть не розуміли, що це погані слова. Дівчинка мала косину очей, говорила нечітко, не вміла їсти ложкою і сидіти за столом, не знала, що таке туалет, і пісяла в кутку в коридорі.

Через місяць дівчинка почала відкриватися Юлі і розповіла про насильство з боку старших братів, протягом двох років вони її розбещували (загалом у рідній сім’ї було аж четверо братів). Соціальні служби били на сполох, почалася судова тяганина, аби позбавити маму батьківських прав.

Ситуація набула розголосу, історія стала сюжетом для телепередачі на національному каналі. До речі, саме рідна мама звернулася до телевізійників, мовляв, у неї незаконно забрали дітей, і ще вона дуже хвилювалася, що в січні не отримала соцдопомогу на жодну дитину. Журналісти приїхали розібратися, але випливла зовсім інша історія.

У студії старший хлопчик, якому 18 років, зізнався у скоєному. Горе-маму позбавили батьківських прав, тепер менші хлопці – по інтернатах, а дівчинка досі мешкає у Юлі як у патронатної виховательки, для малечі шукають прийомну сім’ю.

Жінка розповідає, що з чужими дітьми далеко не завжди доводилося легко. У хаті вже не раз міняла крани, пральна машинка не переставала працювати, табуретки розхитані, стіни обмальовані… «Вони просто не знали, що витирати руки об стіну не можна, – говорить Юля. – Та що там казати… Дівчинка навіть не вміла витирати попу після того, як сходила в туалет. Спершу хотіла брати використані папірці з кошика для сміття. Звісно, що діти – не винні, їх просто ніхто не навчив. Вони не знають слова «не можна».

Юля каже, що дуже важливо встановлювати дітям рамки, дисципліну та режим харчування, сну і занять. При цьому треба залишати для дитини і її особистий простір. А ще діти постійно мають бути чимось зайняті. «Інакше у мене б дах поїхав, – сміється дівчина. – Вони б тоді такого начудили в домі!»

Коли діти все ж вперто не слухалися, то іноді методи розслаблення, яких вихователів вчили під час підготовки, вже не діяли, наприклад, прийняти душ чи послухати релаксуючу музику.

«Деколи від втоми – язик набік… – каже Юля. – П’ятеро дітей у хаті, все догори дриґом – так тяжко стає, аж нудить… А вони ще й вазон розбили. Тоді я просто «забиваю» на все, і навіть на думки, що тепер треба робити ремонт. Починаю сміятися. Стає легше. Тоді розмовляю з дітьми, говорю на рівних, пояснюю, як дорослим. Іноді не стримувалась і плакала – вони бігли мене жаліти і самі заспокоювались». 

Найкраще було на природі – коли всі разом влаштовували кількаденний кемпінг біля річки. «Діти там почувалися в своїй стихії, – сміється Юля. – Вони ж фактично виросли надворі».

Патронатна вихователька каже, що для дитини треба стати другом, але при цьому не здавати власні позиції, бо сядуть на голову. Вони разом складали меню на три дні, йшли купувати продукти, діти знали, що і скільки коштує. Якщо дитина трохи старша, її треба робити своїм помічником: «Вони дуже прагнуть довіри, відповідальності. Наприклад, даю сотню гривень і кажу: «Тримай, бо я забуду. Прошу, нагадай мені, що завтра треба піти з цим до магазину». Так дитина стає твоїм напарником, і це працює».

 

Йдуть геть

«За три роки в Івано-Франківську відгукнулися тільки шість кандидатів для створення патронатної сім’ї, – розповідає Леся Дикун. – Один не підходив за критеріями. З тих п’яти, що залишилися, ми відправили на навчання лише чотирьох, бо після глибшого ознайомлення з поняттям патронатної сім’ї один кандидат передумав. З цієї ж причини впродовж навчання зосталися лише троє кандидатів, а відповідну угоду підписали тільки двоє».

Національний тренер з питань підготовки патронатних вихователів, методист обласного центру соціальних служб сім’ї, дітей та молоді Світлана Бойко, яка провела навчання вже для двох груп кандидатів, пам’ятає, як одна пара розвернулася і пішла геть просто перед самим входом до тренінгової зали. Людей лякає гіпервідповідальність, яку на початках вони не до кінця усвідомлюють. «Крім того, під час навчання ми пропрацьовуємо чимало моментів, які виявляються болючими для багатьох, люди просто не справляються і йдуть геть, – каже Світлана Бойко. – Маю на увазі їхні дитячі психічні травми, які дорослі й досі не пережили повністю. Під час навчання все це виходить назовні. Це важливо, аби потім патронатні вихователі не переносили свої дитячі травми на дитину. Значну роль відіграє і стресостійкість людини».

Багатьох кандидатів відсіювали ще на первинному відборі, бо було зрозуміло, що їх цікавить лише заробіток. За такого підходу потреби дитини опиняться на задвірках.

 

«Чого її не любити?»

Саме під час інтерв’ю із представником соцслужби до установи прийшли аж двоє жінок, які хочуть створити патронатну сім’ю. Одна із них – Оксана Миколаївна, вже має дорослу доньку, яка мешкає окремо. «Ми з чоловіком лишилися тільки вдвох, – каже вона. – І мені якось незвично. Я за своїм батьком доглядала чотири роки, але недавно він помер. Я вже звикла про когось піклуватися». Подружжя мешкає в трикімнатній квартирі, тому і для дитини місце знайдеться.

«Там бувають діти зі складними долями, не боїтеся?» – «А чого боятися? Я вмію тримати дисципліну, і свою доньку так виховала». 

Іншій жінці, Ірині, 29 років, вона живе у селі біля Франківська, виховує дворічного синочка. Про патронат прочитала у Фейсбуці, досі мало розуміла, що це таке. «Увечері додому прийшов чоловік, ми обговорили, – розповідає Ірина, – і він погодився спробувати».

«Нащо вам того клопоту?» – запитує журналістка. Дівчина починає говорити, а потім не стримується – сльози течуть рікою. «Мені просто дуже шкода знедолених дітей, – трохи заспокоївшись, продовжує Іра. – Якщо Бог дав дитину, то чого її не виховувати нормально, чого її не любити?»

Наталя МОСТОВА

P.S. Іванофранківцям, які хочуть стати патронатним вихователем, треба звернутися в міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді (вул. Симоненка, 3б, тел. 772062). Жителям області необхідно звернутися до місцевих центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді або телефонувати за номером 0955862073.